вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Чат з Іваном Корсаком

24 липень, 2014, 11:01
Чат з Іваном Корсаком
Волинський письменник і журналіст Іван Корсак бере участь у чат-конференції інтернет-видання ВолиньPost.

Maryna Іване Феодосійовичу, розкажіть, будь ласка, детальніше про свою нову книгу, яку вже благословило у світ видавництво "Ярославів вал". Роман було анонсовано, але хотілося б дізнатися подробиць від самого автора. Буду вельми вдячна!

Щойно у видавництві «Ярославів Вал» вийшов мій новий роман «Борозна у чужому полі». Йдеться про славетну родину братів Тимошенків. Старшого Степана іменують батьком американської прикладної механіки. Середульший Сергій, який десяток років прожив у Луцьку був міністром шляхів УНР, послом і сенатором польського Сейму, він же став фундатором модерної течії в українській архітектурі. Наймолодший Володимир – член уряду Рузвельта. А Сергіїв син Олександр був головним архітектором вашингтонського метро та ще збудував низку хмарочосів у Нью-Йорку. Так вже доля розпорядилася, що свої видатні таланти вони не змогли застосувати на рідній землі. Тим не менше вони внесли вельми помітний вклад у розвій і набутки світової цивілізації.

Журналіст Колись в одному своєму інтерв’ю ви сказали: «Я надзвичайно чітко розділяю дві речі: російський народ і російську владу». Скажіть, після останніх подій, коли росіяни зайшлися в екстазі від анексії Криму, коли рейтинг Путіна сягнув рекорду, коли не російська влада а саме російський народ їде воювати на Схід України – ви змінили свою думку?

Ні, я не змінив своєї думки. Російський народ для мене – це Рилеєв, Герцен, Іван Тургенєв, попри інколи не вельми доречні жарти. Але я добре пам’ятаю, як Іван Тургенєв клопотався в Парижі про публікації одних і з перших матеріалів у французькій пресі про твори Тараса Шевченка. Російський народ – це Мережковський, Новодворська і ще багато постатей, якими може гордитися московська держава. Але я дуже розумію автора запитання.

Російський народ поруйнували. І руйнують давно. Очевидно, з часів Івана Грозного, якого дарма називають Грозним, насправді він Іван Кривавий. У пізнішу пору можу послатися на публікації згадуваного уже Мережковського, коли він описує, як здороваються росіяни на Великдень: «Христос Воскрес… твою мать!».

Руйнація народу продовжується сьогодні. Російський народ муситиме ставати на коліна і перепрошувати світову цивілізацію за неймовірні лиха, які творив впродовж століть. У нас чомусь мовчали про участь Росії у розв’язанні Першої світової війни, трошки більше матеріалів про співучасть у розв’язанні Другої світової війни. Це тема велика, і про неї можна говорити і називати ще низку фактів, бо росіяни зі зброєю скоро і в Антарктиду попхаються.

Юрій Пам"ятаю, який розгорівся скандал, коли Віталій Коротич розкритикував роман Володимира Лиса "Маска". Якщо коротко, то Коротич сказав, що це поганий історичний роман. Лис обурився. Ви тоді були на боці Лиса чи на боці Коротича? І чи не плануєте написати історико-пригодницьку книгу?

Потужний письменник Володимир Лис має право на своє бачення, поворот сюжету, змалювання портретів і характерів. Віталій Коротич, який молодим дав доволі непогані зразки поезії, потім став зовсім на інші «рейки», Бог йому суддя.

А щодо того, чи планую я написати історико-пригодницьку книгу, то скажу, що так вже склалося, що останній понад десяток книг у мене йшли саме на історичну тематику.

У певній мірі кожна з них несе елементи невигаданого пригодницького характеру. Бо як інакше можна розцінювати Григорія «Григора» Орлика, чужого чужаницю, який стає членом Таємної ради короля Франції, своєрідного «політбюро», яке правило тоді цією країною?

Про батька Пилипа Орлика, слава Богу, у нас більше знають люди. А от про надзвичайно колоритну постать сина – куди менше. А він, переодягнувшись або купцем, або лікарем, мандрує з Франції до Туреччини, тоді в Запорізьку Січ, знову вертається у Париж.

Королева Франції тому чужому чужаниці довіряє долю свого рідного батька, Орлик проводить його, Станіслава Лещинського, крізь ворожу тодішню Німеччину і грає визначальну роль у поверненні корони Лещинському. Я веду мову до того, що майже кожна моя історична книга має пригодницькі елементи.

west Над якою книгою ви зараз працюєте?

Книга, над якою я працюю зараз, це книга про Ганну Барвінок. Так вже склалося, що вона була або в тіні, або в напівтіні чоловіка Пантелеймона Куліша, який, до слова, також вчителював у Луцьку. Як читач я неймовірно захоплений її творами, захоплений унікально багатою мовою, за рівнем образності якої я просто не знаю рівних в українській літературі. А ще просто подвигом жінки, яка життя присвятила, аби всі твори Пантелеймона Куліша були видрукувані, аби у безвість не пішла його праця, включно з перекладом Біблії, яку Пантелеймон Олександрович переклав майже повністю, а того, що не встиг, переклав Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй.

Fanat Як у вас поєдналися прагматизм бізнесмена, романтизм письменника і скептицизм журналіста?

Вже низку років, як я відійшов цілком від бізнесової роботи – всіх зайців не половити. З огляду на мій вік, я зважився здійснити ще юнацьку мету – написати ті книги, на які за різними клопотами, більшенькими і меншенькими, все бракувало часу.

З приводу скептицизму – помірний, не пересолений – напевно, він потрібен кожній людині. І властивий кожній людині. Саме він допомагає і журналістові, і письменникові відсіяти полову від зерня, зрозуміти значимість явищ і окремих постатей.

Я щойно згадав Пантелеймона Куліша. Шкода, що він у нас в шкільних та вузівських програмах недостатньо представлений. Але це справжнісінький клубок протиріч: замолоду він в романтичних кольорах малює козацтво, в літа пізніші, особливо після урядової праці у Варшаві, він обзиває його навіть лайливими словами.

І який з них справжній, щиріший Пантелеймон Олександрович? Звісно, тут без певного скептицизму, без уважного зважування кожного слова не обійтися. Бо навіть за тими лайливими оцінками, з якими не можна погодитися, часто стоїть кропітка робота Куліша над першоджерелами… Але знову ж таки першоджерелами тенденційними, бо то були суб’єктивні польські джерела тих часів.

editor На ВолиньPost зараз триває опитування. Чи можете й ви взяти у ньому участь? І прокоментувати свою відповідь?
Опитування таке: Що треба зробити, аби в Україні врешті відбулися реформи?
1. Звільнити в органах влади всі старі кадри, набрати нові: краще помилки, ніж саботаж.
2. З розумом провести люстрацію: лишити у владі ті старі кадри, які справді професіонали. А таких немало.
3. Нікого не звільняти, просто унеможливити корупцію.
4. Найняти іноземних спеціалістів.
5. Важко сказати.
6. Що не роби, а нормальні реформи в Україні ніколи не відбудуться.


Я гадаю, що раціональне зерня є в кожному з перших чотирьох пунктів, крім останнього про те, що реформи ніколи не відбудуться.

У нас часто згадують Винниченка, що українську історію не можна читати без брому. Моя точка зору ближча до солідно обґрунтованого твердження Ярослава Грицака, прекрасного історика. Професор Грицак твердить, що в нас звичайнісінька історія, без брому і іншої хімії. Просто ми живемо в такому географічному просторі і в такий час, що по-інакшому події не можуть розгортатися.

Пертурбації сьогодення Європа пережила у попередні часи. А в Польщі хіба було легше, разом із фактично з чотирма поділами? А Німеччина з Францією, а Франція з Англією скільки чубилися? Нам залишається пристосувати рядки Богдана-Ігоря Антонича з «Пісні про незнищенність матерії» до нашого історичного процесу, до незнищенності народу українського.

Yavv ви - досить впливовий волинянин, і були депутатом облради, і яскраво проявили свою позицію під час здобуття україною незалежності, і все ж зараз ви швидше - поза політикою. не видно було на майдані, не чути публічних виступів... чому?

Очевидно, для письменника головна нива діяльності – все-таки книга. І в ній без політики, певно, не обійтися. Судіть самі: «Таємниця святого Арсенія», книга про нашого земляка з Володимира-Волинського Арсенія Матієвича, хіба не має політичної складової?

Наш земляк митрополит Ростовський Арсеній був єдиним з вищого духовенства тодішнього, хто не давав всеєвропейській блудниці Катерині ІІ розграбувати церкву і церковне майно храмів і монастирів, роздати коханцям, яких історики нарахували понад півсотні і з ліку збилися. Треба було розказати, а книга перекладена російською і англійською мовами, про цю імператрицю, яка мужнього митрополита спочатку відправила у заслання, позбавивши сану, а потім живцем замурувала у Ревельській (Таллінській) фортеці. І сьогодні російські владці нав’язують нам пам’ятники цій імператриці, в якої, до слова, і крапельки російської крові не було, яка вбила свого чоловіка, а коханці убили сина, через яку постраждало ще багато відомих людей.

Мені видається, що це теж необхідна справа, аби якось здолати інформаційну «залізну завісу», за якою зараз перебуває Московщина (бо слово «Русь» - то ж крадене, то ж наше). Ще не все російські владці «опломбували» в інтернеті, бо ця книга представлена на різних сайтах, при тім числі англійською і російською на Amazon.com, одному з найбільших американських видавництв Barnes & Noble. Зрештою це тема широка.

Юрій Порадьте 5 книг, які повинен, на вашу думку, прочитати кожен українець

Це непосильне для мене завдання, бо українська література, при тім числі сучасна, є однією з найпотужніших у Європі.

Я наполягаю на цій думці як людина, як читач, як літератор.

Від Володимира Великого і Ярослава Мудрого до сучасних наших авторів то неймовірний обшир. Не буду говорити про класику, вона загальновідома. Гадаю, сучасні наші письменники (боюся навіть робити перелік, проте назву кілька імен, чиї твори в останній час мали найбільший резонанс). Я маю на увазі Юрія Щербака, Юрія Мушкетика, Михайла Слабошпицького, Оксану Забужко, Марію Матіос і ще, і ще знаних імен. Їх твори можуть зробити честь будь-якій літературі.

Інша справа, що доводиться перефразовувати слова Гарібальді… Україна є, якби ще українського читача. Люди добрі, у свій час ми перехвалили себе, коли звали нацією, яка найбільше читає. Хай висварять мене, хто не згоден, по повній програмі.

Але смію нагадати, що триста з гаком літ тому Данило Братковський свою книгу «Світ по частинах розглянутий» видав тиражем 4100 примірники.

Сьогодні наклад навіть дуже вартісної книги – здебільшого тисяча, півтора, дві тисячі примірників. То куди ж ми прямуємо, куди чалапаємо через стільки століть? Хоча вартує тут зробити одне зауваження. При радянській владі наклади книг були значно більшими, проте на Волині, як виходило їх чотири-п’ять, то було за щастя. Сьогодні найменувань за рік, певно, світ бачить далеко за сотню. І це не може не тішити.

Tetiana Ви людина з надзвичайно цікавими судженнями, багатим життєвим досвідом, ви можете багато і цікаво коментувати те, що відбувається навколо. Вибачте, якщо це видасться перебільшенням, але ви - моральний авторитет для Волині. Чому вас так мало в інтернеті? Чому не відкриваєте свій блог, сторінку у Фейсбуці? Ваші думки будуть цікаві багатьом.

Дякую за запитання. Я маю свій сайт – ivankorsak.com. Я охоче відповідатиму на запитання, які надходитимуть сюди. Тут також розміщені всі мої попередні книги, крім останніх, публікації в українській, польській, литовській та іншій пресі.

Є там розділ публіцистики, себто газетні й журнальні матеріали різних часів і на різну тематику, починаючи з рецензій на книги сучасних письменників і закінчують політичними матеріалами на злобу дня.

Ця публіцистика досі не входила в жодну книгу. Колись, як трошки більше часу матиму, то зберу і видам.

А ще під час одного з прямих ефірів на українському радіо мені дорікнули чи запропонували, що потрібно також для людей з обмеженим зором аудіокниги. Це серйозне питання, і я вже записав роман «Отаман Чайка» (до слова, він перекладений турецькою мовою і також розміщений на Amazon.com).

А ще це запитання надзвичайно слушне з іншої точки зору. У нас інколи письменник чекає, що читач сам буде шукати письменника і його книгу. Тож коли автори (включно зі мною) нарікають на байдужого читача, то нехай вони подивляться в дзеркало та спитають самі у себе: а що вони зробили для просування книги?

Наведу приклад. Відомий письменник Коельо через свій сайт щоденно листується щонайменше з півсотнею читачів. Цілком зрозуміло, що сам він таку хмару листів не напише, що в поміч стають літературні агенти. І то нормальна світова практика. Кожен повинен робити свою роботу: письменник – писати книги, а професійний менеджер – просувати, піарити, продавати.

А тепер виникає наступне питання: скажіть, будь ласка, які вузи у нас готують літературних агентів? Зізнаюся, що я особисто абсолютно непоінформований. А ви? Є ще одне питання. Кожна держава, дбаючи про свій імідж, просуває на світовому ринку національну книгу. Я був учасником міжнародного ярмарку книг у Вільнюсі, де була представлено в литовському перекладі моя книга «Корона Юрія ІІ». Вгадайте, які ще книги і яких авторів з України були на цьому представницькому форумі, який відкривала президент Литви Даля Грибаускайте, були присутні мер Вільнюса, міністр культури і ще низка очільників держави? Не вгадаєте – ні скільки і ніяких. На форум у Варшаві приїхали одні чиновники, виділені кошти пропили, щоправда забули запросити українських письменників.

Коли переглянути матеріали про останні книжкові ярмарки, то інколи площа виставкова під українською книгою менша площі маловідомих африканських держав.

Відсилаю охочих до сайту «ЛітАкцент», там публікувалися матеріали про гірку долю української книги та ще про тих чиновників, про яких Остап Вишня казав: «Свині собачі».

А ще охочим можу порадити переглянути матеріали про те, як просувають у світі національну книгу Англія, Франція, Польща, які конкурси організовують і які гранти виділяють для перекладу українською авторів з цих держав.

Tetiana Скільки книг ви написали? Які з них вважаєте найуспішнішими?

Без перекладів у мене, здається, 15 книг. Мабуть, більшість авторів не зможе назвати свою найуспішнішу книгу, бо, зрозуміло, у кожну вкладає душу.

Є ще критерії – тиражі. Але вони не можуть сповна говорити про книгу. Перша моя книга «Тіні і полиски» вийшла ще за радянських часів у видавництві «Радянський письменник» (тепер «Український письменник»). Зізнаюся, автор пальчик у пальчик не вдарив, аби потурбуватися про обсяг накладу. А наклад був 15 тисяч. Сьогодні він, звісно, рідкість.

Я вдячний літературній критиці, яка прихильно поставилася до більшості моїх книг. Щоправда, якийсь Хаврюченко облаяв мене за образ Івана Мазепи в одному з творів. Чому Петро І там показаний, як людина рідкісної жорстокості, а «холоп Івашка», мовляв, мальований без темних фарб. Щоправда, інші читачі розказали про популярність Мазепи у творах європейської літератури, починаючи з Байрона і закінчуючи музичними творами. А ще гадаю, найкраща книга, як і в кожного автора… яка не написана.

Юрій Конкевич Іване Феодосійовичу, ви колись починали бізнес на початку 1990-х. Скажіть, умови для підприємництва у ті часи і в часи Януковича були схожими?

Звичайно, ні. З того, що пам’ятаю, то на початку незалежності було надзвичайно невдале законодавство.

Якось кілька відомих луцьких економістів, банкірів, підприємців пробували рахувати тоді, що залишиться юридичній особі, якщо вона правильно сплатить усі податки. Ця своєрідна експертна рада прийшла до висновку, що будь-яке підприємство повинно збанкрутувати за 5 місяців.

Сьогодні куди прийнятніше законодавство. Але ж відомо, що за часів Януковича просто приходили і відбирали бізнес, грабіж досягав немислимих масштабів.

Водночас хочу сказати, що нерозумна податкова політика перших років незалежності навчила бізнес того, що тепер звуть «мінімізація». А відучуватися, при тім числі від поганих звичок, ой як непросто.

Галина Ви - представник старшого покоління, під керівництвом якого працює немало молодих журналістів. Певно для вас не секрет, що у середовищі журналістів є певний конфлікт: старші - досвідченіші, але консервативніші і з "радянським нальотом" журналісти не сприймають молодих - нахабніших, часто не таких ерудованих і грутновних, але "просунутіших". Одна з ліній такого конфлікту - журналісти-газетчики і журналісти-інтернетчики. Тож питання: як, на вашу думку, як об"єднати енергію та самовпевненість молодої журналістики із досвідом старшого покоління?

Як представник старшого покоління, який низку років пропрацював у газеті ще за часів радянських, можу чистосердечно сказати, що сучасна «молода» журналістика справді креативна, смілива, незіпсована цензурою.

Мої колеги, з якими я працював останні роки, не дадуть мені злукавити, якщо я скажу, що доволі популярним моїм «гаслом» є: хуліганьте!

Відверто кажучи, великого конфлікту, я чистосердечно кажу, не бачу. Є інші проблеми. Навіть не конфлікт, а конкуренція між друкованими виданнями і електронними ЗМІ.

Сьогодні в друкованих виданнях новинна тематика практично зникла. І то закономірно. Газета ніколи не вженеться за радіо, телебаченням, а тим паче інформаційними сайтами. Відповідно перетікає і «харч» преси – реклама.

Добре було б, якби цей природний і закономірний процес відбувався якомога менш болісно (а те, що він закономірний, немає сумніву, і справа не лише в оперативності, а навіть в екології – не будуть знищені на виробництво паперу мільйони гектарів лісів, що відбувалося досі).

Ця проблема так само існує і в літературі. Електронна книга набуває все більшої популярності. То також закономірне явище і також природне. Інша справа, що в літературі електронній досі не подолана проблема піратства. Не встигла вийти книга, як її без дозволу уже невідомі особи закинули в інтернет. Таким чином автор залишається без гонорару, а видавництво – необхідних коштів на редагування, коректуру і т.д.

Хочеться вірити, що ця проблема все-таки буде посильна для вирішення. Аналогічно змогли частково здолати проблему крадіжок у супермаркетах, яка теж на початку їх становлення була дуже гострою. Упоперек дороги піратам стане удосконалене законодавство, жорстке його застосування, винахідливість працівників ІТ.

Yavv Кажуть, що у "Волвесті" справжню кар'єру можуть зробити тільки чоловіки - тільки їх підвищують і довіряють керівні посади. Це пов'язано із якоюсь вашою принциповою позицією? чи так виходило випадково?

Я повторюся, уже низку років відійшов від ділової діяльності. Але, зрозуміло, на різних корпоративних заходах буваю. Думаю, що приблизно однакова кількість працівників обох статей. Мало того, підозрюю, що жіноцтва, у першу чергу молоді, навіть більше.

Юрій чого не вистачає українському книговиданню: талановитих письмеників, вправних і підприємливих видавців чи розумних і вдячних читачів?

Добре було би, якби і перше, і друге, і третє. Письменники українські у нас рівня прекрасного (я не беру уваги графоманів чи прирівнених до них).

А от підготовку кадрів для видавництв без сумніву треба поліпшити. Це тема для окремої і доволі довгої розмови. Особливо про новітні технології, упровадження їх, книжковий менеджмент.

Найлегше все списати на ледачого читача. Як на мене, то це завдання невдячне, бо з-поміж ледачого є читач надзвичайно кваліфікований, читач вимогливий, обізнаний зі світовою літературою. Хотілося б тільки, аби було більше вміння донести інформацію про нові видання.

Зізнаймося: чи багато у нас телепередач, де мова ведеться про книжкові новини, як і культуру взагалі? Зате у нас у цьому сегменті чи не левова частка російської естради або російськомовної естради. Поспілкуймося з нашими визначними співаками, композиторами та спитайте, чи легко їм пробитися на екрани телевізора.

Цілісної культурної політики у нас не було за всі роки незалежності України. Хоча перший Президент, як відомо, був кадровим ідеологом. Третій Президент хрестився і божився українством. Абсолютна байдужість до цього яскраво показана тепер на сході України, продемонстрована у Криму. Тут вам, панове, і книга, і пісня, і україномовні засоби масової інформації. А наш ворог супроти нас використовує всю гаму геббельсівських витребеньок.

Буде надзвичайно сумно, якщо й тепер українські владці будуть сліпі і глухонімі, якщо з сьогоднішньої біди вони не зроблять висновків.

Юрій Конкевич Іване Феодосійовичу, ви добре знаєте Бориса Клімчука. Як гадаєте, навіщо Клімчук повертався на Волинь після заслання в Литву та Азербайджан? Це було: щире бажання щось змінити в своїй області? неможливість існувати поза владою?

Юрію Миколайовичу, щиро дякую за запитання. Я скажу дещо непопулярні речі. І, можливо, моя точка зору не збігається з вашою.

Я цілком позитивно оцінюю діяльність Бориса Петровича, вважаючи його одним із найсильніших керівників краю. Звісно, ні я, ні Борис Петрович, ні будь-яка інша людина не є святою і допускає якісь помилки. А мені бачиться інше.

Багато керівників хвалилися, скільки вони шкіл збудували, скільки лікарень. У цьому плані Борис Клімчук іншим не поступається. Однак саме Борис Петрович – ініціатор створення і виконавець ідеї Музею волинської ікони.

Двадцять з лишком років були руїни садиби Липинських в Затурцях, і я особисто називав це національною ганьбою України і ганьбою Волині. Дивним чином Борис Клімчук «вибив» гроші на музей Липинського у затятого українофоба «папєрєдніка». Гадаю, у ворога українства вибити кошти на українську справу – то є вищий пілотаж.

Не можна обійти музею Ігоря Стравінського.

Перший в Україні й у світі пам’ятник Олені Пчілці також постав у певній мірі завдяки Борису Клімчуку. Можна дорікнути йому, що прийшов головою обладміністрації при правлінні кривавого Януковича.

Грішним ділом зізнаюся, що спочатку я теж був дещо подивований. Але моє покоління ще пам’ятає литовський фільм «Ніхто не хотів помирати». І там є образ голови сільської ради, який при німецькій окупації потрапляв, як мовиться, між молотом і наковальнею.

Окупацію України бандою Януковича я чомусь у думці прирівняв до окупації Другої світової. Або до тих сільських старост, які під час німецької займанщини не давали наших людей вивозити на каторгу у Німеччину.

Я не знаю, звісно, всього перебігу подій, не можу за все ручатися, але як волиняка з діда-прадіда гадаю, що не присланий генерал, а людина тутешня Борис Клімчук ставав на заваді не одній пакості минулої влади.

Volyniaka Кому б з героїв ваших написаних чи майбутніх книг (я про забуті імена) ви б передусім поставили пам"ятник на Волині?

Цей перелік може бути доволі довгий, перелік імен, чия доля так чи інакше пов’язана з нашим краєм. Тут своє слово має сказати профільна комісія і вся обласна рада, міські органи влади, університети. І ще багато назв вулиць необхідно замінити, бо кожен окупант, який сюди приходив, вельми поспішав залишити про себе пам'ять. Ми ж пам’ятаємо, що нинішня вулиця Лесі Українки за минуле століття перейменовувалася дев’ять разів.

Дякую усім за розмову!

Конференцію завершено!

В чаті
Online: 0