вхід реєстрація

Лікар із Рожища 10 років рятував африканців. ФОТО

Лікар із Рожища 10 років рятував африканців. ФОТО
У Рожищенській районній лікарні працює фтизіатром лікар, який десять років життя присвятив рятуванню африканських пацієнтів.

Анатолій Нікітченко
у 1986 році ризикнув кардинально змінити свою долю, промінявши затишні стіни райлікарні на військовий госпіталь у Мозамбіку, ‒ пишуть Відомості.

Та на цьому його лікарські мандри не закінчилися. Кілька років тому він повернувся з маловідомої острівної країни, що розташована поблизу західного узбережжя Африки.

У травні 1986 року 42-річний фтизіатр Анатолій Нікітченко згодився лікувати хворих за кордоном. Залишивши дружину та двох доньок, він подався у далекий Мозамбік, де якраз у ті роки тривала громадянська війна.

«Все почалося зі спецординатури у Москві та курсів португальської мови. Потрапив я у Мозамбік, у провінцію Іньямбане, де пропрацював два з половиною роки. Тоді була така мода ‒ направляти спеціалістів до країн, які звільнилися з-під колоніального гніту. Робота була важкою. Я сам виявив бажання туди поїхати, бо це була можливість подорожувати, відкривати для себе новий світ, та й матеріальний бік питання цікавив. На той час це були солідні заробітки. Якщо лікарі заробляли тут 180 рублів, то моя перша зарплата становила 2200 чеків, які я міг, повернувшись додому, отоварити у тодішніх магазинах «Берізка». А у 1988-му нам уже відкрили рахунок у Зовнішекономбанку», ‒ пригадує він.

Оскільки в Мозамбіку було оголошено воєнний стан, найперше, що зробили з лікарями, ‒ озброїли їх.

«Мені дали автомат Калашникова, пістолет і кілька ручних гранат. Нас озброювали військові радники, але, чесно скажу, вони були більше налякані, ніж ми. Нам же страшно ставало від того, якими до нас надходили військові: рани були страшними», ‒ ділиться спогадами лікар.

На щастя, скористатися зброєю йому жодного разу не довелося. Зате повертати важкопоранених із того світу було чи не щоденною справою.

«Мозамбік запам’ятався чудовою природою та важкою працею. Госпіталь був приблизно таким, як наша обласна лікарня, ‒ на 370 ліжок, але лікарів було всього вісім, ‒ розповів Анатолій Нікітченко. ‒ Нам довелось обслуговувати 1 мільйон 200 тисяч населення. За мною особисто було закріплено сто терапевтичних ліжок, які щоденно поповнювалися пораненими. Треба було вміти робити все, що не потребує хірургічного втручання. В основному мав справу з інфекціями, неврологією, терапією. Пам’ятаю, як після вторгнення у наше містечко, яке називалося Трагедія Омоїне, залишилося півтисячі трупів, а до госпіталю привезли 87 важкопоранених. Працювали ми тоді цілодобово. Вразило поняття шоку в поранених. Мені доводилося «сортувати» їх. Дивлюся: сидить солдат, ніби не важко поранений, але так наче голову руками підтримує. Я до нього ‒ а там горло перерізане, постраждали трахея та стравохід. Пощастило хлопцю, бо сонну артерію не зачепило. Він вижив, а з тих 87 померло всього двоє. Взагалі, африканським народам властива якась підвищена виживаність, у них хороша імунна система».

Запам’ятався Мозамбік і їжею, особливо рисом. Продукти радянським медикам привозили з Союзу літаком. Чоловік розповів, що у їхньому містечку були перебої з електрикою, доводилося готувати на кілька днів, здебільшого те, що довго не псується. Тому, каже, рису з «тушонкою» наївся на все життя.

Коли повернувся на батьківщину в 1988 році, його по праву можна було назвати місцевим багатієм, адже за два з половиною роки роботи в Африці на банківський рахунок лікаря набігла космічна на той час сума ‒ 15 тисяч доларів.

«Але я не зміг розпорядитися цими коштами, бо у період розпаду СРСР банк збанкрутував. Єдине, що встиг купити, ‒ восьму модель «Жигулів» та японський телевізор», ‒ з усмішкою згадує він.

Та якось дуже вже сумувати за заробленим, каже лікар, не доводилося. Мабуть, таки інтуїтивно відчував, що на цьому його мандрівки не завершилися.

Перебуваючи у Мозамбіку, він чув від своїх африканських колег про таку країну, як Сан-Томе і Принсіпі. Йому розповідали, що красивішої природи, ніж там, не побачити. Острівна країна, Атлантичний океан. Чоловік каже, що дуже хотів туди потрапити. Минуло добрих десять років, поки волинянин таки ступив на омріяний острів. За цей час встиг удруге одружитися, народити сина.

А почалося все зі звичайної поїздки до Португалії на заробітки.

«Після Мозамбіку я повернувся на роботу в районну лікарню. 90-і були важким періодом. Нову сім’ю треба було годувати, а тут якраз усі почали масово виїздити до Італії… То й я поїхав у Португалію», ‒ розповів він.

Спочатку перебивався тимчасовими заробітками на будівництві, а потім, каже, вийшов на знайомих французів, із якими працював у Мозамбіку. Ті листом повідомили йому, що міжнародна організація «Лікарі без кордонів» набирає медиків-добровольців до Анголи. На те, щоб зібрати всі документи для поїздки у складі місії, пішов рік. Готовою до від’їзду була і дружина Жанна. Вона, як з’ясувалося, мала диплом медсестри громадянської оборони. Коли вже все було готове, керівництво організації «Лікарі без кордонів» запропонувало Нікітченкам їхати не в Анголу, а до Сан-Томе і Принсіпі. Вони погодилися, не вагаючись.

«У Сан-Томе і Принсіпі рівень життя кращий, ніж у Мозамбіку. Це колишня колонія Португалії, яка без кровопролиття отримала незалежність у 1974 році. Поїхав я шефом цієї гуманітарної місії. Крім моєї дружини, з нами було ще двоє медиків. Ми повинні були надавати медичну допомогу, готувати місцевих лікарів і проводити профілактичну роботу. На обслуговуванні мали всього шість тисяч населення. З Мозамбіком порівнювати нема чого, бо це небо і земля. Чесно кажучи, ми потрапили в рай. Нам дали котедж для проживання, забезпечили прислугою, транспортом, водієм», ‒ пригадує він.

Оплачувалася робота шефа місії у перші місяці 1200 євро, згодом заробітки ставали вищими.

Оскільки довкола був океан, основною стравою острів’ян була риба. Нікітченко спочатку сам навчився полювати на неї з гарпунною рушницею, а згодом «підсадив» на це і свою дружину.

У таких «райських» умовах подружжя Нікітченків прожило шість років. Єдине, чого не вистачало обом, ‒ їхнього сина, якого довелося залишити у Рожищі під наглядом бабусі. Остаточне рішення повернутися в Україну Анатолій прийняв, коли погіршилося здоров’я його батька.

«Та й важко стало. Інша культура, дуже замкнутий світ. Населення країни становить усього 150 тисяч, то вже всі набридли… Ну і спека, звичайно. Нижче +22 градусів не бувало», ‒ пригадує він.

До всього ж за сім років перебування на острові лікар перехворів малярією 15 разів.

«Відомості» поцікавились у пана Нікітченка, на що ще хворіють мешканці екзотичної країни.

Анатолій Нікітченко каже, що у Сан-Томе і Принсіпі на високому рівні розвинута сімейна медицина, українці могли б багато чого перейняти в острів’ян. Мовляв, їхній лікар, як покірний слуга пацієнтів, уміє робити все у межах простого. Українські ж лікарі стають сімейними не з власного бажання ‒ життя змушує, а позбутись ярлика вузької спеціалізації, яку роками навішували на вітчизняних медиків, важко, і це вимагає більше часу, ніж півроку навчання для перекваліфікації.

Леопольд Попо (лаборант), Жанна Нікітченко, служниця Антонія та фармацевт Іларіо
Леопольд Попо (лаборант), Жанна Нікітченко, служниця Антонія та фармацевт Іларіо
Каза - будиночок, в якому живе більшість населення Сан-Томе і Принсіпі
Каза - будиночок, в якому живе більшість населення Сан-Томе і Принсіпі
Теги: цікаво
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
..., а потім вони його з'їли

Прошу вибачення в усіх людей, які вважають себе африканцями. Я не вважаю, що вони всі людоїди.
Відповісти
Молодець!
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Лікар із Рожища 10 років рятував африканців. ФОТО
23 травня, 2013, 14:16