«Ото бачите, єк жиємо»: село на Волині стає пусткою

…Потрапивши на цю вуличку у Запрудді, завмерла від подиву з перших же кроків: з кожного її кутка віяло таким запустінням і давниною, ніби тут щойно знімали кіно і просто не встигли прибрати декорації. Але все було справжнім: похилені хати під солом’яними стріхами світили голими ребрами під весняним небом, старезні дерева, які вже втомилися жити й приречено посхиляли свої голови перед суддею-часом.

І здичавілі сади, де давно не чекають весни і першої бджілки, пише Вісник.

Земля, де ходила Леся Українка

Прошкую далі. Раптом на пагорбку ще одне химерне видиво – хата, в якій ростуть… дерева. Вони так давно оселилися тут, що годі знайти навіть слід від долівки, по якій робили свої перші кроки народжені у ній діти. І від даху, де біля комина господар вудив карух (в’ялив мацик), щоб взяти у торбу на косовицю, теж. Лише вікна дивом вціліли. Покособочені, прогнилі, але все ще живі. Вони пам’ятають, як колядували тут хлопці з дівчатами «Ой рано-рано кури запіли, Святий вечір, кури запіли!..» Як господиня ставала білити хату перед Великоднем, потім місила у діжі паску, приспівуючи: «Ой вже недалечко червоне яєчко…». І сяяли вишкрябані до білого мисники й лави під стінами, пахло запашне сіно у сінниках. І накрохмалені рушники з квітами посміхалися в куточку над іконами. Це тепер тут пустка, а колись…

Не думала, не гадала, що знайду на Поліссі село, де збереглося ще стільки привітів з минулого. Навіть у найглухішій глибинці хату під стріхою тепер не побачиш. А тут на одній вулиці їх стільки... І де? На землі, яку сходила своїми ногами сама Леся Українка! У селі, де її мама Олена Пчілка не соромилася йти у курну селянську халупу, щоб записати унікальні поліські колядки. У тому самому мальовничому Запрудді на кордоні Ковельського і Камінь-Каширського районів, у цьому милому серцю поліському куточку з правічними лісами, де так любила гостювати вся велика родина Косачів. Саме тут оселилася з родиною після заслання тітка Лесі Українки по батькові Олена Тесленко-Приходько й прожила до 1907 року. З живих свідків тих часів – чепурна церквиця Успіння Богородиці, що стоїть над дорогою на околиці села з 1775 року. Вона пам’ятає Лесю та всіх, хто приїздив гостювати до її улюбленої тітки Єлі. Кажуть, Косачі подарували запруддівській церкві Євангеліє та плащаницю, які збереглися донині. Сам маєток Тесленків-Приходьків згорів ще в роки Першої світової, а на його місці сьогодні поле. Проте й досі сюди навідуються чорні археологи у пошуках свого примарного щастя…

Рай, у який ніхто не поспішає…

– У куті коло церкви Капланова хата стояла. Він управляючим був у панів. Наша запруддівська дівка у нього наймичкою була, так розказували. Ми малими бігали туди без (бузок – авт.) ламати. Бо садок там вельми хороший був, – пригадує 89-річна Марія Іванівна Балецька, хатина якої теж притулилася на цій дивовижній вулиці пусток. – Помню, як совєти церкву нашу закрили, ікони в Сошичне повивозили, а у храмі зерно тримали. Недалечко поле помидорове було, то потім ще й помидори в церкву сипали.

– Може, заспіваєте яку старовинну колядку чи веснянку? – прошу бабцю. – Мати Лесі Українки у вашому селі їх багато записала…

– Ой, дитено, не помню вже… Голова та болит, все забула. Сама собі дивуюся, як то мені скіко треба було прожити… Хотіла вже вмерти, а зиму пережила, то тепер не знаю, коли та смерть прийде… – бідкається баба Марія й замовкає. – А як мені помирати, що з ним буде? Пропаде, як руда миша…

Болить голова у баби Марії не лише від старості. «Він» – це син Григорій. Йому 56 і пенсії своєї ще не має. Живуть на одну материнську. Їздив у район, кажуть, стажу не вистачає. Можна докупити за 20 тисяч, а де їх взяти?

– Він мене двадцять літ глядить. Найменшенький… Як чоловік помер, три рочки було. Не женився, так і зостався коло мене. Ото бачите, єк жиємо. Газу немає, балон тіко. Їсти вару на плиті. Найхуже попрати, тєжко вже. Теперика машинками всі перуть, а ми по-колишньому...

Невеличке «зовсім поліське» Запруддя давно вже стало неперспективним. Молодь свого часу виїхала у міста (в основному у Ковель, до якого рукою подати). Школу давно закрили, хоч ще літ тридцять тому тут навчалася понад сотня дітлахів. У селі майже ніхто не будується й тільки щороку додається самотніх пусток. Як-от на цій химерній вуличці, де підпирають небо привиди під соломою і де час ніби зупинився. Двісті з гаком мешканців – усе, що від мальовничого Запруддя залишилося. Хіба ще тихоплинна Турія, яку старші запруддівці досі шанобливо називають рікою. Та озеро з лісами і предвічна тиша, що аж дзвенить після міської метушні. Чим не рай земний? Тільки чомусь ніхто туди не поспішає…

Ніна РОМАНЮК


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!