Ода пиріжкові з рисом. СМАЧНОГО ЛУЦЬКА!

Щоб не казали, а найкращий бізнес – годувати людей. Так вже склалося, що люди час від часу хочуть їсти. Тож все, що лишається – брати з людей гроші за втамування цього бажання. З кого – великі, з кого – малі. Одним по кишені дорогі ресторани, іншим смакують «щі» у столовій.

Сьогодні відвідуємо популярне (ба навіть легендарне!) місце громадського харчування Луцька: кафе «Зустріч», в народі відоме як «Стєкляшка», що на Привокзальній площі поряд з ринком «Привіз». Працює з 10:00 до 22:00.

До кафе можна потрапити навіть із закритими очима: тримаючи ніс за вітром. Тобто йти на стійкий запах смажених пиріжків та інших традиційних смаколиків.

Уже в радіусі двадцяти метрів від кафе нюхові рецептори посилають сигнали в мозок: тут можна поїсти! Ваші ноги обов’язково принесуть Вас до сходів, які ведуть в кафе.

Відчиняєш двері: стійкий запах з кухні мало не зомбує. Уподібнюєшся героєві роману Зюскінда: ловиш носом всю палітру кулінарного мистецтва. Тут і смажені котлети, і брутальний запах свіжої цибулі, і дитячий запах дріжджового тіста, і аромат міцних напоїв та розчинної кави.

Достатньо велика зала, чотирнадцять столиків. На столах – вази зі штучними орхідеями (чорних, шкода, не було). Великі скляні вікна (саме тому «Стєкляшка») зі сторони залізничних колій закриті шторами.

Відвідувачів багато, вільні лише три столики. Публіка вкрай різношерста. Приїжджі з вокзалу з валізами під ногами. Студенти з кухлями пива - прогулюють пари. Місцеві пияки з півлітрою і пиріжком на трьох. Мама з дитиною (мабуть щойно зі школи). Сусіди-базарники святкують якийсь ювілей.



В глибині зали панує барна стійка в стилі вісімдесятих. біля неї - постійно човпеться 2-3 людини. Кожні три хвилини з кухні вигукують: "Заберіть суп!" "Хто замовляв рис!?" "Чий гуляш?" тощо.

Поряд з барною стійкою - величезний холодильник-вітрина, переповнений кулінарним різноманіттям. Великий вибір соків, пляшкового пива, газованих напоїв, снеків. Чотири види розливного пива.

Асортимент міцних напоїв великий, проте тільки в дешевій і середній цінових позиціях. Є розчинна і заварна кава.

Щоб зробити замовлення, треба ознайомитись з меню та прейскурантом, що на стіні праворуч від стійки. Вибір страв вражає. Холодних закусок – більше сорока: в’ялені лящі, смажена риба, четвертинка курчати, пиріжки з капустою, рисом і яйцем, м’ясом, язик під майонезом, сало з перцем, квашені огірки, різні салати. Є й шедевр радянської шкільної кулінарії – котлета в тісті. І це далеко не все. Аж слинка покотилася.

Перших страв – 3 позиції, гарнірів – 3 позиції, других страв – 8 позицій.

Є категорія «страви за 20 хвилин»: 2 види яєчні та вареники. В категорії «холодні продукти» – сметана та плавлений сирок. Тобто – весь обов’язковий набір забутого «общєпіта».

Роблю вигляд, що меню не прочитав і питаю, чим сьогодні частують. Запропонували перше – вибрав суп харчо. На друге пропонують чомусь спочатку гарнір, а потім основну страву. Знайома «фішка» сервісу: дуже поширено в сільських кафе.

На гарнір вибираю картопляне пюре, на друге – шніцель по-луцьки. На додатковий гарнір – горохове пюре. Замість хліба – пиріжок з рисом, пити – компот з яблук і смородини.

Довелося ненароком здивувати бармена Ксенію. Розраховуючись, пропоную «заокруглити суму» на декілька гривень. Але у відповідь отримую: «Мені совість не дозволяє»…

Отримав компот з пиріжком на барі, беру виданий барменом чек, йду до віконця на кухню, де видають їжу. Через достатньо велике вікно видно кухню, чотирьох кухарів. Охайно, чисто. Але весь запах через вікно виходить в зал, де їдять відвідувачі.

Суп дали відразу, шніцель та гарніри – за декілька хвилин. Столик чистий, не липкий – на відміну від підноса, на якому ніс наїдки. На столі паперові серветки.



Оглянув приміщення в пошуках місця, де миють руки. Бачу дерев’яні двері без вивіски. Відкриваю, погляд зупиняється на шкіряному кріслі представницького класу. Дійшло: ніякий це не туалет, це – кабінет завідуючої/завідуючого.

Дізнаюся: аби потрапити до туалету, треба мати ключ. Його можна попросити у жіночки, яка прибирає зі столів. Далі – більше: аби потрапити до туалетної кімнати, потрібно вийти з кафе та зліва від входу відчинити скляні двері.

В туалеті чисто, є рідке мило. Ключ повертаю господині.

Починаю трапезу. Суп харчо – смачний, наваристий, але традиційну рецептуру нагадує досить віддалено. Щось подібне у нас вдома називали «супом з пінцаком». Але мені сподобалось.

Шніцель несмачний, і я його не доїв. Неприємний післясмак пересмаженого переслідував ще довго.

Картопля-пюре смачна, а от горох – холодний. Зате який смачний був пиріжок! Коронний! За таким пиріжком можна і пів-Луцька проїхати.

Підсумовуємо рахунок: суп харчо – 7,34 грн, шніцель по-луцьки – 10,84, картопляне пюре – 6,83, горохове пюре – 6,44, пиріжок з рисом – 1,65, компот – 3,80. Всього - 39 гривень і 90 копійок.

Ситий і майже об’єктивний ділюся враженнями:

розташування – вдале і зручне,
інтер’єр – ностальгічний,
асортимент та пропозиція страв – багатообіцяючі,
обслуговування – раритетне,
смак страв – посередній,
ціни – демократичні.

Чи прийду ще? За пиріжками обов’язково!

Петро ВЕРЗУН
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!