вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Історія кохання волинянина, який узяв дружину на 18 років старшу за себе

Історія кохання волинянина, який узяв дружину на 18 років старшу за себе
Такі історії стають сюжетами для мелодраматичних фільмів і книг. Тих, які переповнені випробуваннями, але неодмінно із щасливим фіналом. Саме вони повертають віру в почуття і водночас нагадують споконвічну істину: життя прожити – не поле перейти.

Так і в долі наших героїв – Любові Ласкавої і Михайла Цубери з Раків Лісу, повідомляє "Полісся".

Вони зустрілися у нелегкі для обох часи: вона втратила сина і швидко овдовіла з трьома дітьми на руках, він – пережив болючу зраду. І байдуже, що у віці між ними велика різниця, серцями відчули своє, рідне. Цьогоріч уже й срібне весілля відзначили. І досі злітають з їхніх вуст оті ще молодечі, не загублені побутом і роками «сонечко», «золотко», «серденько», а очі випромінюють ніжність і любов.

«Я 73-го уже заміж вийшла, а він лише народився»

– У мене ж чоловік на 18 років молодший, взяв мене з трьома дітьми. Найменшому Артурчику тільки 5 рочків було, а старший Юра уже в армії служив, 18 років мав, Женя – 17. Моєму судженому Мішці тоді було тільки 23. Худорлявий, чорновусий. І так якось запав мені в серце. Ми вже 25 років разом. Подумати тільки: я 73-го заміж вийшла, а він – народився, – поділилася якось Любов Ласкава, зайшовши до редакції у справах. Незабаром ми спеціально повернулися в її минуле.

…Перший шлюб. Люба навчалася у Львові на секретар-машиніста. Леонід приїхав до Каменя-Каширського з Черкащини, проходив практику після меліоративного технікуму. Тут і побачилися на дискотеці. Яка ж тоді любов була? Сказав, що прийде з армії і забере її заміж – не вірила. Коли це дійсно відразу у військовій формі й з дипломатом у Раків Ліс повернувся. Не переказати, скільки сліз тоді пролила дівчина: до вінця не готова була йти, ще й лише кілька місяців минуло, як батька поховали, а вдома ж мама і маленькі діти. Боялася їхати на чужину, ховалася. Однак рідні нараяли не втрачати шансу, бо ж і хлопець хороший, і любить ніби щиро. Здалася – швиденько розписалися в сільській раді і подалися на Шевченкову батьківщину, неподалік Кирилівки і Моринців. Так Любов Мись стала Ласкавою. Як же їй личить таке поєднання!

Та й сподівання таки справдилися. Леонід виявився добрим чоловіком. Взялися дружно господарювати, придбали дім, Бог обдарував трьома синами-красенями. Любов влаштувалася на роботу в дитсадку, в художній самодіяльності брала участь – співала і декламувала гуморески.

Однак з роками доля виявилася не такою привітною, як прізвище – щастя Ласкавих підкосила загибель первістка Геночки. Приїхав на Камінь-Каширщину навчатися в ПТУ: дуже гарно малював, випалював неймовірні сувеніри і хотів різьбити по дереву. Не судилося. Заледве місяць провчився – неподалік дому машина збила. За пів року відійшла у засвіти і мати Любові – не могла знести втрати, все картала себе, що не вберегла онука… А за два роки не витримало і чоловікове серце. Навіть народження ще однієї дитини не втамувало болю. Помер, коли Артурові виповнилося всього 6 місяців. Наче відчував: взяв малого на руки, обцілував, тужно так подивився на нього з дверей і… помер у сусідській хаті від інфаркту. Ходив привітати друзів зі Старим Новим роком…

– У Моринцях одна жінка нагадала колись, що буде в мене другий чоловік, а з трьох синів один недовговічний. Хто ж міг подумати, що його не стане в 15 років?! Вагітною захворіла на жовтуху, а в 2 роки Геночці робили ризиковану операцію на органах травлення – і усе ми пережили. Аж раптом таке, – розповідаючи, Любов Адамівна втирає гарячу сльозу. Й через три десятиліття не гояться рани від гіркої втрати. Каже, в ті роки не уявляла як жити і навіть не думала, що онуків дочекається. А нині – щаслива бабуся і прабабуся, і досі – кохана дружина.

«Ніколи не думала, що можна так любити»

Михайло приїхав на Черкащину на буряки. Як потім зізнався, ледве не силоміць посадили його у той потяг. Одним-єдиним чоловіком серед дівчат-заробітчан був. А що оселилася бригада по-сусідству з Любов’ю, то часто заходили до неї по побутові дрібнички. Так і загледівся закарпатець на поліську білявку. Не раз бачив, як сама косить, дрова рубає. Взнав, що вдова, і почав залицятися, а потім запропонував разом жити. Любу це трохи збентежило. Як-не-як чимала різниця у віці, дорослі діти. До того ж переживала, що з цього приводу скаже Михайлова рідня. Однак лист із Закарпаття прилетів із благословенням: мати зраділа і прийняла вибір сина, бо відчувала вину за колись поранені втручанням в особисте почуття – нарадила нещасливий шлюб. Підтримали Любу і її сини.

– Я ж написала Юрі в армію, аби порадитися. Надіслала Мішчине фото. А він каже: «Мамо, виходь заміж. Ти в нас молода, хто подобається – бери. Сама ж не будеш». Так ми і побралися. Звичайно, люди відмовляли. Казали, що молодий, покине. Та хіба ж в цифрах річ? З ним я почала знову радіти життю. Наче сон. Аж не віриться в те щастя. Так добре, спокійно. Є рідна душа на світі і жити хочеться. Як він мене любить, жаліє. Й досі ревнує! І я його бережу. Душа за ним рветься. За що він мене обрав, ще й з «причепами»? Ніколи не думала, що можна так любити, – не приховує почуттів моя співрозмовниця.

Майстер на всі руки, батько, товариш і найкращий дідусь
Переглядаємо фото і Любов Адамівна, пожвавлюючись, розповідає про щасливі срібні подружні роки. Як вперше з Михайлом на Закарпаття приїхали і гостювали місяць, як ходили в гори, як машину букових дров удвох перерубали і склали. Зринають у пам’яті і щедрі землі Черкащини, балки і ставки, горіхові алеї та запашні абрикоси, пишні сади. Як Михайло доєднався до художньої самодіяльності і грав на концертах з троїстими музиками. Самоучка, а так віртуозно володіє акордеоном, як на духових вигравав! Будь-яку мелодію відтворить, хоча нотної грамоти ніколи не вчив. А руки які у нього золоті. І взуття полагодить, і дім зведе, і камін змурує. Усім синам будуватися допомагав, для цього спеціально з Черкащини в Раків Ліс приїжджав. Згодом і самі на Полісся перебралися. Ще й з собою одиноку жінку забрали, аби не стрічала старість у повному забутті…

– Мій Мішка добрий, турботливий. Нікому в допомозі не відмовляє. А діти як його полюбили! Старшим він став за товариша і брата, а для Артура – татом. Змалку про нього піклувався, вкривав, леліяв як рідного. Тепер в онуках моїх душі не відчуває. Він для них – улюблений дідочок. І до мене ставлення зовсім не переінакшив. Я ще можу спати, а він і чаю, і кави заварить. А їсти як любить готувати – наче в ресторані подасть. Дуже вже бідкається, коли на заробітки їде – так картається, що я вдома сама лишаюся. Але ж є інтернет – ми постійно на зв’язку. Щоправда, так і не розписалися. Спочатку не поспішали, а потім і не надавали тому особливого значення. У нього прізвище чудернацьке таке, а я свого не хочу змінювати. Каже: «Давай візьму тебе за офіційну дружину і буду Ласкавий Мішка». Напевно, таки пора…

Іванна ВЕЛИЧКО,


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Знаю сім'ю, де чоловік являється ровесником дитини своєї жінки. І нормально дивуть
Відповісти
Чому одразу "взяв"?!! Що це за дивна манера, що за менталітет? Можна "взяти" річ, яка лежить/валяється, а із жінками ОДРУЖУЮТЬСЯ. Бо це звучить так, наче він зробив послугу, бо, бачте, "взяв"...
Відповісти