За вікном з червоним абажуром, або Голодні тут не ходять. Смачного Луцька!

Моменти, коли хочеться усамітнитися аби подумати про щось своє, знайомі кожному. Не знаю як кому, а мені вони бувають потрібними. В такі хвилини ніби «перезавантажуєшся».

Для цього необхідна як мінімум якась тиха місцина. Комусь достатньо домашнього дивана. А я надаю перевагу тихим затишним кав’ярням, де, як правило, мало знайомих, а в ідеалі – й відвідувачів загалом.

Такі кафешки трапляються рідко. Чи то конкуренції не витримують, чи то власники, зрозумівши, що гроші заробляються тяжко, починають збільшувати асортимент, «опластмасувати» кафе і зрештою перетворюють його на черговий кіоск з кавою і дешевим коньячком. Які вже тут затишок і домашня атмосфера?..

Щоправда є ще місця, де можна усамітнитись. Тільки читачам ВолиньPost’у, по секрету, розповім про таке кафе. Це на вулиці Винниченка, 12. Зветься «Кофеїн».

Назва, правда, не оригінальна. І трапляється у багатьох містах. Можна було б якось оригінальніше: наприклад «Ксантиновий алкалоїд» (саме так називають кофеїн хіміки). Втім, це «на любителя» ;-) Не для всіх хімія – поезія життя.

* * *

У кафе багата передісторія. Колись у цьому приміщенні була фотомайстерня чи фотоательє. Потім кафе «Оскар», за ним – кафе «Ірина». В «Ірині» можна було познайомитися зі жрицями ночі. Невідомо достеменно, що раніше зникло «Ірина» чи жриці, але кафе закрилося.

І тепер тут – гарненька кафешка з манерами студентки художнього училища. Час від часу тут організовують виставки місцевих митців і мисткинь – картини, фото, колажі, ляльки-мотанки...

А якось влітку я натрапив в «Кофеїні» на концерт, де поезія перепліталась з іспанською музикою і танцями. Було незвично, було людно, і очі у людей світилися…

* * *

У кафе – дві зали. У тому, що з вікнами на вулицю Винниченка, можна сидіти і вдивлятися в обличчя пішоходів. І уявляти, що ти десь далеко, в іншій країні, місті, планеті... А ввечері, коли червоне світло світильників на столах під вікнами світло дружнє і неагресивне, цей зал ідеальний для побачень.

В іншому залі є стійка бару, вітрина з тістечками, кавовий апарат, сиропи, води, соки. Алкоголю немає!

Декілька столів з диванами вздовж правої стіни та декілька столиків зі стільцями вздовж лівої. У цій залі немає того романтизму, що оселився в залі з вікнами. Але є стійка, де творить бармен. Він, коли тобі хочеться поговорити, завжди підтримає розмову.

Асортимент – від рістретто (10 грн.) до айріш кави (23 грн.). Сироп до кави + 2 грн. Гарячий шоколад – 16 грн., какао – 16-18 грн., фрапучіно – 17 грн.

Є вибір тістечок (відомі з дитинства «Картопля», «Заварне»), готують вафлі з варенням.

Хоча я солодкого не полюбляю. Мені не завадило хоч якусь їстівну канапку чи щось з дорослої чоловічої їжі.

* * *

Отож, після чергових невтішних новин з політичного театру абсурду, після песимістичної розмови з подругою-банкіршою, вирішив посидіти з кавою, почитати якийсь глянець, зрештою, спланувати майбутні публікації для рубрики «Смачного Луцька».

На годиннику 17:30, втім зайнято лише два столики. За ними жіночки заглиблені у якусь гендерно-стереотипну розмову.

Замовив еспресо. Зняв пальто (на вішалці був самотній вішак, ніби спеціально для мене), зручно примостився на диванчику.

Почав перебирати місцеві глянцеві журнали на столику. Нічого цікавого, крім гарного фото з жінкою у білій білизні (Такий нудний! І хто читає ці опуси?).

Бармен Макс питається, чи дивився я інтерв’ю з Вітею Ростовським. Перекинувся кількома привітними фразами.

Дістаю записник, налаштовуюся на творчу нотку і тут… повз мене проходять двоє моїх знайомих. Ховаю записник. П’ємо каву, говоримо про Крим та політику.

Зізнаюся їм, що хотів побути сам. Нечемно, але правда. Не образились, пішли. Я поцікавився у Макса, хто у них в кафе відповідає за виставки.

– Самі приходять.
– Але ж завжди різні роботи!
– Та в Луцьку трохи є творчих людей…
– Цікаво. Живеш на маргінесі мистецького життя. Хоч у вас побачу щось…

Щось зголоднів. Але ж не тістечками підкріплятися.

– Що є їсти?
– Гофри і з тим, і з тим, і навіть з ожиновим варенням, – з
готовністю відповідає Макс.
– А картопля?
– В «мундирах»? – вкурює бармен, куди я хилю.
Я кривлюся: «Та хоч тістечко».

* * *

Поки дістають мені тістечко, завітаю до санвузла.Просторо, чисто, є паперові рушники. Все ж таки росте рівень гігієни і санітарії лучан!

Тістечко «Картопля» виявилось теплим (його підігріли) і смачним. Але зовсім не таким, як в дитинстві. Чи це мінус, чи плюс – не знаю.

В проміжку між 18:00 і 19:30 повз мене пройшло з десяток знайомих. Вітався з усіма. Були й інші – незнайомі.

А ще до мене підсідало троє колег, одна колежанка, один друг… І це місце, де я хотів усамітнитись?! Кажуть, всі так думають: спокійно, затишно, гарна музика. Чому б не зайти?

А ще для себе вирішив, що наступного разу принесу журнали з собою, а то почитати нічого. Хіба дивитися на журнальних білявок у білизні.

А от робити якісь нотатки і будувати плани тут не вдається: завжди трапиться якийсь знайомий і захоче «перекинутися кількома словами».

* * *

Заплатив менше 50 грн. Перекинувся ще кількома фразами з Максом, пішов додому. Пізно вже.Кафе працює до 20:00, але колега розповідав, що тут – як у відомій рекламі: чемно чекають, поки люди підуть. Ніхто над душею не стоїть.

Та й атмосфера якась домашня. Справді, «Кофеїн» – родинний бізнес. А це для громадського харчування – тільки на користь.

Смачного Луцька!

Петро ВЕРЗУН
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!