«Любов до землі в них передається генами»: як живе подружжя волинян-аграріїв

Свого часу Жанна й Микола Віктовичі закінчили Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки й були вчителями в Мирківській школі. Жанна Анатоліївна вела діточок в країну знань із першого класу, а Микола Анатолійович гартував дітей на улюблених більшістю школярства уроках фізичного виховання.

Подружжя щедро засівало працею водночас дві ниви: педагогічну, задля якої навчалися у престижному виші, й хліборобську, на котрій зросли обоє змалку в своїх сільських родинах, пише Горохівський вісник.

У дитинстві маленька Жанна зовсім не ображалася на свого татуся, знаного в районі протягом майже 20 років керівника озерцівського колективного господарства й голови правління Горохівського цукрового заводу Анатолія Павловича Притулюка, коли той, їдучи сільською дорогою, підвозив не доньку, а односельчан, котрі добиралися на роботу в колгосп із інших сіл. Хлопчакові Миколці біля його батька Анатолія Михайловича в рідному Миркові сільська праця теж запам’яталася чимось таким особливим, без чого немислиме життя.

Тепер усі, хто знайомий із Жанною й Миколою Віктовичами, захоплюючись їхнім завзяттям й привітністю, кажуть: «Любов до землі в них передається генами». Й ніхто не дивується, що після шкільних уроків сім’я ще десять років поспіль поспішала в поле та відчувши, що його доля – сенс її життя, присвятила себе хліборобству. Задля цього чоловік і дружина здобули вищу економічну освіту. На ноги ставали сім весен тому, обробляючи спершу свої земельні паї.

Тепер Микола Віктович – директор ТзОВ «Горохів-насіння», Жанна Віктович – директор ТзОВ «Волинь-Агроцентр». Щоб розпитати про те, як обоє господарюють у нелегкий час для аграріїв, знайшовся чудовий привід: 31 січня Микола Анатолійович зустрів своє 50-річчя. Що господар вважає нажитим найціннішим протягом першого дарованого Богом золотого ювілею і які плани будує на найближчий час, розпитувала напередодні цього чудового родинного свята.

«БУДУЄМОСЯ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ПРАЦЮЄМО»

Попри зимову похмуру сльоту господарський двір у Сільці вражає усюдисущим порядком, добротними приміщеннями і сучасною технікою. Протягом трьох минулих років до тих потужних агрегатів, що були, Віктовичі докупили зернозбиральний комбайн NEW HOLLAND, цієї ж марки трактор потужністю 410 кінських сил, два посівні комплекси POTTINGER і три навантажувачі JCB. Не лише у відділку в Сільці, а також у Борочичому збудували сучасний ангар для зберігання сільськогосподарської техніки та для мінеральних добрив. У стадії завершення спорудження – модерний елеватор місткістю 10 000 тонн і сушарка Bonfanti, що матиме силу просушувати 500 тонн кукурудзи.

2200 гектарів землі Віктовичі орендують не лише в сільчан і жителів довколишніх Миркова, Квасова, Печихвостів, а й в орендодавців із Борочича й Широкого, то й там дбають про чималі складські приміщення.

-Споруджуємо на територіях відділків рівно стільки, скільки працюємо у них, - констатує пані Жанна вроджений і набутий хист чоловіка до будівництва.

На подвір’ї зустрічаємося з керівником управління Держпродсповживслужби Горохівщини Миколою Крисюком, який у робочій одежі поспішає до свинарників цього разу в статусі досвідченого ветеринара. Не обминаю нагоди побачити й цю царину господарювання Жанни й Миколи Віктовичів.

-Свині в нас були, але, як мовиться, вирощувалися на кустарному рівні. Недавно ми почали модернізувати свинарники, в Угринові на Львівщині (ТзОВ “Угринів Еко Ферм”) закупили племінні свиноматки, придбали обладнання для годування й станки для опоросу. Наразі доглядаємо 500 голів тварин у двох приміщеннях, іде реконструкція ще п’ятьох колишніх корівників і телятників. Маємо 50 овець, - відповідає на мої питання Микола Анатолійович.

Був ранок, і «свиноцарство» якраз отримувало сніданок. Ми ж влаштувалися до розмови у тваринницькій кімнаті, обжитій недавно з комірчини, де колись зберігалися колгоспні корми. Тепер у ній тепло від домашньої пічки на дрова. Грубку працівники забажали натомість газу чи електрики, затишно від комфорту, для якого недешеві будівельні матеріали не пошкодували керівники. Таке ж робоче помешкання вже облаштовують для агрономів, інших спеціалістів, котрі навесні працюватимуть на току й біля агрегатів.

Поруч – двоповерхова адмінбудівля з шикарним єврозалом для обрядових подій. Колектив Віктовичів, який нараховує близько 50 працівників, протягом семи років розбагатів прегарною традицією – збиратися разом, щоб вітати ювілярів, відзначати День працівників сільського господарства, хрестини чи інше родинне свято. Для таких подій збудували й чималу бесідку, встановили мангал. Навесні про працьовитість Віктовичів розповість молоденький сад, їхньою любов’ю до свого покликання й повагою до людей розцвітуть саджанці абрикосів, персиків, вишеньок.

Словом, жоден клаптик землі в цьому господарському дворі в Сільці не пропадає дарма. У планах Миколи Віктовича – побудувати комбікормовий завод і, скажімо, мінікомплекс для виготовлення гранул із гілок. Територія багата на дерева, які потрібно обрізати, то навіщо ж пропадати гіллю, міркує він.

УСЕ РОБЛЯТЬ З ЛЮБОВ’Ю ДО ЛЮДЕЙ І УКРАЇНИ

-Часом удома «пиляю» свого Миколу. Мовляв, треба колись і відпочити, - ділиться пані Жанна щиро жіночим.
-А він що? - не стримуюся запитати зі солідарної жіночої цікавості.
-Каже, що по-іншому не жив би! - відповідає, дивлячись щасливо на чоловіка.

Як і кожна сім’я, в якій царює взаємоповага, Віктовичі дорожать своїми найгарнішими спогадами. Життєрадісні і щирі, на моє прохання розповіли чудову історію свого знайомства в інститутському гуртожитку. 32 роки тому кучерявий до невпізнанності юнак Микола прийшов у гості до своєї знайомої, а задивився до сьогодні на її вродливу русокосу подругу Жанну. Цьогоріч 1 червня виповниться 30 років, як вони благословляють цю мить, ставши на рушник щастя. Кажуть, не відбулися б особистостями: він – без неї, вона – без нього. Навіть в офісі в Горохові крісла керівників поруч в одному кабінеті. Доки чоловік дбає про все, що стосується посівних і збору врожаїв, дружина опікується чималим колективом, тваринництвом і бухгалтерією.

Обоє не вміють і не хочуть жити хлібом єдиним, тому щороку в найгарніші Різдвяні чи Великодні свята, в День працівників сільського господарства чи з нагоди родинних оказій роблять приємні сюрпризи працівникам. Цьогоріч на Водохреще знову порадували солодощами й продуктовими пакетами всіх-усіх… 800 власників земельних паїв, які орендують. Коли ж настає тепле літечко чи золота осінь, сім’я запрошує механізаторів і тваринників, працівників токів і бухгалтерів до відпочинку на ставках і озерах. Такою родиною вже побували в Карпатах, у планах – Буковель.
Чи не важко було сім років тому перевчатися з учителів на аграріїв? Нелегко, звісно, але про Віктовичів доброзичливі люди кажуть: «Їм помогли гени працелюбних прадідів-батьків, любов до землі, закладена в них, і любов до України».

Яким кредо керуються, зустрічаючи в полі світанкові зорі і проводжаючи їх у вечірніх сутінках на своїх фермах чи токах? Робити все добре й цінувати справжніх друзів.

Чи легко керувати колишнім педагогам своїми сільськогосподарськими підприємствами? Вони, вже аграрії з двома вищими освітами, настільки скрупульозні до правильності й законності, що, аби навчитися бухгалтерській звітності й обліку, наймали для себе й для фахівців господарств - деканів профільних факультетів луцьких вишів. Тепер обоє постійно йдуть у ногу з хліборобським часом, вишукуючи в інтернеті його новини після втомливих сільських буднів. І не змучуються бути людяними й безкорисливими тоді, коли йдеться про допомогу Українській Армії на Сході рідної держави, храмам, школам, дитячим садочкам. В якусь хвилину подумалося, що Віктовичі настільки люблять людей і Україну, що в них, напевне, «вкладають» більше зароблених статків, ніж у своїх найдорожчих.

Однак вони воістину щасливі батьки, бо радіють, що донька Наталка і син Ігор, як дві краплі води схожі на найрідніших завзяттям, щедрістю й безкорисливістю. Наталія Миколаївна настільки успішно закінчила Львівський медичний університет, що мала запрошення працювати ортодонтом у Франції. Двічі побувала в Парижі, знайомлячись із майбутніми партнерами, але Україну залишити не змогла. Тепер працює за фахом у Луцьку, радіє сімейному щастю з чоловіком Романом і втішається найдорожчою перлинкою – чотирирічним синочком Іллею.

Син Ігор пішов стежиною батьків. 22-річний красень з прегарними, як у батьків, сумлінням і планами дбає про власне фермерське господарство «Вік-Агро» і магазин у Горохові, де продаються мінеральні добрива, засоби захисту рослин і насіння. Його кохання – то дружина Вікторія, а найбільша радість – чотиримісячний синочок Владиславчик.

Родина любить збиратися разом. Їм є про що спілкуватися, радитися, чим радіти і заради чого жити.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!