вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Не вдова, дружина: волинянка не вірить у смерть чоловіка-атовця

Не вдова, дружина: волинянка не вірить у смерть чоловіка-атовця
І через три роки після загибелі чоловіка під Іловайськом Алла Пугач живе у тому ж домі, де була з ним щасливою. Живе з його батьками, які поховали свою вже другу дитину і яким би було важко не бачити постійно дітей Ігоря. Вона не любить, коли її називають вдовою, каже, що відчуває себе і досі дружиною, заміжньою жінкою, бо хоча чоловік і відійшов з їхньої реальності, але він живий у пам’яті.

А що хоронила його в закритій труні, то, навіть попри результати чотирьох експертиз ДНК, тамує надію на чудо, - пише День.

«Він мені завжди подобався, ще з дитинства, бо жили ж не тільки в одному селі — Осмиловичі, — на одній вулиці жили. Не уявляла собі іншого чоловіка, ніж Ігор. Казала собі: як не вийду заміж за нього, ні за кого іншого не піду. Він завжди мав багато друзів. І ми по-сусідськи спочатку дружили, потім вже серйозно зустрічалися аж два роки. Усі роки, спільно прожиті, була у ньому впевнена. Ця впевненість так необхідна жінці, і я її мала», — пригадує зараз Алла.

У батьківському домі, де минуло стільки років щасливого життя, багато що зроблено руками чоловіка. Він провів у дім воду та каналізацію, облаштував теплий санвузол, білив, лакував, робив стелю... Не соромився зварити їсти. Зробивши гарний ремонт удома, почав ходити по людях і виконувати ремонти, це у нього виходило якісно.

Трохи поїздив на заробітки: у Польщу, Росію, придбав трактор, збудував гараж, збирався купувати машину. Сьогодні Алла пригадує, як Ігор наполіг поїхати на відпочинок в Одесу, хоча дочка була ще досить малою. Але це виявився їхній останній спільний родинний відпочинок. Перед тим ще встигли «вхопити» Криму: якщо в Одесу їхали з дворічною донею, то у Крим — на великому терміні Аллиної вагітності. Життя попереду здавалося безкінечним. І навіть коли Ігоря вже мобілізували, й дружині наснився незвичний сон, вірилося у краще.

«Він навіть не отримував повістки. Переказали, що в сільраді йому лежить повістка. Він сам поїхав за нею. Не ховався, не шукав варіантів «зіскочити». Навіть коли 1 серпня 2014 року прийшов у відпустку, міг же не повернутися. Наш син мав із татом особливий зв’язок, за кілька днів до його відпустки казав, що «тато приїде». Коли Ігор загинув, син мав 10 років, у душі він так і не змирився з батьковою втратою, переживає її досі... Ігор міг залишитися з відпустки удома, найбільше, що йому загрожувало — умовне покарання.

Сказав: «Я з судимістю жити не буду і з армії не піду». А колега, з яким прийшов тоді, залишився удома і живе», — згадує Алла.
Сон, котрий нерозгаданий донині, приснився їй, коли чоловік уже був на Рівненському полігоні. «Сон дуже чіткий. Знаю у ньому, що Ігор вже на сході й іде війна. Чому — війна? Тоді ще не говорили про неї. Насправді ж тоді ми не знали, наскільки серйозні події на сході... Він мені телефонує і каже: «Алла, на наше село суне ураган». Я відхиляю штору: з неба на нашу хату опускається чорний стовп... Так страшно стало! Засунула штору, і наче ранок вже настав, виглядаю у вікно — а Ігор вже не на сході, а з нами, зі мною, дітьми. Дивлюся: на подвір’ї нашому — зелена-зелена трава і багато чорних вирв. Але він — з нами! Того ранку я чоловікові подзвонила, розказала сон і ще запевнила його: все буде добре, бо ти був з нами», — ще один спогад Алли.

Ігор продовжує залишатися поруч із родиною, батьками, сестрами, шваґрами, племінниками, друзями, дружиною, дітьми. Тільки в іншому вимірі.

«КОМУ ВОНО БОЛИТЬ?..»

Тільки недавно Алла змінила заставку на своїй сторінці у соціальній мережі. Це був знімок, зроблений кимось із родини, коли вона їздила до чоловіка на полігон у Миколаївську область. Їздила ж за ним усюди: на полігон рівненський, миколаївський... На знімку така щемлива картина: Ігор стоїть біля мікроавтобуса, Алла дивиться на нього. Тут і радість зустрічі, тут і печаль близької розлуки, тут розуміння того, що наступна зустріч може настати не скоро, а найбільше тут — ЛЮБОВІ.

Через три роки Алла напише такі рядки: «Сьогодні 3 роки, як ти не з нами. Немає слів, щоб передати, як нам тебе не вистачає. Герої йдуть високо в небо, а десь курличуть журавлі. А я тебе все кличу, кличу на грішній, грішній цій землі. Комусь потрібні п’єдестали й великі неземні скарби. Мені б — лиш погляд твій зустріти, й з обіймів щоб не відпустив...».

Коли відбувся розстріл блокпоста 51-ї бригади під Волновахою, Ігор Пугач був зовсім поруч. Їхній блокпост також обстріляли. Дехто з бійців, наляканий розумінням того, що це — не маневри, а війна, покинув позицію. Він же потім пояснив дружині, що не міг піти звідти самовільно, бо не було наказу. «А без наказу я не рушу!». Відданість обов’язку, вірність присязі — таким був її чоловік, відзначений після загибелі орденом «За мужність».

Зараз, переживши чотири експертизи ДНК, поховання чоловіка (в Осмиловичах, що в Іваничівському районі на Волині, його хоронили у березні 2015 року), Алла найбільше хоче потім, колись — поїхати у те село, де він загинув.

19 серпня 2016 року вона напише слова, свій крик душі: «25 серпня 2014 року. Що про цю дату написано чи відомо? НІЧОГО!!!!! А цього дня в селі Дзеркальному загинуло щонайменше 9 хлопців з Волині. Кому воно болить? Правильно, тільки рідним. Всі говорять про Іловайську трагедію 28-29 серпня. Але ж наші хлопці також захищали той нещасний Іловайськ. Де ця згадка???!!!! Що за неповага!!!! Для когось 9 життів це нічого, а для когось це все життя: минуле, теперішнє і майбутнє, тільки в різних вимірах. Вибачте, можливо, за емоційне висловлювання, але воно болить, і колись мусить вилитися. Біль не вщухає з роками, лише посилюється. І хочеться ПРАВДИ кінець-кінцем. Але де вона?».

Сьогодні Аллі стільки років, як було Ігореві, коли він загинув, — 36. Синові уже 13, донька вже пішла, без тата, цього року в перший клас. До деталей Алла пам’ятає поїздку в Дніпро, де у морзі шукала свого чоловіка. Її з сестрою на вокзалі зустріла волонтер Ірина, своїм транспортом возила по Дніпру, потім повезла у морг в Запоріжжя, ні за що не взяла ні копійки. Багатьох загиблих ще можна було впізнати. Пугачам же довелося здавати аналізи на ДНК, але вони не втомлювалися це робити, чотири рази була експертиза ДНК...

У перші роки після перезахоронення чоловіка вона не хотіла ніякого спілкування ні з ким. Пригадує, як волонтер із Володимира-Волинського Костянтин Зінкевич приїжджав аж в Осмиловичі, просив її поїхати з сином у Францію, де родини загиблих українських військових на сході приймали місцеві благодійники.

Таким родинам украй була необхідна реабілітація. Вона відмовила категорично. Згодом таки була перша поїздка на відпочинок у групі таких же вдів-дружин на прохання Віри Крепець із Володимира, чоловік якої також зник під Дзеркальним. Спільна біда об’єднує, з тими, хто пережив подібне, їй легше спілкуватися.

Останнім же часом велику підтримку родини загиблих воїнів отримують від організаторів проекту «Меценати для солдата». Його координатор Руслан Теліпський, каже Алла, став для їхніх дітей старшим братом, татом, другом. Спільні поїздки, спільний відпочинок, спілкування, вітання дітей з днем народження — та багато чого «закручує» Руслан і його команда, і біль втрати якщо й не меншає, то наче пригасає. Бо є відчуття, що загибель тата-воїна була не даремною, хоча, звісно, його у подальшому житті ніхто таки не замінить.

Текст - Наталія МАЛІМОН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.