вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Рецепт довголіття волинянки Марії Черняк

Рецепт довголіття волинянки Марії Черняк
Ювілярка Марія Миронівна Черняк поволі розповідає про прожиті роки, згадує найкращі моменти життя, хоч було їх у старенької не так вже й багато, бо вела її доля тернистими дорогами. У свої сто літ Марія Миронівна має непогану пам’ять, хоч і з кийком, але ходить по хаті, ще й на подвір’я потішитись ясному сонечку помаленьку виходить. А проживає наша співрозмовниця з дочкою Валентиною, яка уже пенсіонерка.

Пише Інформаційне агентство Волинські Новини.

Народилася Марія Миронівна далекого 1915-го тут, на Жалобово (околиця Рожища), де й провела все своє свідоме життя. У сім’ї було восьмеро дітей, тому Марії, як одній з найстарших, довелось рано подорослішати. Жили дуже бідно. Діти, підростаючи, змушені були йти у найми. Дванадцятирічною найнялася до євреїв глядіти дітей і Марія Черняк.

- Хазяйни мої мали крамничку, займались торгівлею, - згадує Марія Миронівна, - а я гляділа їхніх дітей – трирічну дівчинку та п’ятирічного хлопчика. Люди вони були добрі, і одягали, і годували мене.

Пізніше підлітком ще й корови людям пасла. Так і зросла – в бідності та убогості, але у великій любові до батьків, братів та сестер.

Дев’ятнадцятирічною засватав Марію такий же бідняк Іван, що жив неподалік та з яким разом пасли худобу. Вродливий, статний, він відразу припав до душі Марії. у 1936-ому молоді обвінчалися й Іван привів Марію в невістки. Роботяща, сором’язлива, поступлива, вона зуміла знайти спільну мову з його ріднею. Тоді здавалось, що разом вони подолають будь-які труднощі, бо ж працювати не лінувались. А як раділи вони з чоловіком, коли в 1938-му на світ з’явилась донечка Валентина. Сьогодні Валентина Іванівна з трепетом в голосі згадує миттєвості свого дитинства, коли за дитячі пустощі мама лаяла її, а тато захищав і пестив. У нього був такий ніжний погляд і сильні руки.

Через три роки, у 1941-ому, Марія знову була при надії. Іван так мріяв про сина. Та одного дня Жалобово облетіла чорна звістка – чоловіків забирали на війну. Міцно обіймаючи вагітну дружину, Іван коротко мовив: «Чекай, обов’язково повернусь».

Через три місяці Марія народила сина Павла. Чекала свого Івана, тулячись з малими дітьми по чужих кутках, коли німці спалили Жалобово. Вірила, що зустрінуться, згодом розпитувала про чоловіка у тих, кому пощастило повернутися. А тоді, наче ніж у серце, - прийшла похоронка.

Недовгим виявилось жіноче щастя бабусі Марії. Та вона була щаслива з своїм Іваном, бо ще й нині, показуючи нам як найбільшу сімейну реліквію свою весільну світлину, запитує: «Правда ж красивий був мій чоловік?» і легко проводить помережаними від тяжкої праці пальцями по рідному образу, застиглому у часі.

Гірка і важка вдовина доля судилася Марії Черняк. Каторжно працювала у післявоєнні роки розрухи, разом з рідними зводила хатину, аби було де притулитися з дітьми, хоч була неписьменна, та наполягала на навчанні сина та дочки. Все життя прагнула, аби її з Іваном діти виросли добрими і щирими людьми, знайшли своє місце в житті.

Працювала Марія Миронівна на місцевому консервному заводі, по закінченні семи класів влаштувалась туди в один з цехів і дочка Валентина.

Важка праця змолоду підірвала здоров’я Марії Миронівни, як результат – на початку 60-их років жінці довелося видалити нирку, після чого наша співрозмовниця отримала інвалідність. Та життєвий оптимізм, наполегливість, надзвичайне бажання бути опорою дітям, які вже торували власні життєві стежки, додавали сили і впевненості у власних силах. Марія Миронівна ніколи не нарікала на долю і завжди вчила сина та доньку дякувати Богу за кожен прожитий день.

Першим порадником та найбільшою підтримкою була вона для дочки Валентини, яка довгі роки боролась з хворобою чоловіка і теж рано овдовіла. Завжди боліло серце бабусі і за долю семи онуків, які розлетілись у світи з рідних домівок, і не завжди їм випадає провідати бабусю. Та найбільше щастя для старенької, коли на порозі її оселі з’являються праправнуки, яких має аж дев’ятнадцять. Діждалась бабуся і двоє праправнучок. Міцніє та багатіє родинне дерево Івана та Марії Черняків.

Напередодні сторічного ювілею доля послала нашій співрозмовниці нове випробування – закінчився земний шлях її сина Павла. Болить та плаче материнське серце, голову знову, як і колись, покрила чорна хустина.

- Бог не дає більше випробувань, - каже жінка, - ніж ми можемо стерпіти. А жіночий рід наш дуже витривалий, сто шістнадцять літ прожила моя мама Пелагея Василівна, сто минуло вже й мені. Напевно, за нашу смиренність дарує нам Бог довгого віку, - підсумовує бабуся.

А ще, як на мене, за щирість, за доброту у відношенні до інших. Бо під час спілкування бабуся більше розповідала про своїх рідних, сусідів, тих, хто допомагав їй у житті, аніж про себе. Напевно, турбота про ближнього і є рецептом довголіття Марії Черняк. Бо добро завжди повертається добром.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час