вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Як коти з мишами воювали, - іронічний «офтоп» у луцьких документах 400 років тому

Як коти з мишами воювали, - іронічний «офтоп» у луцьких документах 400 років тому
Жарт як для бідних, так і для заможних людей, був невід’ємною складовою повсякдення в Речі Посполитій XVII століття.

Різні за характером смішні та дотепні історії, анекдоти, афоризми, гуморески переповідали під час товариських зустрічей на шляхетських дворах, на «бесідах» у корчмах та за інших подібних обставин, - повідомляють Хроніки Любарта.

Частина цих історій відклалася у тогочасних пам’ятках – популярних «silva rerum», щоденниках, творах гумористичного характеру, а дещо у вигляді жартівливих або фіктивних записів потрапило до міських і ґродських книг. У луцьких книгах знаходимо скарги баранів з потойбічного світу, дозвіл вовкові на випас овець, судові свідчення дубового листя і ще багато неймовірних історій.

Діяльність ґродських канцелярій на Волині у XVII ст., як і в інших регіонах Речі Посполитої, порівняно з попереднім століттям вражає своєю масштабністю і продуктивністю. Так, з 450 збережених луцьких ґродських книг 392 датуються XVII ст., із них 207 належать до першої половини століття, а 184 - до другої.

Як відомо, тодішні ґродські та міські канцелярії, крім нотаріальних і публічних функцій, виконували ще й роль осередків громадського життя. Туди стікалися різноманітні «новини», плітки, що цікавили й хвилювали місцевих жителів. Тож концентрація пародійної творчості і розвиток гумористики у таких осередках були цілком закономірними.

Луцьк XVII ст. – важливий адміністративний центр Волинського воєводства, місце, де періодично відбувалися сеймики, місто з давніми самоврядними традиціями, де діяло магдебурзьке право. Крім належних йому столичних адміністративних функцій, Луцьк був центром, де формувалися шляхетська і міська культури. Тут активно діяло братство і школа при ньому, розвивалося духовне життя. З луцького культурного осередку вийшли такі відомі постаті, як Ян Жоравницький і Данило Братковський.

У цей час для різних актів існував усталений формуляр, де не було місця для довільних формулювань писаря чи його авторських сентенцій, які дозволили б дослідникові говорити про особливості світогляду тогочасної людини, її переживання чи індивідуальний життєвий досвід. А проте на маргінесах або порожніх сторінках книг трапляються спорадичні записи жартівливого або пародійного характеру, які можна розцінювати як елементи творчості канцеляристів, своєрідну «пробу пера».

Жартівливі історії з судових книг

Усі жартівливі записи, згідно з розповсюдженою канцелярською практикою, мають заголовки (титули), типові для справ, внесених до окресленої серії книг – записових, поточних, декретових. Так, книги записів містять фіктивні протестації, маніфестації, дарчі, обляти документів, угоди. Нарікання і протести абстрактних понять, навіть атмосферних явищ. Уява канцеляристів була досить багата, у формуляр актів вони вплітали вигаданих загадкових істот, неіснуючі предмети, абсурдні ситуації тощо.

Казковість персоніфікованих постатей, використання як дійових осіб різних пір року, представників флори і фауни, атмосферних явищ дозволяє зарахувати такі записи до малих літературних форм. Прикладом тут може бути судовий акт «Росъписъ межи лисом а витромъ», що нібито розглядався на судових рочках у Луцьку 15 липня 1677 р. перед тодішніми судовими урядниками – підчашим Станіславом Чертинським, підчашим брацлавським Криштофом Кордишем, суддею, новогрудським підчашим Костянтином Богуславом Зубчевським, писарем. Позивачами у цій справі виступили фантастичні персонажі: Анна Сосна, Федора Береза, Катерина Ліщина, а позваним - Олександр Вітер, який, «незважаючи на посполите право і вини в ньому описані», «посмів і наважився» наробити великих шкод у лісі, а саме - попсувати і поламати дерева, чим завдав збитків на 3 копи грошів литовських (мізерну на той час суму).

Найбільша кількість сюжетів – та, де фігурують хижаки та їхні жертви: коти і миші, вовки та барани, вівці, кози, зайці. Акт, датований 18 вересня 1675 р., називається «Посесія або введення у володіння пана Сірого Кота, названого Щуром, у мишачу нору». У ньому присутній реальний персонаж – бурґрабій Миколай Обидзинський, перед яким замість возного генерала свідчив генерал Недопиж Коран. Останній побував у мишачій норі на вимогу пана Сірого Кота, названого Щуром, який не міг потрапити до свого житла, тож просив передати йому у володіння мишачу нірку.

В іншому акті йдеться про те, як на вигаданому Крушвіцькому уряді, де миші поїдали кролів, став «без розуму глупий» пан Кіт і дав розписку Мишиній удові в тому, що він ніколи не буде перешкоджати мишам чинити безлад у коморах. Наступним роком датується інший запис – угода між Котом і Мишами, за якою Кіт зобов’язувався на знак покути не чинити перешкод мишам у гумнах, коморах, скринях, окрім як тричі на тиждень. Миші, зі свого боку, зобов’язувались «великому любителеві душ нікчемних» давати якийсь подарунок, на що, однак, не підписувались.

Суперечливі стосунки між вічними антагоністами – котами і мишами – проектувалися, безумовно, на реальних людей та їх вчинки. Але найулюбленішими героями волинських канцеляристів були козли і барани – тварини, які уособлювали такі риси людського характеру, як впертість, тупість, наївність. Їм протиставляли дикого зажерливого, жадібного хижака – вовка – звіра з надмірним апетитом. Вовків наділяли суто негативними конотаціями, навіть демонічного характеру. Вони були споріднені з собаками. На псах, як і на вовках, лежав відсвіт «сил зла»: собаку або вовка давні германці вішали разом зі злодієм. Гостро образливий зміст носили тогочасні лайки: «Собака», «Нецнотливий пес», «Бреше, яко пес» тощо.

Одна з таких пародій оповідає. Не знати якого дня і місяця перед урядом, що засідав при болоті, на чолі з Шершнем, який сидів у дубі, і свідками – дубовим листям, став буйний Вовк, дідичний пан полів і лісів. Він визнав, що їв Баранів, Козлів, Овець, Козенят, Ягнят, на яких полював у своїх полях і лісах. Однак за братерськими домовленостями з собаками він звільняє свої жертви від відповідальності за те, що ловив їх, і надалі дозволяє користуватися його угіддями для відпочинку та їжі, за винятком кущів і верболозів, які залишає за собою, як немічним старцем, до смерті для харчування. Умови скріплюють, у разі порушення Вовком домовленостей, пси, сітки і рушниці.

Акт подібного змісту про відсутність взаємних претензій між вельможним паном Вовком і його жертвою обивателем Бараном був записаний у грудні 1691 р. Вовк та Баран, розійшовшись на значну відстань, визнали: Вовк прощав Баранові те, що той чинив йому спротив, скоса дивився та напустив на нього зграю псів; Баран, не маючи можливості помститися, просив Вовка забути про його існування і товариство.

Того ж року був оформлений ще один запис, де діяли ті ж таки персонажі, – «Пленіпотенція Барана дана Вовкові на усе», тобто на випас овець: Баран, здоровий на ноги і шерсть, явно і добровільно визнав, що він надає кудлатому Вовкові, змоклому на місці, повноваження і владу чинити у всіх його справах, та виконувати всі його функції, тобто пасти овець і заганяти їх до стайні. А якщо б якась із них чинила спротив, Вовк має право її з’їсти, тільки не псуючи шкури. Подібного змісту акт був записаний 19 серпня 1662 р.: «Пленіпотенція від пана Заяця його мл. пану Вілковському». Шляхетний пан Куций Заяць доручав пану Сірку Вілковському вести його справи в суді проти пана Хортовського, який завдав йому значних поранень («на недорослый викъ не дбаючы, спиню сознаваючому пошарпалъ, хрибеть поскублъ, удци покусалъ, голову помъялъ и карку надламалъ»). Скаржника врятував пан Дубина, який завдав відповідного удару нападникові.

В акті, датованому 1696 роком, місяцем другим, невідомого дня Баран подає на Вовка протестацію, звинувачуючи його у побитті і каліцтві: на уряді Боровому у Луцькому замку, ставши перед «костроухим» Зайчиком, кудлатий Баран жалівся на «всюди бувшого» Вовка в тому, що той, не поважаючи <право посполите> та не піклуючись про громадську безпеку, заступивши йому дорогу між останніми валами міста Луцька, напав на невинного Барана та немилосердно пошарпав і покалічив скаржника своїми «невикористаними» іклами.

Як наслідок, у жертви вовна повідпадала, оголивши боки. При цьому протестуючий обіцяв притягнути до відповідальності Вовка перед самим паном Левом у Віллянові, що під Варшавою, який і мав їх розсудити. Абсурдність ситуації полягає в тому, що потерпілий (у даному випадку слабкий, недолугий Баран) обіцяв притягнути нападника (сильного, досвідченого, зажерливого Вовка) до королівського суду.

7 квітня 1688 р. у Луцькому ґроді нібито у присутності писаря Томаша Гуляницького, возного генерала Київського воєводства і луцького бурґрабія став «слабий на тілі через поранення тиранського звіра» Вовка пан Козел, який, «добровільно відступивши від своєї власної юрисдикції, піддався під луцьку ґродську юрисдикцію» і чинив зізнання в суді про те, що він уже не може керувати стадом овець і кіз. Пан Козел оформив доручення на пана Барана й дозволив йому опікуватися усіма малими і великими вівцями та козами доти, доки у нього не покращиться стан здоров’я.

Документ дещо подібного змісту з’явився через рік: 30 березня 1689 р. була записана «пленіпотенція» від дикої, пошарпаної Вовком Кози на ім’я прудконогого хорта Чауса, якому доручалося наздогнати Вовка і вчинити екзекуцію – зшарпати його шкуру так, як він учинив з Козою. Тут уживається термін «екзекуція», що означало виконання вироку, а фактично йдеться про помсту, тобто наголошується на приватній помсті як традиційному варіанті отримання сатисфакції скривдженим.

В іншому акті – «Маніфестація Козла проти Барана» – йдеться про неприязнь між Козлом і Бараном. Невідомо якого дня в січні 1690 р. пан Козел прийшов до луцького замку і поскаржився воротному на свого «полюбовного» товариша Барана, з яким мешкав у цілковитій приязні до певного дня, а саме 30 грудня, коли той «неслушно і безбожно» рогами завдав йому смертельного удару, від якого у нього одразу вилетіли кишки, а потому ще не раз його вдарив. Сталося це нібито через зазіхання Барана на матеріальні статки Козла («інтерес до власності»).

Тут проглядається іронія щодо клішованих формул подібних актів: зазвичай усі скарги на насильство зображали віроломність нападника, який «ламав приязнь», не мав жодних підстав для нападу тощо, хоча насправді за розмовами про «приязнь» приховувався конфлікт. Однак головним предметом цієї пародії є перебільшення в скаргах реальних шкод, невідповідність кліше і того, що відбулося. Зазвичай, у скаргах на насильство типовою була заувага «не відаю, чи виживу», але при цьому скаргу подавав особисто сам постраждалий, що й пародіюється в даному акті.

1 лютого 1692 р. був оформлений акт цілком протилежного змісту: Бородатий Козел, мешканець слободи Смердяча Волька, розташованої за Луцьком, згідно з «вольностями» магдебурзького права і з ласки пана бурмистра, у присутності війта оформив надавчий запис своєму другові панові Барану з дозволом у тій же слободі скрізь танцювати, підскакувати по горах, пагорбах, долинах, лісах, могилах і т.п..

Акт-пародія, що перегукується з ритуальними процесами звинувачення євреїв, був записаний до луцьких ґродських книг 11 жовтня 1687 р. Жертвою на цей раз став Баран, який свідчив у суді з потойбічного світу, скаржачись на єврея Лейзора, який під час шабату напав на нього ґвалтовним способом і вбив.

Текст скарги насичений епітетами і гіперболами, зазвичай широко вживаними і в реальних скаргах: «Вельможний пан Баран з плачем, криком і гучним меканням скаржився на невірного жида Лейзора, вбивцю і мордерцю. Останній нічним способом, не вшанувавши свята, напав під час шабашу на стайню Барана, якого, згідно з жидівським звичаєм, замість барабаша взяв на шабаш, віроломно і немилосердно <...> забив, задушив, замучив, заморив, замордував, а насамкінець до черева свого заядлого жидівського ненаситного вкинув і потім невідомо де подів. І таким чином право рабанське жидівське порушив, шабату не ушанував, Барана-неборака позбавив життя, тож останній, лежачи у жидівському череві, складає протестацію з тамтого світу».

У цьому акті виразно пародіюються канцелярські кліше, якими зазвичай описувалися вбивства та гіпотетичні способи поводження убивць з тілом жертви . Наприкінці застосовано формулу з санкцією, характерною для тестаментів: ідеться про те, що у випадку порушення умов справа буде розглянута перед Богом, у даному разі – «паном К.»: «.Про що повторно в череві жидівському лежачи, протестацію складаю з тамтого світу, де будемо обидва перед паном N. з паном різником Лейзором, луцьким жидом, чинити згідно з правом».

«Пташиній» тематиці присвячено акти, де фігурують ворони, граки (гайворони), сороки, орли, яструби та горобці. 24 березня 1689 р. у Луцький замок прискакав на одній нозі злодійкуватий Крук, оскільки другу ногу йому підстрелили, і став перед Яном Нетрпельським, намісником усіх диких звірів, та вчинив зізнання про те, що мав справу зі сліпими граками, які побили його й поклювали та відібрали їжу (стерво). А оскільки він через поранення не міг сам позвати їх до суду, то доручив цю справу «наказуючим голосом» крикливій Вороні, передавши їй повноваження притягнути згаданих граків до належного суду і відібрати у них паству. Ця пленіпотенція мала служити Вороні один день і півтори хвилини. На підтвердження уповнова- жувального листа Крук замість підпису, бо писати не вмів, тричі дзьобнув носом і просив, аби його зізнання прийняли до луцьких ґродських книг.

Творчість луцьких канцеляристів знайшла своє відображення також у малюнках на сторінках актових книг. Кілька ґродських книг рясніють багатими квітковими і рослинними орнаментами. Актові сюжети на «звірину» тематику доповнюються малюнками із зображеннями кабанів, вовків, зайців, оленів, навіть екзотичних для теренів Волині звірів - верблюдів і слонів. Трапляються також зображення загадкових звірів та різних птахів (переважно свійських). Початкові літери кількох судових актів прикрашені фантастичними істотами, схожими на зміїв.

Розмірковуючи над джерелами інспірації аматорських малюнків і записів жартівливого та пародійного змісту, деякі дослідники враховують багату спадщину народної творчості. Саме з неї беруть початки різні казки, байки на звірину тематику, звідти ж походять дотепність і мудрість прислів’їв і приказок, що дійшли до нашого часу і ніколи не втрачали своєї актуальності.

У жартівливих актах осудливі і схвальні судові штампи-формули розширювалися за рахунок синонімічних варіацій, гіперболічних порівнянь, інвективної лексики, фантастичної епіки, а також завдяки проникненню живої розмовної мови, лайок, похвал, зрештою - малюнків. Усе це з точки зору сучасного дослідника надає тим актам своєрідний колорит і свідчить про наявність у волинських канцеляристів почуття гумору, сатиричних і літературних талантів.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Теги: курйоз
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 0
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Останні новини
Як коти з мишами воювали, - іронічний «офтоп» у луцьких документах 400 років тому
31 січень, 00:18