вхід реєстрація

Те, що уявляв, і те, що побачив на власні очі в зоні АТО - зовсім різні речі, - волинський доброволець

Те, що уявляв, і те, що побачив на власні очі в зоні АТО - зовсім різні речі, - волинський доброволець
Уже більше місяця, як повернувся додому із опікового центру Дніпропетровська солдат добровольчого батальйону ОУН Сергій Коваль.

Сергію тридцять три роки, він молодий та вольовий хлопець, а Схід країни став йому мало що не другою домівкою, пише газета Ратнівщина.

Він зараз набирається сил у колі рідних людей, а душею, думками — із побратимами. Вибухи, які сняться ночами, травмована нога, обпечені ліва рука і кінцівка правої не дають йому спокою. Має ще хлопець осколкове поранення та не зважає на нього, зажило. Богу дякувати, живий. Богу дякувати, вдома. І якби не сталося лиха, то не був би зараз на Ратнівщині, а коли набереться сил, Сергій знову стане на захист України.

— Сергію, розкажіть, як Ви потрапили у добровольчий батальйон ОУН?

— Як тільки почалася війна, всидіти не міг вдома, а через військкомат не міг потрапити до війська, бо не проходив за певних причин строкову службу. Я йшов на війну не за грішми, не за статусом і, тим більше, не за нагородами та пільгами, я йшов за покликом серця – боронити свою державу. Обстріл Маріуполя став вирішальним у моєму рішенні. Відчув, як не захищені мої рідні та близькі, мій син.

— Найрідніші Вам люди живуть на мирній території України...

— Маріуполь також мирною територією вважався, а самі бачили і знаєте, що трапилося. На Майдані у Києві був саме під час жахливого обстрілу, випадково тоді познайомився із одним чоловіком, який зараз надає волонтерську підтримку солдатам. Телефонували один до одного час від часу, саме він, знаючи, що я хочу йти на війну, повідомив: «Бажаючі проходять набір у добровольчі батальйони ОУН та Правий сектор». Зустрівся з ним у Києві і обрав батальйон ОУН, хоч у ньому й підготовка значно слабша – відправляли вони добровольців на Схід через тиждень, а мені хотілося якнайшвидше бути там.

Мене запитували, чи не передумаю, перераховували усі недоліки добровольчого батальйону, але я наполіг на своєму. Тоді сказав братові, щоб підстрахував у разі чого, адже батьки нічого не знали. Вони думали, що їхній син знову поїхав на роботу у Чернігівську область. З Києва, де нам видали бронежилети та усю амуніцію, організовану волонтерами, нас доправили до Красноармійська, де розташована база, а звідти автобусом – у напрямку Пісків. Перед виїздом, як зараз пам’ятаю, добре нагодували і сказали, що далі будемо переважно на одних тушонках.

— Яке перше враження від побаченого на війні?

— Усе було у диковинку. Те, що уявляв, і те, що побачив на власні очі, - зовсім різні речі. Нас розприділили, і направили мене на певну лінію точки оборони. Познайомився із хлопцями, які там перебували, і усьому у них навчався. Я не знав, на скільки часу приїхав туди і ні в кого про це не запитував на відміну від інших, — я знав, чого я там. Хотів допомогти, у крайньому разі, думав, що знаходячись там, якимось чином допомагаю. Особисто, навіть, захищаю свою дитину. Побувши там місяць, мій страх, який був на початках присутній, не стану цього приховувати, минув.

У дружньому товаристві з’явилася до усього звичність. Ми були певною силою, до нас долучалися добровольчі батальйони «Правого сектору» та «Дніпра», тож вправно давали відсіч противнику. Контингент такий воює проти нас, не зрозуміло, що то за військо. Вісімдесят відсотків складу ворожого батальйону «Восток» — чеченці. Зі сторони аеропорту просуваються їхні підрозділи. Вони зламують хвилі наших радіостанцій, пишуть нам смс-повідомлення, намагаються залякати по раціях, а самі при цьому майже зовсім не володіють російською мовою. Себе ми бачимо мішенню у тирі, бо нам не дають можливості рухатися вперед, ходимо у постійні розвідки та наносимо шкоду ворогові, але так як наказів закріплюватися немає, то завжди відходимо назад.

У зв’язку із підписанням Мінських домовленостей про перемир’я, на основі яких усі добровільно сформовані батальйони мали відступити, наші позиції зайняла 93 бригада, яка стояла позаду. Це було перед Пасхою. Військові зайшли, але ніхто із наших не хотів залишати своїх позицій. Потрібно було ввести у курс справ новоприбульців, залишався, звісно, наш командир, а ми тягнули сірники. 93 бригада прибула на БМП, танках, із певною зброєю, але без продуктів. Ми ділилися з ними, а ті засмучувалися, що усе відбувається так, ніби вони нас виганяють, і казали, що хотіли б бути на захисті разом.

— Як дізналися вдома, що Ви в зоні АТО?

— Додому приїхав на Пасху. Зустрів мене у Ковелі брат, а мама була певна, що їду із заробіток без грошей, і не маю за що добратися, бо ж раніше і серед ночі добирався додому і ніхто по мене не виїжджав. Звичайно, коли зайшов до хати у формі, бо іншого одягу не мав, усі усе зрозуміли, а шок був не тільки у мами, а й у рідні, яка сиділа за святковим столом на перший день свята. Посипалося тоді безліч запитань…

— Чому ж не казали рідним раніше, що воюєш на Сході?

— Бо знав, що переживатимуть. Ніхто нічого не знав і про моє перебування на Майдані. Приїхав при здоров’ї та й Богу дякувати. Справжнім випробуванням було для батьків, коли я поїхав другий раз, адже вони були певні, що не повернуся у зону бойових дій, бо батальйон, так би мовити, розформовують. Та, як відомо, частина бійців добровольчого батальйону ОУН прийняла рішення вступити до Збройних Сил України і зробила це відповідно до чинного законодавства — на сьогодні воюють у різних підрозділах.

— Вдруге потрапили на фронт через місяць?

— Дванадцятого квітня приїхав додому, а уже наступного місяця, цього ж числа був у Пісках. Зателефонували побратими і сказали, що є можливість повернення. Їхав, як на роботу, яку добре знаю, де мене чекають. У нашому батальйоні, щоб людина психологічно не зламалася, довго не заставляють там бути, можеш їхати додому через місяць чи коли забажаєш. Ми разом із військовослужбовцями 93-ї бригади стоїмо на захисті, живемо у тих самих «апартаментах», якщо це можна так назвати. Бо насправді, як бомжі на звалищі. Харчуємося разом — ми повноцінна частина армії — тільки не задокументована. А хлопці різного віку та національностей: росіяни, білоруси, татари. У кожного свої причини, чого вони воюють за Україну.

Білоруси – це, якщо можна так сказати, політичні ізгої. Вони проти влади Лукашенка, додому їм на даний час не має можливості повернутися. Серед росіян такі, що жили близько кордону з Україною і мають рідних на нашій землі, які відкрили їм правду про події на Сході. А є й такі, що просто шукають адреналіну, але вибрали нашу сторону, бо мали можливість тверезо оцінити ситуацію. Студенти Львівських вузів приїздять до нас під час міжсесійних перерв. Вони, звичайно, молодці, але, як на мене, то це з їхнього боку необдумане ставлення до життя. Був один випадок, коли чотирнадцятирічний хлопчина виявив бажання воювати, його батьки тоді звісно забили на сполох. Відправили ми юнака-патріота додому.

— А як ви забезпечені зброєю?

— Перший автомат у мене був 1984 року випуску, а далі – 1983, мій одноліток. У противника, звичайно, кращі є арсенали, але це вибірково, в основному, це така ж зброя, як і у нас. Таке враження, що ця війна ведеться на знищення старих запасів часів радянського союзу. Село зруйноване зовсім, сепаратисти знищили усі будівлі, щоб нам не було місця для укриття. Дуже жахлива картина, не хочу, щоб таке було у мене вдома. А люди до війни жили тут так само, як і усі у сільській місцевості, а тепер стали безпритульними на своїй рідній землі. Не всі залишили село. Навідувався часто місцевий дідусь до нас, більше мабуть, щоб поспілкуватися, аніж взяти з собою харчів, а також подружжя, яке повернулося до зруйнованого будинку по документи, бо під час обстрілу насилу вискочили з будинку. І таких багато… Люди страждають і нікому здебільшого немає до них діла.

— За яких причин отримали опіки, травмували ногу?

— Насправді, мав якесь передчуття, коли третього разу їхав на Схід. Та й батькам тоді психологічно важко було проводжати мене на війну. Хвилювалися. Заспокоював їх тим, що минулих разів повертався додому живий-здоровий та обстрілювали менше. Цього ж разу ворог був агресивніший, відповідно і боїв побільшало. Втратив багато побратимів, було багато поранених. Не минуло лихо і мене. Сталося це під час обстрілу, коли нас відправляли в інше місце призначення, а я був зверху БМП. Під час фосфорного вибуху, обпекло ліву руку, а я ще й схопився за гарячий ствол правою, та ще й до всього того, під час розвороту, коли стріляли з БМП у відповідь, скинуло мене на землю, травмував ногу. Ніби й не складні травми, а спокою не дають. Якби не отримав їх, то б вже знову думав, як добратися до побратимів, адже дуже хочу повернутися. Зараз підліковуюся, спілкуюся з ними по телефону, усі чекають на моє повернення. Знаєте, чомусь їхав додому, а у душі було таке відчуття, що ніби у гості, побачуся із рідними і назад. Вдома хочеться забути про війну, відійти трохи, але сняться сни, у яких товариші, вибухи і вже не можна всидіти…

— Як син сприйняв, що його тато захищає Україну зі зброєю в руках?

— Синові дев’ять років. Вже не маленький, усе розуміє і переживає за мене. Коли підліковувався у опіковому центрі, то телефонував кожен день, а вдома робив мені перев’язки. Привіз знайомим на сувеніри використані гільзи, так він їх своїм товаришам повиносив. Хоч вони ще зовсім діти, а вже своє бачення у них про війну склалося, свою думку мають, як зберуться, то розпитують, обговорюють.

— Волонтери для армії служать провідником між українським народом і солдатами на гарячих точках, часто вони навідувалися до вас?

— Дуже поважають солдати волонтерів та гідні на руках їх носити, адже їхній вклад дуже значний. Відчуваємо велику підтримку, позитив і хвилювання, коли вони передають нам від дітей та рідних привіти, передачі, відчуваємо тоді, що нас пам'ятають і чекають вдома. Приїжджають, ризикуючи своїм життям, із різних регіонів. Везуть просто неймовірні запаси їжі, речей особистої гігієни та багато чого іншого. З їхнього боку це величезний подвиг і, що хочу відмітити, волонтерська робота дуже добре налаштована.

Добирався із побратимом, який зараз бореться на лікарняному ліжку за життя, додому, то волонтери із Дніпропетровщини підтримали нас фінансово, адже грошей, щоб добратися, не вистачало. Згодом телефонували, чи добрався, навідували мене у опіковому центрі. Особисто дуже вдячний волонтерам Ратнівщини, а саме Вадимові Дейнеці, Юрію Пінкевичу, які одного разу відвозили мене на Схід, та було й таке, що добирався із ними додому. Не так давно навідувалися вони до мене із небайдужими до долі України волонтерами, запитували, як я себе почуваю, чи можуть чимось допомогти.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 3
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Від кого він захищав свою державу?! Він хоч сам розуміє!!! Мирні жителі Сходу гинуть, а вони зазищають!
Відповісти
завжди багато - їх не подолати...
Відповісти
особливо, коли дурень - президент кацапії.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Те, що уявляв, і те, що побачив на власні очі в зоні АТО - зовсім різні речі, - волинський доброволець
13 вересня, 2015, 16:25