вхід реєстрація

Країна військових переворотів: чому в Туреччині армія програла авторитаризму

Країна військових переворотів: чому в Туреччині армія програла авторитаризму
7 років відділяють Турецьку республіку від її столітнього ювілею.

У 1923 році на уламках Османської імперії з’явилася нова держава. На її чолі став Мустафа Кемаль Ататюрк, що за 15 років правління перетворився на безумовного авторитета для країни та лишається ним досі.

Повідомляє Європейська правда.

Та спроба військового перевороту в ніч на 16 липня продемонструвала, що ідеологія Кемаля, а також армія як її захисник вичерпали себе.

Адже вони не спромоглися еволюціонувати і пристосуватися до вимог нової епохи.

Коли у 20-30-х роках ХХ століття Мустафа Кемаль Ататюрк після переможної війни за незалежність засновував нову, модерну, світську державу на руїнах Османської імперії, саме армія стала інституцією-фундаментом нової Туреччини, гарантом та флагманом її вестернізації та секуляризму – відсутності релігії в основі функціонування країни.

Тоді, сторіччя назад, такий підхід був справді незвичним.

Особистий авторитет і авторитарні методи управління державою Ататюрка і його наступника Ісмета Іньоню надійно підтримували цю конструкцію в 1920-1940-х.

Однак вже з першими демократичними виборами у 1950-х роках максимального гостро постало протистояння між прозахідними секулярними військовими і політиками, які намагалися збільшити присутність релігійних елементів у ключових сферах суспільного життя.

Це протистояння часом набувало брутальних форм – перший переворот 1960 року закінчився стратою прем’єра Аднана Мендереса та його міністра закордонних справ, проведених заколотниками після військового суду; а часом відбувалося у формі ультиматумів з боку військових, які влада була вимушена виконувати – у 1971 та 1997 роках.

Фактично кожне десятиліття армія втручалася в перебіг внутрішньої політики та коригувала турецьке політичне життя відповідно до ідеалів Ататюрка.

І щоразу це втручання відбувалося за підтримки значної частини населення.

Та водночас армія припустилася фатальної помилки в довгостроковому плані. Вона – як консервативна інституція – не змогла модернізуватись як політичний гравець. Або ж не спромоглася передати знамена "захисників секуляризму й модернізації" іншій політичній інституції.

Сильна та політично активна армія цілком вписувалася в європейські тренди, скажімо, 1930-х років. Однак у сучасному світі нормою є цивільний контроль за армією і максимальне усунення військових від політики.

Тож турецька модель поступово перетворювалася на анахронізм.
"Постмодерний переворот" 1997 року, коли армія м’яко примусила до відставки ісламістський уряд Неджметтіна Ербакана, став останнім успішним прикладом військового контролю.

Але ісламістські політики винесли свої уроки.

Вони надихнулися прикладом Тургута Озала, прем’єр-міністра у 1983-1989 та президента країни у 1989-1993 роках. Озал спромігся провести доволі успішну економічну лібералізацію вже за кілька років після перевороту 1980 року.

Урок цей дуже простий:
помірковані ісламісти взяли за озброєння цінності економічного розвитку та європеїзації, вибивши таким чином один із ключових елементів, які гарантували легітимність військовим як політичним гравцям.

Реджеп Таїп Ердоган, лідер партії ПСР, що в тій чи іншій ролі керує Туреччиною з 2002 року, зміг розірвати стереотипи, за якими армія символізувала модернізацію, а релігійність поднувалася - з відсталістю.

Помірковано-ісламістська партія Ердогана, успіх якої свого часу був би неможливий без інтенсивної співпраці з рухом Фетхуллаха Гюлена, теж одним із провісників демократичного модернізаційного ісламу міжнародного масштабу, безпрецедентно наростила власні рейтинги та контроль над країною завдяки економічному зростанню, втіленню масштабних інфраструктурних проектів, а на початковому етапі - навіть активному просуванню європейської інтеграції.

Окрилений успіхом, Ердоган послідовно і свідомо знищував дуалізм політичної системи, послаблюючи армію та перебираючи на себе контроль.

Масові чистки вищих чинів армії після так званої справи "Ергенекона", розстановка лоялістів відіграли ключову роль.

Символічним актом, після якого військові перевороти втратили в Туреччині легітимність як "національна особливість" суспільного життя, став референдум 2011 року, який дозволив судити військових у цивільних судах, а також зняв недоторканність з організаторів військового перевороту 1980 року.

Очільника цього перевороту, колись національного героя генерала Кенана Еврена, було засуджено до двох пожиттєвих ув’язнень (Еврен помер торік у віці 97 років).

Звісно, останніми роками режим Ердогана переживає далеко не райдужні часи.

Серія провалів неоосманської зовнішньої політики (яка швидко замінила проєвропейський курсі) у Лівії, Єгипті, Ізраїлі, катастрофічно непослідовна політика в Сирії, кілька мільйонів сирійських біженців, відновлення активної війни проти курдів, економічна рецесія та загострення внутрішніх конфліктів в ПСР, активна критика міжнародного співтовариства щодо занепаду демократії, видавалося, заклали бомбу під владою Ердогана.

Однак нинішня спроба перевороту, яка захлинулася протягом кількох годин, схоже, підвела риску під історією кемалістських ідеалів.

А армія в Туреччині остаточно позбавилася ролі вагомого політичного гравця.

Переворот, поспіхом організований офіцерами середньої ланки, що не мали зв’язків ні з провідними партіями, ні з медіа, ні з вищими офіцерами, не спромоглися ані заарештувати вищі чини уряду та армії, ані в чіткий організований спосіб звернутися до народу (коротенький імейл, зачитаний в ефірі телекомпанії, не справив значного мобілізаційного впливу), був приречений.

Організатори могли тільки безсило спостерігати, як одні за одним вищі військові командири, політичні лідери та закордонні партнери заявляли про свою підтримку демократично обраному керівництву держави.

Більше того, народ вийшов на вулиці проти військового перевороту.

Армія як інституція втратила довіру суспільства та легітимність захисника ідеалів Ататюрка.

Станом на ранок 16 липня понад 750 військових було заарештовано за участь у заколоті. Ердоган на прес-конференції пообіцяв довести чистки в армії до логічного кінця, однак остаточну відповідальність вперто покладав на рух Гюлена, який з його колись основного союзника перетворився на архіворога.

Та перемога всенародно обраної влади над військовим переворотом не означає безумовного тріумфу демократії, якщо йдеться не лише про сьогодення.

Адже залишається питання, хто ж тепер може стати на шляху Ердогана до остаточного встановлення в країні авторитарного режиму.
Проведення референдуму задля остаточного оформлення президентського правління, за який Ердоган бореться останні два роки, здається як ніколи близьким. Для Туреччини настає нова ера, яка вимагає пошуку нових ідеалів та нових героїв, які б їх захистили.

Автор: Надія Коваль, експерт Ради зовнішньої політки "Українська призма", для "Європейської правди"
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Західні ЗМІ вже пишуть, що Ердоган все сам організував "переворот", щоб потім свою сілушку богатирську показати.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Країна військових переворотів: чому в Туреччині армія програла авторитаризму
16 липня, 23:19