вхід реєстрація

«Уже пораненого, снайпер бив ногами по голові», - поранений під Волновахою волинянин

«Уже пораненого, снайпер бив ногами по голові», - поранений під Волновахою волинянин
Волинянин Петро Берчук (на фото), який отримав поранення на Сході, й досі бачить сни про бій під Волновахою.

Його викликали у військкомат 11 квітня. І попри скарги на здоров'я та непрості сімейні обставини — торік від інфаркту померла мама, батько втратив зір, а дружина вагітна, таки мобілізували до 51–ї окремої механізованої бригади, - пише Волинь-нова.

Спочатку Володимир–Волинський, потім полігон біля Рівного, Дніпропетровськ. 19 травня нашим військовим наказують вирушати у Донецьку область.

В один із днів, коли передислоковувались із місця на місце, Петрові наснилося, ніби він у своєму рідному селі. Біля церкви зібралося чимало людей, які проводжають його в дорогу. Стоять накриті столи, на яких багато їжі. Священик дає йому причастя, а односельчани плачуть, хоча він не може збагнути чому.

Це вже потім спало на думку, що цей сон, по суті, був віщим.

"Біля Волновахи нашій колоні, яка складалася з трьох БМП, санітарного автомобіля, "Урала", що перевозив зенітну гармату, та 55 солдатів, перекрили дорогу так звані мирні громадяни.— Довелось розвертатися, а потім об’їжджати місто. Але невдовзі нас знову зупинили агресивно налаштовані чоловіки. Вони одразу почали мову, що ми є гарматним м’ясом, що нас постріляють і попалять, знімали все на відео (воно є в інтернеті. — Авт.). Командири намагалися налагодити з ними стосунки. У першу ніч кілька донеччан нібито для нашої безпеки ночували з нами. Ще перед виїздом із Дніпропетровська нам наказали, щоб за жодних обставин не конфліктували з місцевими, а в разі нападу стріляли тільки в повітря або по ногах. І попередили: якщо когось уб’ємо — відповідатимемо за законом. Щоб не було якихось провокацій, усі, крім вартових, навіть зброю здали", - оповідає він.

Втім, більшість громадян, за словами Петра, ставилася до військових приязно. Чимало дякували, привозили продукти, хоча робили все це з острахом. Були такі, які запитували, чи солдати не продають пального. Дехто пропонував розпити алкогольні напої.

Але нічого такого собі не дозволяли, хоча в ЗМІ гуляє версія, що на момент трагедії ми були п’яні, — чоловікові прикро, що на цій темі відкрито спекулюють. І вже за мить додає: — Кожен відчував напруженість ситуації. Те, що вона наближається до критичної, мабуть, зрозуміло й командування, адже 21 травня увечері приїхав начальник штабу і залишився з нами ночувати.

"У НАС ТІЛЬКИ НА ВАРТОВИХ БУЛИ БРОНЕЖИЛЕТИ"

О четвертій годині, коли напали на волинян, уже світало. Петро каже, спрацював фактор раптовості, адже, прокинувшись від пострілів, у перші секунди дехто з криками біг просто у поле, не знаючи, що взагалі робити. Тоді як бойовики до атаки підготувались заздалегідь.

Їх було десь 20 чоловік. Одразу розстріляли вартових. Снайпер із сучасною гвинтівкою з лазерним прицілом вочевидь ще раніше зайняв вигідну позицію. Один нападник, обвішаний стрічками із патронами, мав кулемет, інші — автомати.

"У нас тільки на вартових були бронежилети, та й ті ще радянського виробництва. Всередину БМП бойовики кинули гранати, тож хлопці фактично згоріли. Кожен мав по чотири магазини з патронами (це 120 штук. — Авт.), але хто встиг їх вхопити, а хто ні", — згадує Петро Берчук.

Бій тривав хвилин п’ятнадцять. Далі нападники почали кричати, щоб волиняни припинили стріляти, інакше загинуть. І командир дав відповідний наказ.

"Ми опинились на відкритій місцевості, у полі, а бойовики — за технікою. Рано чи пізно закінчились би патрони, тоді дійсно всіх нас убили б", — Петро Берчук переконаний, що то було правильне рішення.

Щойно припинилась стрілянина, почалися відверті знущання. Один із солдатів, котрий залишився лежати в наметі, висмикнув чеку з гранати, щоб до нього ніхто не міг наблизитись. До пораненого осколками гранат Петра підійшов снайпер і став бити ногами по голові.

Від ударів наш земляк знепритомнів. Потім нападники дозволили надати допомогу стікаючим кров’ю пораненим, декого, хто вже не міг іти, самі притягнули на дорогу. Вони забрали зброю і, залишивши один зі своїх обстріляних автомобілів, поїхали.

Опритомнів я від гострого запаху нашатирю. Найперше склалось враження, що все це жахіття мені наснилось. Але розплющив очі, побачив поранених, тіла вбитих — і зрозумів, що, на жаль, то був не сон…", — продовжує Петро.

Запитую в Петра про вертольоти, які незабаром з’явилися на місці загибелі волинян, і його відповідь дещо прояснює обставини того страшного ранку: "Їх бачив уже на відео. З нього видно, що перед цим вибухнув снаряд у БМП, через що до нас не могли наблизитися ті, хто прийшов на допомогу. А машини були повністю укомплектовані боєприпасами і могли б зриватися до вечора. Тоді ми просто померли б від ран. Очевидно, саме тому пілоти вирішили підірвати БМП".

"Й ДОСІ ДЗВОНЮ ДО ТАТА І КАЖУ, ЩО НА ЗАРОБІТКАХ У КИЄВІ"

Незабаром прибула допомога, і Петра забрали до лікарні у Волноваху. З палати він зателефонував до своєї куми у Седлище. Одразу не зізнався, але згодом довелося розповісти правду. Просив лише, щоб дружині Юлі нічого не казали, — навіщо її, вагітну, турбувати.

"Перед обідом повернулась із церкви. На душі було якось тривожно. Побачила дуже мовчазних рідних, ще й із заплаканими очима. Зауважила, що чомусь від Петра довго немає звістки. А тут чотирирічна похресниця випалила, що він лежить, поранений, у лікарні. Я тоді з горя кричала так, що, напевно, і сусіди чули", — каже Юля.

Юля та Петро поєднали свої долі півтора року тому. Обоє — глибоко віруючі люди. Жінка виконує обов’язки регента церковного хору в Гуті. У рідному їй Седлищі кажуть, що, мабуть, це сам Бог почув її молитви і залишив Петра живим. Адже його прізвище було в тому списку загиблих, який з’явився через кілька годин після трагедії.

І лише наступного дня, 23 травня, громадська активістка Наталія Попова, що разом із такими самими, як вона, волонтерами допомагала сотням, якщо не тисячам українців на Майдані, знайшла Петра Берчука у харківській лікарні і спростувала жахливу інформацію про його смерть.

Із 5 червня чоловік перебуває у Волинському обласному військовому госпіталі. До цього часу не розповідає татові, що з ним сталося.

"У нього хворе серце, не хочеться тривожити. Дзвоню до нього, кажу, що на заробітках у Києві", - каже чоловік.

Петрові рани потрохи гояться, але він ще не може зігнути пальці на руці — перебите сухожилля, порвані м’язи. Через закриту черепно–мозкову травму болить голова. Каже, що часто сняться жахіття під Волновахою, товариші, які були поряд.

Із тими, хто вижив, спілкується по телефону. За те, що сталося, ні на кого не нарікає, хоч, на його думку, командири мали б діяти більш узгоджено і відповідально.

Щодня поряд із Петром — дружина Юля та сестра Наталія. Відвідують рідні та знайомі. Приємною несподіванкою для нього став візит керівника Спілки підприємців Старовижівського району, колишнього військового Михайла Шлапая і седлищенського сільського голови Миколи Ваврищука, який свого часу служив в Афганістані.

Вони обоє добре знають, наскільки важлива підтримка, свідчення того, що вдома про них не забувають.

Гості привезли солодощі, а ще передали кошти, зібрані підприємцями, працівниками різних установ та організацій, жителями району. Однак Юля та Петро взяли лише частину і так досить скромної суми, зауваживши, що, можливо, комусь іншому вони нині потрібніші.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Інші новини теми
Коментарі 0
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
«Уже пораненого, снайпер бив ногами по голові», - поранений під Волновахою волинянин
19 червня, 2014, 12:53