Мій Львів

Був 2006 рік. Перший рік навчання у франковому університеті. Декан читав курс «Вступ до журналістики» і дав завдання написати есей на тему «Сім днів мого життя». Такий собі щоденник.. Тоді я була у чужому місті з чужими людьми, ночувала у жахливому гуртожитку у кінці Городоцької,снідала кавою, обідала фаст-фудом, вечеряла книжками і дуже хотіла додому. В останні дні в тролейбусі у мене витягнули з кишені останню двадцятку.

Тоді лейтмотивом тих сімох днів була ненависть до Львова. Гонорові і зверхні люди, неправильні наголоси, забиті маршрутки, паршива вода, незрозумілі заплутані вулиці, божевільний автомобільних рух… Краса міста, його архітектура ніскілечки не рятувала ситуацію. Вона навіть дратувала. Як може таке гарне місто мати таку погану начинку?..

Вже минуло шість років з того першого курсу. Восени 2011 року, нетипово теплого листопада на вулиці Галицькій я визнала, що офіційно і безповоротно закохана в це місто. І начинка тут якраз додає свого неповторного смаку.

Це те місто, де на Ринковій площі танцюють сальсу просто неба. Для цього не потрібно довго вчитися, а просто довіритися своїм відчуттям.

Тут є кав’ярні, де здається, що час зупиняється, ніби як попадаєш у чорну діру, де чути лише джаз. Це неймовірно, коли люди приходять у кафе, аби просто послухати музику. Коли під час виступу один з глядачів виймає з сумки, наприклад, скрипку і намагається сказати своє слово у цій імпровізації.

Лише у Львові в маршрутці можна визначити де саме ти їдеш по тому як часто хрестяться люди. І хай цю набожність називають показовою, бо за мить ці чесні християни часом без тіні сумніву ладні тебе облаяти. Але…

Тут можна побачити картину, коли до бабці, що просить милостиню, можуть підійти і сказати: вам кинули сто долярів, йдіть додому вже…

Лише у Львові п’яний у дюдю чолов’яга в маршрутці кожного, кому не подобається його п’яне приставання, буде звинувачувати в тому, що він «радянський шпигун», «савєцка контра», «москальський засланець»…

Саме тут так смачно чистою російською будуть торгуватися на Краківському ринку єврейки…

Лише у Львові можна послухати історію міста «нашару», приставши до групи туристів з Німеччини, і втікати від прокльонів, коли екскурсовод помітить ваш надміру слов’янський нахабний писок…

Тільки у цьому місті радше будуть брехати «я цьоцю навідати», аніж платити за вхід на Личаківське кладовище..

Тут на дорозі правий той, хто більш нахабний.

Львів надихає, збагачує, дає відчути себе живим.

Тут живий культ книгарень, тут відчувається вартість прекрасного, тут люблять вигадувати легенди, вдягатися як вар’яти, жити почуттями, цінувати дружбу, віддавати усе, бо насправді отримуєш ще більше.

Мабуть, усе написане - це ностальгія за студентством, чудовими людьми, спогадами шести останніх років. Завжди у Львові я говорила про Луцьк. Про те, що наше місто старше, мудріше, чистіше, добріше, я розповідала наскільки у нас зручний транспорт, яка крута футбольна команда, толерантне ставлення до людей, скільки в нас води врешті решт )))

Я залишаюся при своїй думці, але віддаю належне Львову. У цьому місті хоч раз за життя потрібно закохатися, розчаруватися, змокнути під дощем, зустріти світанок на вулиці і відчути ностальгію, їдучи по об’їзній зі Стрийського вокзалу.