вхід реєстрація

Історія луцького водогону. ФОТО

Історія луцького водогону. ФОТО
Уявіть, що вам привозять воду в бочці, а вона вже зелена з жахливим запахом, та ще й якийсь слиз розтягнутий по стінках.

Це історично зафіксований факт – таке в Луцьку бувало, пишуть Хроніки Любарта.

Яке чудо водогін! Та ще й з гарячою водою, в якій можна добре провести час. Проте цим користуватися можуть лише кілька останніх поколінь лучан. А раніше воду черпали з навколишніх боліт і річок, туди ж її потім, пропущену через себе і своє господарство, виливали. А завтра – знову за «свіжою» водичкою. Це історія про те, як Луцьк розвивався і як нові технології проникали в місто. Настав час, і чиста вода автоматичними помпами стала подаватися в оселі мешканців. Правда, зробили в Луцьку це лише з шостої спроби, а перед тим ще 40 років обговорювали наміри.

Одна зі старих і забутих міських професій

Ми вже знаємо про те, як у Луцьку справлялися з відходами і каналізацією у ХІХ столітті – їх просто викидали на вулицю. Очевидно, щось схоже було раніше. Лучани, зазвичай євреї, не гребували розводити нечистотні ями на вулицях і ставити туалети прямо на майданах. Правда, відіграв роль у цьому зовсім не національний фактор – такі були порядки тих часів.

А все ж були місця, де каналізація навіть на кілька століть раніше була цивілізованішою. Це католицькі монастирі. Ми напевне дуже мало знаємо про побут православних луцьких монастирів (XIII-XIV століття), а католицькі монастирі XVII-XVIII століть мали систему підземних тунелів, які вели прямо до річки і виконували каналізаційну роль. Такі тунелі оглянуті дослідниками під монастирями бернардинів і бригідок. Очевидно, були вони і в інших.

Знаємо також про єзуїтську криницю, розташовану під восьмикутною вежею костелу. А як же було з постачанням води, наприклад, у тих же монастирях чи урядових будівлях і помешканнях давнього Лучеська? І тут ми стикаємося з дуже цікавою і давньою міською професією – водовоз. На сторінках історичного літопису вони з’являються у ХІХ столітті, хоча час їхньої першої появи прослідкувати важко. В одному з листів до міської управи міські водовози зазначають, що працюють в Луцьку з давніх часів.

Завдання водовоза було просте – набирати воду і доставляти її в помешкання для пиття і для господарських потреб. Зазвичай водовози використовували кінську силу, адже перемістити одразу багато води вручну було неможливо, а кожного разу до річки не набігаєшся. Правда, інколи воду доставляли і власноруч. Таких людей називали водоносами.

«Лица занимающіеся водовознымъ промысломъ по профессіи обязаны обращатся со своими потребителями вѣжливо»
Ця професія мала свої чіткі правила. Тим, хто хотів займатися розвозом води, треба було отримати ярлик з номером у міській управі. Вартість доставки була довільною і обговорювалася з кожним домовласником окремо. Все місто було умовно поділене на ділянки, в кожній з яких працював свій водовоз. Проте він не мав права відмовлятися доставляти воду споживачу, який живе на ділянці іншого водовоза. Натомість споживач міг відмовитися від послуг водовоза і найняти іншого.
Водовози. Ілюстрація з книги Олександра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими»
Водовози. Ілюстрація з книги Олександра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими»


Цікаво, що єврейські свята не могли бути підставою звільнення на цей час водовоза від роботи. Натомість він міг найняти на святкові дні водовозів-християн. Це правило було потім закріплене законодавчо.

Вода, яку розвозили по Луцьку, ділилася на 2 категорії: для внутрішнього користування (пиття) і для господарського. Воду для пиття возили в зелених відрах та зелених бочках з білими кришками. Так споживачі могли розуміти, що їм дають воду з посудин, які призначені для чистої води.

Водовози виконували ще одну важливу функцію. У 1897 році Луцька міська дума видала постанову, що в разі пожежі вони повинні доставляти воду на гасіння. Це було оплачуваною справою з міської казни, але отримували за ці пожежні виїзди дуже мало.
Побут лучан минулого. Справа - бочка водовоза
Побут лучан минулого. Справа - бочка водовоза


У Луцьку була ціла гільдія водовозів зі своїми представниками, які лобіювали інтереси професії. У 1911 році в місті працювало 20 постачальників води. Вони добилися збільшення плати за пожежний виїзд. У разі доставки води в межах міста платили 10 рублів, а на околиці – 15 рублів. Тоді водовози стали хитрувати і виїжджали навіть на незначні займання, щоб отримати гроші. Саме з цієї причини загоряння сажі у коминах в Луцьку на початку ХХ століття визнали не пожежним випадком. Щоб не платити водовозам коштів з міської казни. :)

Чому водовози псували артезіанські криниці

Набирання води дозволялося тільки в спеціально відведених місцях, які встановлювала міська управа. Так, наприкінці ХІХ століття склалися звичні місця набору води на річці Стир, які й закріпили законодавчо. Одне з них розташовувалося на вулиці Замковій (вулиця і досі носить цю назву) біля садиби Лобачевської. Друге – на вулиці Домініканськиій (тепер Драгоманова) неподалік самого монастиря. А третє – на Вульці (проспект Волі) біля млина Пінчука і Цвітмана. Всі інші місця набору були несанкціоновані.
 Місце на Замковій, де водовози набирали воду. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Місце на Замковій, де водовози набирали воду. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука


Лінь, кажуть, рухає прогрес. Проте лінь луцьких водовозів рухала тільки вертеп інфекцій по місту. І ось у чому справа. Місто більш-менш рівномірно розселене було поміж вигинами Стиру, тому водовозам часто не хотілося їхати в санкціоновані місця і вони махлювали, набираючи воду там, де їм було зручно. І це мало негативні результати. Адже місця набирання води були затверджені не просто так, а якомога далі від брудних і мілких частин берегів, де могло бути якесь виробництво чи застояна вода. Водовози нехтували цим і доставляли лучанам цілі букети бактерій і заразних інфекцій. Гірше, коли брали воду з річки Глушець. Адже вона була мілкою, малопроточною і туди часто зливали нечистоти. Ініційована губернатором санітарна комісія назвала це явище злом.

Слідкувати за дотриманням правил мала поліція. Проте її кількості не вистачало на догляд за кожним водовозом. Поліцейський наглядач скаржився, що водовози всіляко обдурюють городових. Вони набирають воду в Глушці і Жидовинці, мотивуючи це доставкою на будівництво поруч. Заборонити не можна було, хоч будівництва поруч і не було. В той час у місті була лише одна публічна криниця, яка тягнулася в напрямку пекла на кілька десятків метрів – аж до артезіанських шарів води. Криниця розташовувалася в міському саду на Парадному майдані. Багаті лучани на своїх подвір’ях також влаштовували криниці і в перші роки ХХ століття було їх до 10 штук по місту. Власники не забороняли водовозам користуватися ними, проте в листі до міської думи поліцейський наглядач скаржився, що водовозам ліньки їздити до приватних криниць і вони навмисно псують крани і насоси, оскільки їм було легше і швидше набрати воду в річці.

Десь була правда і на боці водовозів. Уявіть, щоб вам довелося по кілька десятків разів на день махати відрами, щоб набрати бочку, а потім стільки ж разів, аби цю воду роздати. І так кілька разів на день. Праця щоденна. За описами спостерігачів тих часів, це була нелегка професія, якою займалися тільки дужі чоловіки. А що нужда змушувала до такої праці і не зовсім фізично підготованих і здорових чоловіків, то їм дуже хотілося змахлювати і набрати води десь ближче.

Тоді інженер Владислав Топольницький запропонував влаштувати опалювану будку з насосом над артезіанською криницею. Чи була його пропозиція реалізована, невідомо. Проте саме в той час не Гнідаві з’являється своя артезіанська криниця. Можливо, її збудували за проектом Топольницького.
Проект будки роботи Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області
Проект будки роботи Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області
План опалюваної будки над артезіанською криницею Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області
План опалюваної будки над артезіанською криницею Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області


У Луцьку була будівельна контора Гершко Шпектора, яка займалася бурінням артезіанських свердловин. До неї і звернулася міська управа в 1914 році з тим, аби влаштувати ще дві публічні криниці глибиною більше 50 метрів. Криниці були влаштовані дуже швидко, оскільки всі розуміли гостру необхідність доброякісної води. Одну з них влаштували неподалік лютеранської кірхи. Іншу – на вулиці Таборовій (в районі Шопена). Вони почали діяти ще перед Першою світовою війною. У час війни їх часто ламали військові. Вони псували насоси й інше обладнання. Тому артезіанські криниці доводилося часто ремонтувати.

Водопровідна концесія: як нові технології застрягли в «чиновничьих» кабінетах

Якби луцькі чиновники мізкували швидше, місто б могло розвиватися краще і раніше застосувати те, про що інші тільки думали. Це здається описом нашого часу, одначе те саме було і сто років тому. Луцьк міг мати водопровід ще наприкінці ХІХ століття. У 1896 році інженер-технік Роман Кравец та київський купець Микола Фальберг написали дуже цікавий лист у міську думу. У ньому вони пропонували влаштувати в Луцьку водогін на концесійних (Google в поміч) умовах. Інженер та купець просили розглянути це питання на засіданні думи і зазначили, що можуть доправити свої особисті персони в Луцьк, якщо дума цього забажає.

Аби скоротити час, вони одразу й подали текст договору терміном на 49 років. Кияни обіцяли побудувати з артезіанських чи інших джерел достатнього розміру водогін для потреб мешканців і влаштувати в центрі міста зразкову баню з підведеною водою. Добова норма подачі води на одного мешканця – 2 відра. Хоча система мала бути розрахованою на 4 добових відра. Це дуже цікава риса. В подальшому всі проекти водогонів або будуть розраховані на вдвічі більшу потужність, або з перспективою на вдвічі більшу кількість мешканців міста.

Поки ініціатори чекали з істинною повагою, лучани їхню пропозицію з невідомих причин так і не розглядали.

Наступної пропозиції довелося чекати аж 12 років. У 1908 році в міську думу звернувся інженер Олександр Канцель. Його умови були досить схожими з тим, що пропонував київський технік, тільки з меншим періодом – на 39 років. Після цього водогін переходить у власність міста. Та була ще одна цікава деталь – поки буде влаштовуватися і далі працювати водогін, в місті забороняється робота водовозів! Це було серйозною загрозою для гільдії цих робітників, тож можливо, вони і гальмували питання, адже комісія, яку скликали для розгляду пропозицій Канцеля, другий раз питання на розгляд думи не виносила. Проте думка міста була не на їхній стороні – всі хотіли чисту воду додому.
Процес набору води з криниці в Луцьку. Фото з архіву
Процес набору води з криниці в Луцьку. Фото з архіву


Канцель пропонував, крім труб у приватні помешкання, влаштувати публічні крани з будками. Кожну таку обіцяв на 4 тисяч мешканців (отже, по місту, їх мало бути кілька). Також брав на себе обов’язок влаштувати пожежні гідранти. Остання пропозиція була б досить революційною для пожежної справи міста. У той час пожежна команда була не дуже добре обладнана, добровільна команда працювала краще, а від водовозів не завжди дочекаєшся допомоги. Та в міській думі тягнули дуже довго. Спочатку рік думали, потім викликали Канцеля на обговорення, навіть губернатор рекомендував прискоритися, потім знову думали, аж поки той перехотів. В думі виправдовувалися тим, що влаштування водогону було складним технічно й економічно.

Відомості про намір влаштувати в Луцьку водогін докотилися далеко. Думу засипали листами і пропозиціями взяти на себе підряд з виконання робіт. Було звернення Київського санітарно-технічного бюро, виконавців житомирського та гомельського водогонів інженерів Држевецького й Езіоранського і багатьох інших, а Технічна агентурно-комісійна контора сватала лучанам лондонських інженерів.

Альфонс Яр у Луцьку вже був відомий. Саме він на концесійних умовах збудував електричну мережу в місті у 1909 році і став продавати «рухомі електрони» лучанам. У 1912 році задумав ще один проект – влаштувати в Луцьку водогін. До міської управи, як прийнято, подав пропозицію з текстом договору. Майже одночасно з ним свою пропозицію з влаштування водогону в місті подав інженер Владислав Топольницький. Для розгляду пропозицій міська дума створила змішану комісію з гласних думи і представників домовласників.

Особливого результату діяльність комісії не мала і скоро припинила діяльність через вибори нових гласних. В обговореннях не могли визначитися, чи варто комусь віддавати на концесію водогін чи місто саме має добитися цього прориву. Також дискусія тривала навколо питання джерел води: річка Стир чи артезіанський шар. Свої рекомендації дав доктор геології, мінералогії і географії Павло Тутковський. У 1913 році він писав, що Стир – брудна річка, бо забруднюється поселеннями вище за руслом. Поблизу Луцька не було джерел з доброю водою, тому Тутковський зазначав, що єдине джерело води для луцького водогону – артезіанський горизонт, який знаходиться під товщиною крейди глибше 50 метрів.

Міська управа зробила останню спробу – подала оголошення в газету «Кіевлянинъ», що вона шукає того, хто б на концесійних умовах влаштував водогін з артезіанських джерел. Справу водогону в Луцьку розглядали б і далі, якби не війна. Імперія рухнула, почалася часта зміна влади і всі ідеї й починання луцького водогону пішли в небуття. Кравец, Канцель, Яр, Топольницький – чотири реальні пропозиції влаштування водогону так і не дали місту жодного результату. Тоді лучани взяли ініціативу у свої руки.

Артезіанський водогін: труби від криниць з електропомпами

З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було 3 джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини глибиною 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу. Він також склав карту з позначенням місць розташування криниць і свердловин.
 План Луцька 1912 року з позначенням копаних і артезіанських криниць. Зображення з книги
План Луцька 1912 року з позначенням копаних і артезіанських криниць. Зображення з книги


Він описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода.

«Берег Стиру в Луцьку слугує за склад сміття і інших покидьків, а якщо додам, що на берегах мешкає найбідніша людність, яка туалети ставить тільки про поліційне око, а смітників узагалі не визнає, то легко зрозуміти, як сильно вода Стиру забруднена. Попри це, стирова вода, зачерпнута посередині русла, має приємний смак, без запаху, має незначний осад, а колір її злегка жовтавий. Біля берегу вода набагато гірша, часто віддає навіть болотом», - писав Войнич.

Але справа в тому, що ніякий водовоз не плив на середину річки, щоб набрати води. Водовози заїжджали кіньми в воду, та ставала каламутною. Додайте до цього берегову забрудненість – і будемо мати те, що розвозили по домівках лучан. Часто навіть самі бочки з водою були нечистими.

Поки місто не могло зробити централізований водогін, мешканці брали ініціативу у свої руки. Саме так у Луцьку постав перший водогін. І був він артезіанським. Правда, це не був повноцінний централізований водогін, мережа якого тягнеться по місту, а мав він характер локального. Деякі мешканці від свердловин з електричними помпами проводили собі труби до будинків. Такі системи описав Войнич. За його словами, ці мініатюрні водогони були влаштовані від щонайменше шести свердловин. Найкращого смаку і хімічного складу була вода з артсвердловин на Красному. Загалом таких у Луцьку було більше десяти.

Цюріхський проект луцького водогону мали фінансувати з Нью-Йорка

На початку 1920-х років у польської адміністрації був ентузіазм внаслідок, як тоді називали, відновлення Речі Посполитої. Хотіли розвивати державу, впорядковувати міста. Луцьк став знову (як і в XVI-XVIII століттях) столицею Волинського воєводства. Цей статус зобов’язував суттєво оновити місто, впорядкувати його. Треба було продовжити брукування, налагодити транспортний рух водними артеріями, зв’язати Луцьк зі Львовом залізничним полотном, збудувати банки, адміністративні будівлі, запроектувати нові райони і просто банально почистити місто. Будівництво водогону було стратегічним завданням у цій справі. Проте в перші роки місто спромоглося лише зробити кілька додаткових свердловин: дві на Красному, одну на вулиці Траугутта (П’ятницька гірка) й одну на вулиці Матейка (тепер Ярощука). І зрозуміло – влаштування водогону було все ще занадто дорогою справою для міського бюджету.
Водовози у 1920-х в Луцьку ще працювали. Фото Г. Висоцького, 1925
Водовози у 1920-х в Луцьку ще працювали. Фото Г. Висоцького, 1925


У той час і інші міста Польщі розвивали свій водогін – Радом, Лодзь, Люблін тощо. Вони також не мали можливості власними силами збудувати водну мережу. Популярним способом вирішення проблеми стали кредити американських товариств. Деякі міста, як наприклад Радом, потім виплачували проценти аж до 1957 року.

Активний рух у напрямку власної системи водоканалізації у Луцьку розпочався у 1924 році. Інженер Генрік Ланге написав кілька загальних тез до підготовчих робіт із влаштування водогону. 5 січня 1925 року міський інженер Барановський прозвітував міському магістрату про розрахунки водогону для міста. За підрахунками групи інженерів, для будівництва 8 кілометрів водогону з артезіанських джерел треба 32 тисячі злотих. Система окупилася б за 6-7 років. Через 3 дні господарчий комітет міста рекомендував виділити 10 тисяч злотих на проведення попередніх пошукових робіт та для отримання великого кредиту. В комісію делегували відомих у місті людей – лікаря Адама Войнича, який знав багато про якість води, власника цегельні «Лучанин» Абрама Глікліха та інженера Ф. Мілашевського. Ще за тиждень магістрат прийняв рішення про взяття кредиту. У той час це був єдиний шлях.

Спочатку президент міста Болеслав Зелінський звернувся в інвестиційний Bank Gospodarstwa Krajowego з проханням поставити Луцьк у чергу тих міст, які претендують на американську позику, але там відповіли, що не можуть надати кредит Луцьку (кредитування мало бути спільним американсько-польським). Тоді він сконтактував із Continental Property Company in New York. Зелінський провів переговори з її представником у Варшаві. У компанії виразили готовність надати кредит у розмірі 300 тисяч доларів під 10% річних із виплатою 5% одноразових комісійних. Для компанії підготували невелику історичну довідку про місто і його сучасний стан. Та далі справа чомусь не пішла. Натомість на арену вийшла інша нью-йоркська компанія – Ulen & Co, з якою співпрацював новостворений Банк господарства крайового.

В цій нудній і часом заплутаній історії з’являється вельми цікавий момент – п’ятий проект водогону для Луцька (попередні чотири були ще за царської Росії). Окружна дирекція робіт публічних (відділ Волинського воєводства) виразила готовність допомогти провести передпроектні роботи щодо влаштування луцького водогону. На запрошення дирекції у квітні 1925 року в Луцьк прибув випускник Цюріхської політехніки Тадеуш Щепанський. Він саме проектував водну мережу для Радома (а через два роки став першим директором радомського Міського підприємства водогону і каналізації) і на прохання дирекції публічних робіт створив проект і для Луцька. Крім опису, проект містив карту з позначенням розташування ключових пунктів водогону. Сьогодні роздивлятися такі мапи неймовірно цікаво!
Карта водогону із проекту Щепанського. Копія з Державного архіву Волинської області
Карта водогону із проекту Щепанського. Копія з Державного архіву Волинської області


Хоча Луцьк тоді налічував до 30 тисяч мешканців, та аналогічно як і в проектах російського періоду, водогін закладався з розрахунком на вдвічі більше населення – на 60-тисячне місто. Розрахунок Щепанського був 60 добових літрів води на особу. Пропонував брати воду з двох джерел – артезіанських і з річки Стир. У цьому проекті, крім напірного водогону (той, що качають помпи), частину пропонувалося робити гравітаційною. Вздовж усієї вулиці Лесі Українки (тоді це була частина Ягеллонської) вода мала текти самотьоком по трубах внаслідок сили тяжіння. Тобто система докачує воду до резервуарів у районі православного собору, а далі вона самостійно тече по рельєфу місцевості вниз. Проектна довжина водогону – 25 км, серед яких 4 км гравітаційних. Проект передбачав влаштування 170 гідрантів та 90 колонок по місту. Загальна вартість системи – 1,2 мільйона злотих.

Проект був одразу надрукований у пресі, а в магістраті для розгляду пропозиції зібралася комісія. В загальних рисах проект був погоджений з додатком, що доцільніше брати воду таки з річки Стир. За рішенням комісії, треба було взяти попередні проби води (хімічно-бактеріологічна лабораторія у Луцьку на той час уже працювала), скласти нову карту міста для розробки системи каналізації і брати кредит на будівництво.

Кайзерські помпи за проектом варшавського інституту

Незважаючи на швидку роботу інженерів, фінансовий бік затягувався. З якоїсь причини не змогли домовитися про американський кредит. У 1926 році в магістраті вирішили «негайно активізувати переговори» із Банком господарства крайового про позику. Але її не було, минали роки. Тим часом у магістрат зверталися різні фірми і пропонували свої послуги. Німецька фірма Bopp & Reuther з Мангайму пропонувала виготовити «легкі і досконалі в обслуговуванні» водоміри, а варшавське товариство König взагалі обіцяло взяти на себе всі роботи із прокладання трубоводів. Загалом листування відбувалося із понад десятком різних фірм і підприємств.

Обставини змінювалися швидко і в 1926 році у Варшаві утворили Польський інститут водогону і каналізації. У 1928 році магістрат Луцька звернувся до цього інституту, щоб воно розробило проект луцького водогону, і далі активно працював тільки з ним. Чому був відкинутий проект Щепанського, невідомо. Хоча сума, на яку треба було розраховувати проектантам, залишилася з пропозицій випускника Цюріхської політехніки – 1,2 мільйона злотих. Тоді в Луцьк з Польського інституту водогону і каналізації був делегований президент Товариства техніків Ігнатій Радзішевський. На той момент він уже встиг побути власником свого водоканалізаційного бюро, ректором Варшавської політехніки і був уже просто її професором, який викладав гідравліку, теоретичну механіку та інші науки на кафедрі Будівництва водогону й каналізації. У Луцьку він зайнявся розробкою нового проекту водогону. Вивчав якість ґрунтів, води, план міста, попередні вишукування.

Де ж брали воду лучани, поки відбувалася тяганина? По місту було 14 артезіанських свердловин з електричним насосом кожен і два великі збірники води. Один був вкінці вулиці Домініканської (Драгоманова), інший – на Красному. Міські студні були безкоштовними у користуванні, а зі збірників відпускали воду по 2 гроші за відро.
Криниця біля урядового містечка на нинішній вулиці Шопена. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Криниця біля урядового містечка на нинішній вулиці Шопена. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука


У 1930 році проект луцького водогону, уже історично шостий, був готовий. З Польського інституту водогону і каналізації надіслали в магістрат Луцька 3 екземпляри проекту. На жаль, жоден з них у Державному архіві Волинської області знайти не вдалося. Тоді ж Банк господарства крайового нарешті надав місту довгожданий кредит розміром 100 тисяч доларів (890 тисяч злотих). Почали перші реальні роботи із влаштування водогону. В перші роки 1930-х збудували помпову і фільтраційну залу. Так виникла в місті нова вулиця – Фільтрова. Воду брали з річки Стир.
Фільтраційна зала. Фото тридцятих років
Фільтраційна зала. Фото тридцятих років
Технічне приміщення
Технічне приміщення
Зала помп
Зала помп
Фото з приватної колекції
Фото з приватної колекції

Помпу і двигун замовили у фірми The international shipbuilding and Engineering Co. Ltd. Ця ґданська компанія працювала з середини ХІХ століття і була заснована як Кайзерський суднобудівний завод Данціга (Kaiserliche Werft Danzig).

А, от, реальне влаштування «руротягів» (прокладання труб) почалося тільки в листопаді 1934 року. Кожен етап робіт фіксувався і заносився у протокол. Зрозуміло, що першою вулицею з новими «рурами» була Фільтрова і теперішня Дубнівська. Воду тягнули в напрямку центру міста. За кінець листопада і грудень 1934 труби дотягнули аж до вулиці Шопена. Наступного року роботи продовжилися. Спочатку тягнули труби по Шопена до урядової колонії – там уже був автономний водопровід, який потім підключили до міського. В містечку був окремий працівник, який слідкував за водогінною системою. У підвалі будинку на глибині 4 метрів розташовувалося 2 помпи, які качали воду до будинків кварталу.

У 1935 році водогін будувався досить швидко. У травні дотягнули мережу до міського парку і вулиці Ягеллонської. Тоді потрохи розширювали мережу і тягнули в напрямку мосту Казимира Великого. Більша частина міста тоді отримала водогін, мережа якого простягалася від Кафедральної до нинішнього проспекту Перемоги і від Ковельської до Дубнівської. Тоді ж утворили окремий Комітет розбудови водогону, а потім і Підприємство водотягів і каналізації Луцька.
Прокладання водогону на теперіщній вулиці Бойка у тридцятих. Копія з архіву підприємства
Прокладання водогону на теперіщній вулиці Бойка у тридцятих. Копія з архіву підприємства
Земляні роботи. Копія з архіву підприємства
Земляні роботи. Копія з архіву підприємства
Зварювальні роботи. Копія з архіву підприємства
Зварювальні роботи. Копія з архіву підприємства
Прокладання труб біля вулиці Костюшка (Ковельської)
Прокладання труб біля вулиці Костюшка (Ковельської)
  Прокладання водогону на вулиці Шевченка. Копія з архіву підприємства
Прокладання водогону на вулиці Шевченка. Копія з архіву підприємства
Зварювальні роботи. Копія з архіву підприємства
Зварювальні роботи. Копія з архіву підприємства


Загальна довжина довоєнного водогону склала 18 кілометрів. В цей же час закладалася і каналізація.
Каналізаційний тунель. Такі ще збереглися і досі виконують свої функції в центрільній частині міста. Копія з архіву підприємства
Каналізаційний тунель. Такі ще збереглися і досі виконують свої функції в центрільній частині міста. Копія з архіву підприємства
 Каналізаційний тунель. Такі ще збереглися і досі виконують свої функції в центрільній частині міста. Копія з архіву підприємства
Каналізаційний тунель. Такі ще збереглися і досі виконують свої функції в центрільній частині міста. Копія з архіву підприємства

Моравський фабрикант і польські ливарні: водно-металева історія під ногами

З тих часів до сьогодні на вулицях можна знайти ще немало металевих люків, ґраток та інших елементів зі старими написами, за якими приховується не тільки історія Луцька, а й іноді цілого східноєвропейського регіону. По місту встановлювалися пожежні гідранти і перекривні крани, які називалися zasuwa wodna. Їх і досі можна бачити на багатьох вулицях. Під час реконструкції вулиці Крилова у травні 2015 одну таку засуву вкрали.
Засуви на вулицях Луцька
Засуви на вулицях Луцька


Сантехнічне обладнання доставляли в Луцьк із різних куточків країни. Наприклад, труби були варшавські і краківські. Деякі труби тридцятих у старих будівлях Луцька успішно працюють досі. Вони були якісні – чавунні, емальовані зсередини, інколи мідні. Досить різноманітними виявилися вуличні люки, багато з яких досі збереглися. На кількох вулицях ще лежать круглі кришки фірми Ferrum зі Львова, а також люк фірми інженера Словіка зі Львова.
Люк інженера Словіка зі Львова
Люк інженера Словіка зі Львова


Є в Луцьку і гідрантний люк відомого австрійського підприємця Антонія Кунца. Про нього розповідають автори книги «Львів po polsku».

«Антоній Кунц — моравський фабрикант, що мав мережу заводів по цілій Австро-Угорській імперії, у тому числі й у Львові, а також патенти на власні винаходи у сфері вітряних двигунів і водяних насосів, на початку ХХ ст. ледь не розорився,— розповідають дослідниці.— А все тому, що мав пристрасть до старовини і на всі гроші збудував собі замок у середньовічному стилі під назвою «Кунців град». Бідолашний покінчив життя самогубством у часі судових розслідувань та експертиз».
Люк Антонія Кунца в Луцьку
Люк Антонія Кунца в Луцьку


В Луцьку є люки фірми Herzfeld & Victorius S.A. Grudziądz. Її заснували у місті Грудзьондз на півночі Польщі ще в середині ХІХ століття два євреї – Юзеф Герцфельд та Кароль Вікторіус. Спочатку це була кузня, яка згодом перетворилася на ливарню. Фірма з такою назвою досі існує в Польщі. У міжвоєнний період вони виготовляли різні люки, ґратки та інші вироби із цієї сфери.
Люк фірми Herzfeld & Victorius S.A. Grudziądz в центрільній частині міста
Люк фірми Herzfeld & Victorius S.A. Grudziądz в центрільній частині міста


А ґратки з написами Białogon зроблені ще старішою фірмою, яку на початку ХІХ століття заснував священик Станіслав Сташіц у містечку Бялогон, яке нині є частиною міста Кельце на півдні Польщі. У міжвоєнний період там виготовляли різні металеві вироби, в тому числі для водних мереж, а під час війни на фабриці підпільно робили металеві оболонки для гранат. Цікаво, що підприємство і досі працює під назвою Kielecka Fabryka Pomp «Białogon» S.A.
Люк з написом Białogon
Люк з написом Białogon


На території підприємства «Луцькводоканал» розташовується компресор 1932 року. Його виготовили на фабриці братів Ланге у місті Лодзь, про що свідчить зафарбована табличка з написом.

Поруч лежить ще один старий артефакт – гідрант зі штампом із фігурними літерами RSB. Це виріб «відливні» заліза Рудольфа Шмідта із міста Бяла, яка тепер є частиною об’єднаного міста Бєльско-Бяла. Фабрику заснували у 1855 році. Вона виготовляла широкий спектр виробів для водних і каналізаційних мереж. Подібні гідранти залишилися ще в кількох містах Польщі.
Гідрант фабрики Рудольфа Шмідта
Гідрант фабрики Рудольфа Шмідта


Лучани за день випивають цілий цум води

Під час війни водогін не тільки працював, а й розвивався. Прокладалися труби в будинки, відновлювалися пошкоджені ділянки після руйнувань, інженери бігали по місту й виконували за потреби поточні ремонти за зверненням мешканців та різних установ.

Працівникам міського водоканалу доводилося виконувати навіть дуже дріб’язкову роботу.

Повільними темпами розвивався водогін і після війни. У 1954 році загальна довжина труб становила 27 кілометрів. В ті часи місто з системи споживало 3 тисячі кубічних метрів води за добу. «Трудящі» могли втамувати спрагу з 66 громадських колонок. Приблизно стільки ж було пожежних гідрантів. Суттєво змінилася ситуація в наступні два десятиліття. Луцьк став збільшуватися в розмірах, особливо в сімдесяті роки. Будувалися нові райони, великі підприємства. Нові будинки не могли бути без водної системи. У першій половині 1960-х для Луцька склали генеральний план. За ним, деякі ділянки і села поблизу мали бути приєднані до міста. На них планувалися нові мережі водопроводу і каналізації. Були запроектовані території з обов’язковим прокладанням і з перспективним. Планували потягнути водогін на Гнідаву і Рованці, також на теперішні проспект Відродження і 33 район, яких тоді ще не було.

Цікаво, що інформація про каналізаційну мережу того генплану була засекречена. Карту з трасуванням системи по місту розсекретили тільки в 2006 році. За проектом шістдесятих, мережа труб мала за кільканадцять років збільшитися у кілька разів. Масове соціалістичне будівництво Луцька далося взнаки – уже в 1972 році місто споживало рівно в 10 разів більше води, ніж в середині п’ятдесятих. Загальна довжина водогону склала 108 кілометрів, а каналізації – 54. В другій половині сімдесятих збудували важливий об’єкт – станцію знезалізнення води.

З тих часів водна мережа міста дуже розвинулася. «Луцькводоканал» - велике підприємство, яке постачає воду і до 14 навколишніх сіл. Від певного часу відмовилися від забору води з річки Стир. Нині в нас, як це було 100 років тому, знову артезіанський водогін, який бере воду із понад півсотні джерел глибиною до 160 метрів. Цікавий факт – луцьку воду називають однією з кращих в Україні. Якби сьогодні сумарну довжину луцького водогону і каналізації викласти вздовж автошляхів, то труб вистачило б дотягнути від Луцька до Кракова через Ягодин – приблизно 515 кілометрів.
Сумарна довжина водогону у каналізації в наш час на карті Європи
Сумарна довжина водогону у каналізації в наш час на карті Європи


Зі свердловин вода спочатку проходить різні види очищення, а тільки тоді розподіляється до мешканців. Це великий і тривалий технологічний процес, набагато складніший, ніж безпосередня подача по трубах зі свердловини, як це було в перших локальних водогонах міста. Суттєво збільшилася і подача води за добу. Якби з нинішнього цуму все викинути і залишити тільки коробку й заповнити її водою – то це такий приблизний добовий об’єм подачі води. Навіть залишилося б ще трохи залити в гастроном у підвалі.

* * *
Справа водогону має ще немало цікавого. Залишки системи польських часів, підземні колектори, шахти, та це тема окремої розмови. Є тут і ще незнані сторінки й призабуті. А дещо тільки останніми роками відійшло в небуття – наприклад, вуличних колонок практично не залишилося. В майбутньому луцький водогін однозначно чекає реконструкції, адже 50% мереж вважаються зношеними. З розбудовою нових районів писатиметься і його нова історія.

Олександр КОТИС
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Історія луцького водогону. ФОТО
27 листопада, 2015, 18:14