97-річна волинянка ні разу за життя не зверталася до лікарів

Меланії Василівні Гуменюк з Путилівки Ківерцівського району 23 лютого виповнилося 97 років. Вона – найстаріша жителька села, яке належить до Дернівської сільської ради.

Нині бабуся мешкає сама у доволі просторій хаті, - пише видання Вісник.

Коли до неї під’їжджаєш, важко повірити, що її господині 97. Усюди заметено, підграбано. І у у хаті чистота. Ні пилинки ніде, ні смітинки. Хоч бабця і не знала по приїзд журналістів. Чисто вбрана господиня зустріла на порозі, запросила до оселі. Усе бідкалася, що немає чим пригостити – ні пирогів не напекла, ні хліба.

– Голова сільської ради машину дров привіз. Хотіла сьогодні трохи нарубати, так дощ пішов, – хитає головою.

Залишається тільки дивуватися, де Меланія Василівна сили бере. Адже життя її з дитинства по голівці не гладило.

12 років мала, коли мама померла. Тато вдруге не женився. Тож дбати про чотирьох менших братів і одну сестру мала Меланка.

– Ой, трудно ми жили! Промучилася я малою. Менші крутяться коло мене, їсти просять. Роздобуду десь муки, хліба напечу… У войну вельми трудно було сіль дістати. А у Дерно на станції її багацько. Взяла курку і пішла до німця вимінювати. Всипав у мішечок. Зразу пудняла, ніби не важко. А я кажу: «Пан, єще сип», німці польську розуміли. Він каже: «Впадеш, буде капут». Але насипав. Як я її несла! Дивилася, куди б то стати, щоб отдихнути. Добре, брату сказала, щоб стрів, – ллються спогади про важкі часи, пережиті у молодості, з уст Меланії Василівни.

Світлі дні настали, коли жінка зустріла свого Дмитра, або, як називає його, Мітьку.

Той день пам’ятає так, ніби це було вчора.

– Познайомилася вдома, – світліють бабусині очі. – Він з Повжи (село Певжа Млинівського району Рівненської області – авт.) приїхав до мого брата дрова купляти. Ну, і я тут… Потім ще раз приїхав у наше село ніби по дрова, знов до нашого двору зайшов. А там і посватав…

У молоді літа баба Меланка була дуже гарною. У неї вдалася і донька Ніна – єдина їхня з Митьком дитина. Жодного поганого слова про свого чоловіка Меланія Василівна сказати не може: дуже добрим він був.

А господарями вони з ним були на все село. Весь час у роботі. Корову тримали, свиней до двох метрів ростили. Не могла допустити баба Меланка, щоб її дитина мала у чомусь потребу.

Одиноко сьогодні бабці у її хаті. Десять років тому помер її Мітька. Пережила вона своїх менших братів і сестру. Великим ударом стала смерть доньки.

Поки є робота на городі, вона там цілими днями клопочеться. А вечорами сидить і дивиться у вікно. Телевізор у бабці не показує – телеканали на супутнику закодували, а купити нового тюнера вона не має за що. За свою важку працю у колгоспі навіть двох тисяч пенсії не заробила.

Дуже любить бабця гостей приймати: племінниця, яка живе по сусідству, частенько забігає. А у вихідні внук з Луцька приїжджає, гостинці бабі привозить.

Меланія Василівна ні на що не нарікає. Адже за свої 97 літ вона не знає, як-то до лікарів ходити.

Наталка СЛЮСАР, Валентина БОРЗОВЕЦЬ.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!