вхід реєстрація

Рецепт довголіття волинянки Марії Черняк

Рецепт довголіття волинянки Марії Черняк
Ювілярка Марія Миронівна Черняк поволі розповідає про прожиті роки, згадує найкращі моменти життя, хоч було їх у старенької не так вже й багато, бо вела її доля тернистими дорогами. У свої сто літ Марія Миронівна має непогану пам’ять, хоч і з кийком, але ходить по хаті, ще й на подвір’я потішитись ясному сонечку помаленьку виходить. А проживає наша співрозмовниця з дочкою Валентиною, яка уже пенсіонерка.

Пише Інформаційне агентство Волинські Новини.

Народилася Марія Миронівна далекого 1915-го тут, на Жалобово (околиця Рожища), де й провела все своє свідоме життя. У сім’ї було восьмеро дітей, тому Марії, як одній з найстарших, довелось рано подорослішати. Жили дуже бідно. Діти, підростаючи, змушені були йти у найми. Дванадцятирічною найнялася до євреїв глядіти дітей і Марія Черняк.

- Хазяйни мої мали крамничку, займались торгівлею, - згадує Марія Миронівна, - а я гляділа їхніх дітей – трирічну дівчинку та п’ятирічного хлопчика. Люди вони були добрі, і одягали, і годували мене.

Пізніше підлітком ще й корови людям пасла. Так і зросла – в бідності та убогості, але у великій любові до батьків, братів та сестер.

Дев’ятнадцятирічною засватав Марію такий же бідняк Іван, що жив неподалік та з яким разом пасли худобу. Вродливий, статний, він відразу припав до душі Марії. у 1936-ому молоді обвінчалися й Іван привів Марію в невістки. Роботяща, сором’язлива, поступлива, вона зуміла знайти спільну мову з його ріднею. Тоді здавалось, що разом вони подолають будь-які труднощі, бо ж працювати не лінувались. А як раділи вони з чоловіком, коли в 1938-му на світ з’явилась донечка Валентина. Сьогодні Валентина Іванівна з трепетом в голосі згадує миттєвості свого дитинства, коли за дитячі пустощі мама лаяла її, а тато захищав і пестив. У нього був такий ніжний погляд і сильні руки.

Через три роки, у 1941-ому, Марія знову була при надії. Іван так мріяв про сина. Та одного дня Жалобово облетіла чорна звістка – чоловіків забирали на війну. Міцно обіймаючи вагітну дружину, Іван коротко мовив: «Чекай, обов’язково повернусь».

Через три місяці Марія народила сина Павла. Чекала свого Івана, тулячись з малими дітьми по чужих кутках, коли німці спалили Жалобово. Вірила, що зустрінуться, згодом розпитувала про чоловіка у тих, кому пощастило повернутися. А тоді, наче ніж у серце, - прийшла похоронка.

Недовгим виявилось жіноче щастя бабусі Марії. Та вона була щаслива з своїм Іваном, бо ще й нині, показуючи нам як найбільшу сімейну реліквію свою весільну світлину, запитує: «Правда ж красивий був мій чоловік?» і легко проводить помережаними від тяжкої праці пальцями по рідному образу, застиглому у часі.

Гірка і важка вдовина доля судилася Марії Черняк. Каторжно працювала у післявоєнні роки розрухи, разом з рідними зводила хатину, аби було де притулитися з дітьми, хоч була неписьменна, та наполягала на навчанні сина та дочки. Все життя прагнула, аби її з Іваном діти виросли добрими і щирими людьми, знайшли своє місце в житті.

Працювала Марія Миронівна на місцевому консервному заводі, по закінченні семи класів влаштувалась туди в один з цехів і дочка Валентина.

Важка праця змолоду підірвала здоров’я Марії Миронівни, як результат – на початку 60-их років жінці довелося видалити нирку, після чого наша співрозмовниця отримала інвалідність. Та життєвий оптимізм, наполегливість, надзвичайне бажання бути опорою дітям, які вже торували власні життєві стежки, додавали сили і впевненості у власних силах. Марія Миронівна ніколи не нарікала на долю і завжди вчила сина та доньку дякувати Богу за кожен прожитий день.

Першим порадником та найбільшою підтримкою була вона для дочки Валентини, яка довгі роки боролась з хворобою чоловіка і теж рано овдовіла. Завжди боліло серце бабусі і за долю семи онуків, які розлетілись у світи з рідних домівок, і не завжди їм випадає провідати бабусю. Та найбільше щастя для старенької, коли на порозі її оселі з’являються праправнуки, яких має аж дев’ятнадцять. Діждалась бабуся і двоє праправнучок. Міцніє та багатіє родинне дерево Івана та Марії Черняків.

Напередодні сторічного ювілею доля послала нашій співрозмовниці нове випробування – закінчився земний шлях її сина Павла. Болить та плаче материнське серце, голову знову, як і колись, покрила чорна хустина.

- Бог не дає більше випробувань, - каже жінка, - ніж ми можемо стерпіти. А жіночий рід наш дуже витривалий, сто шістнадцять літ прожила моя мама Пелагея Василівна, сто минуло вже й мені. Напевно, за нашу смиренність дарує нам Бог довгого віку, - підсумовує бабуся.

А ще, як на мене, за щирість, за доброту у відношенні до інших. Бо під час спілкування бабуся більше розповідала про своїх рідних, сусідів, тих, хто допомагав їй у житті, аніж про себе. Напевно, турбота про ближнього і є рецептом довголіття Марії Черняк. Бо добро завжди повертається добром.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час