Кременець: місто церков і контрастів

Марк Твен говорив, що на смертній ложі ми будемо шкодувати лише про дві речі: про те, що мало любили і мало подорожували. З любов’ю у кожного власна історія, тут я не порадник.

Єдине, що об’єднує поняття любові і мандрівок – це бажання. Якщо воно є, то днів, після яких ви впевнено зможете сказати «Я його запам’ятаю, я прожив не дарма», буде врази більше.

Насправді, цікавих місць та міст для мандрівок вистачає і вони не так далеко як нам здається. Ви розкішно живете, якщо маєте час і гроші аби планувати довгі далекі мандрівки, однак спраглі пізнавати щось нове в першу чергу повинні відкривати для себе Україну – як «терру інкогніто». Відкривати є що.

У ці вихідні вибрали місто випадково. Умовно кажучи, тицьнули пальцем у карту і попали на Кременець. Містечко знаходиться по трасі Е-85 між Дубно і Тернополем.



Добиратися вирішили автостопом, на все про все – лише день. По дорозі хотіли заїхати до джерела святої Анни, що в селі Онишківці, 12 кілометрів від Кременця по східній стороні. Втім вирішили, що не вистачить часу. Однак ця деталь важлива і до неї я повернуся згодом.

Чому автостоп і що це таке? Автостоп – це спосіб подорожі на авто без грошей. Просто виходите на трасу, піднімаєте великого пальця (знак «люкс»), вмикаєте посмішку і чекаєте добрих водіїв. Автостоп передбачає, що вас довезуть безкоштовно, або за мінімальну добровільну платню. Наприклад, яблуко, цукерку.

Чому автостоп? Справа навіть не в грошах. Справа в людях. У дорозі найбільше вірогідність потрапити на випадкових людей. Втім як відомо – випадковостей не буває, тому усі подорожуючі щось залишають вагоме, часом кардинально змінюють. Пам’ятаєте, як у стрічці «Траса-60»? :)

Одразу декілька порад. Для автостопу вибирайте собі надійного партнера, якому вірите як собі. Найоптимальніше подорожувати двох, адже якщо у машині і є вільні місця, то не більше як для пари. Якщо ви дівчина, то вашим партнером обов’язково має бути хлопець.



Знаю історії знайомих дівчат, які вихвалялися, що добиралися самотужки жіночою компанією, або узагалі самі. Втім ризикувати я би не радила.

По-друге, стопте всіх, але майте на увазі що найчастіше зупиняються далекобійники. Бували випадки, коли гальмували навіть завантажені фури, які їхали на гарній швидкості. По-третє, будьте охайні і усміхнені. Допомагати брудним гримзам мало хто хоче. Можете намалювати на картонці назву міста куди хочете добратися. Це привертає увагу водіїв, хоча і не дуже допомагає.

І останнє правило – не втрачайте надії, але майте купюри. Якось ми пройшли кілометрів з 15 пішки вздовж траси, було темно, насувалася гроза і вже біля вивіски «Волинська область вітає Вас» нас підібрала маршрутка. Звісно, не безкоштовно. Тому, розраховуючи на автостоп, майте при собі гроші на маршрутку. ЗАВЖДИ.

Що потрібно у подорожі ще? Вода, канапки, фотоапарат, можливо музика, карта, ніж, зручне взуття, антисептик для рук і якийсь бандана або бейсик на голову.

Отож, на Кременець. До Дубно веде траса Е-85. Вийшли ми з милим близько 9 ранку у неділю до кільця що на виїзді з Луцька неподалік «Епіцентру», підняли руки в гору і одразу нам зупинилася фура з турецькими номерами. У салоні виявився турок на ім’я Кайя, який досить непогано розумів російську і міг більш менш нею спілкуватися.

Він їхав з Польщі на Туреччину через Румунію. На наше щастя, його маршрут пролягав до Тернополя через Кременець. Отож, ми значно зекономили час, бо їхали напряму. Втім таке везіння буває не часто.



Кайя виявився батьком чотирьох дітей, що для турків рідкість, адже зазвичай з його слів сім’ї мають 10-15 нащадків. Він живе біля моря у Туреччині, об’їздив за 20 років дальнобою всю Європу, Азію, Близький Схід. Його компанія-роботодавець дуже лояльна до водіїв. Маршрут в середньому займає 5 днів, через кожні три години він має право зупинитися на годину відпочити. Дуже скаржився Кайя на наші дороги, польським дав оцінку чотири з мінусом, а турецькі вихваляв.

Загалом до Кременця ми доїхали приблизно за годину. Направо Тернопіль, наліво центр міста. Вирішили піти пішки до центру. Одразу наштовхнулися на приємну вивіску – ресторан «Волинь». Нічого особливого, але якось все рівно по-домашньому :)



Фактично у Кременці є одна головна вулиця. ЇЇ легко впізнати, адже по обидві боки через кожні двадцять метрів побудований якийсь храм. Часом – один проти одного. Причому ці церкви не маленькі каплички, а шикарні величні споруди виконані в різних стилях і з різних матеріалів.




Один з будинків Кременця нас зацікавив своєю савдепівською вивіскою «Ательє мод». Тут ми знайомимося з кременчанином. Він розповідає, що в цьому будинку з савдепівською вивіскою, який збудований на честь якоїсь річниці жовтневої революції, насправді протестантська церква.



«Узагалі в Кременці 16 ортодоксальних і три протестантських церков», - каже чоловік. Розповідає, що за часів Кучми місто було дуже криміналізоване, не зважаючи на кількість храмів. Мовляв, навіть вийти на вулицю було страшно: розбій, крадіжки, рекет і таке інше. Думаємо: «куди ми попали?». Однак, він нас заспокоїв: «Нині ситуація набагато краща».

Однак, як зізнається сам чоловік, прихожан у церквах небагато. Робимо висновок, що кількість храмів з кількістю злочинів співвідносяться не прямо пропорційно.

Інший об’єкт, який може зацікавити в місті – це парк атракціонів. Він тут невеликий, але має закинуте чортове колесо, тому буде до душі любителям фото типу «з зони відчуження». Атракціон вже давно не діє, вкрився де-не-де іржею. Але попасти сюди можна без проблем, територія не обгороджена, її ніхто не охороняє.



Йдемо далі і натрапляємо на один з головних об’єктів міста – кременецький колегіум або волинську гімназію вищих наук, або Вищий Волинський ліцей, або Кременецько-Волинський ліцей. (І знову це приємне слово – Волинь:)) Назв у закладу багато, з чого доходимо до висновку, що історія у споруди довга і цікава. Почитати коротку історію закладу можна в Вікіпедії.




На табличці, що висить на стіні закладу зазначено, що тут свого часу перебували видатні українці, а серед них – сам Тарас Шевченко.

Фактично навчальний заклад тут побудований поруч з нині діючою Церквою Преображення Господнього УПЦ (хоча будувався як костел Єзуїтів). Тут якраз правили службу і співав хор. Прихожан знову ж таки – не багато.

Споруда велична, витончена, вишукана, виконана в стилі пізнього бароко, тому немає такого нагромадження деталей, а все ніби в міру. Перед костелом шикарна тераса, старі східці, одним словом – дух захоплює від величі такої споруди у невеликому містечку. З тераси відкривається неймовірний вид на місто, видно гору Бона і залишки Кременецької фортеці.

Тепер про те, що здивувало. З одного з боків колегіуму – кафе. Доволі дивне поєднання, погодьтесь. У боковій стороні церкви, що поруч з колегіумом, також добудова, щоправда тепер магазину напівфабрикатів.



Наступний пункт – гора Бона і власне Кременецька фортеця. Про те, що вона так називається ми дізналися вже після її підкорення, а легенд, пов’язаних в нею – достобіса. Розкажу улюблені і найпоширеніші які знайшла. Отож, Бона – це ім’я дружини короля Сигізмунда I.

Чоловік подарував своїй милій гору, а з нею і місто Кременець ще у 16 столітті на весілля. Кажуть, що королівна укріпила фортецю, ввела данину і загалом розвивала місто. Однак достеменно історії невідомо чи була насправді королівська ніжка на цій землі чи ні. Втім ходять легенди, що Бона була досить екстраординарною і епатажною особою. Мовляв, любила погуляти «наліво» і купалася у крові незайманих дівчат.

Моторошно аж якось… «Рогатий» король не всіх її коханців прощав і помилував на багаточисленні прохання дружиноньки-зрадниці лише 3-ого, 9-ого та 27-ого. Тому третій, дев’ятий і двадцять сьомий тост у цьому місті – за кохання. Чи за кохання на стороні?..

Дістатися на гору можна декількома шляхами. Якщо ви на авто доведеться їхати в об’їзд, а ми пішли напряму. Підйом доволі крутий (397 м над рівнем моря), але приємний: запах сосен, краєвид, відчуття вершини, що от-от підкориться. Вхід платний – здається 5 гривень загальний і 3 для студентів. Тут можна купити різні магнітики, сувенірники. У місті вони на 2-3 гривні дешевше. Є екскурсоводи, туалет, ніби навіть фотограф. Води чи їжі ми не помітили, тому беріть з собою.

Найкраще у Кременецькій фортеці – це панорама, яка відкривається на місто. Густа зелена гірська місцевість, в якій заховане місто. Сама фортеця напівзруйнована, більш-менш збереглися стіни, головна брама. Вперше потрощити оборону споруду намагалася монголо-татарська навала ще у 1240 році, втім, кременецький замок вважається одним з трьох, які узагалі вціліли після навали.



Добили замок у 1648 році після боїв між козаками та шляхтою. Відтоді ніби аж до 2011 року відновлення фортеці не відбувалося. Нині видно, що трішки латають оглядову вежу, косять траву, популяризують місце серед туристів.

Ми, після того, як дісталися до мурів, сіли під стіною фортеці у затінку, поїли канапки і заснули на дві години. Був обід, спека і будив лише гомін туристів, наречених для яких це топ-місце для весільних фото. Було відчуття, що фортеця і досі виконує свою місію – обороняти і захищати. Під стінам на висоті дуже затишно і спокійно, не зважаючи на думки про те, наскільки ця земля пройнята кров’ю і стражданнями людей.



Коли ми спустили з гори була вже п’ята година. Навмання спитали місцевих куди ще можна піти і нам порадили відвідати ботанічний сад. Його знайти не важко. Треба йти вверх по вулиці від колегіуму метрів з 400. Скажемо одразу: після того як увійдете в ворота – йдіть направо. Наліво – лише пам’ятник одному з директорів парку австрійцю Бессеру.

Ми обійшли сад напевно на 2 %, не більше. Бо як нам розповіли, сад займає площу у двісті (!!!) гектарів. Тут є китайські, японські дерева, багато різних квіточок, видів травички, кущів.

Краса – неймовірна! Крім того територія оформлена, чистенька, є гарні альтанки, східці, стежки. Лише тут можна було би загубитися на день. Парк безпосередньо підпорядковується профільному міністерству і має більше як двохсотрічну історію.



Поки ми охкали і ахкали, стрілка годинника перевалила за шосту. Час у дорогу. Сіли у міську маршрутку №13, проїзд 2 гривні. Зупиняються тут водії чітко на зупинках, а зупинки доволі таки віддалені одна від одної. На СТО попросили коробку, намалювали на ній назву «Дубно» і вийшли на трасу.

Один з водіїв погодився підвезти нас до автовокзалу. Каже, що сам колись так стопив саме на цій трасі і ніхто не зупинився. Справді, місце це трохи мертве, бо дорога не погана і водії сильно розганяються. Втім, ми вирішили все таки випробувати вдачу. Пройшли пішки, співаючи пісні, до села Білокриниця.

Два рази водії над нами шуткували. Один раз показали нам також люкс, другий раз «Шкода» пригальмувала і як тільки ми до неї почали бігти – поїхала. Ха-ха-ха.

Загалом стопили ми десь годину, можливо менше. І врешті нам посміхнулася удача з обличчям Рассела Кроу з фільму «Гладіатор». Водій – його точнісінька копія. Зелені очі, трішки неголене обличчя, темне густе волосся. «Рассел Кроу» сказав нам швидше всідатися, що ми і зробили. Не пам’ятаю марку авто, якась легковушка з кондиціонером і зручними сидіннями.

У розмові він розповів, що сам з Черкас, а їздив у… Онишківці. (Зв’язок встановлено, ниточки поєднуються!) Перед нами їхав на білому Лексусі його друг, який також відвідував храм. Їздити з самих Черкас на службу Божу на Західну Україну для чоловіка звична справа. Водій розповідав багато цікавих речей про віру і про Бога. Ми час від часу дивилися на його спідометр, який показував де-не-де великі цифри, тому кожне слово про Бога і традиції християнства я запам’ятала в десятки разів краще ніж на будь-якій проповіді священика :)

Цікавий чоловік, ім’я якого я на превеликий жаль не запам’ятала, висадив нас біля посту ДАІ біля Дубно. Не встигли ми розгорнути табличку «Луцьк», як пригальмував «чобіток» з парою. Молоді хлопець і дівчина довезли нас до Київської площі. Усім щиро-щиро вдячні за допомогу.



Фактично так закінчилася ця подорож. Ми обов’язково повернемося до села Онишківці, а також за рекомендацією «Рассела Кроу» - до села Буки, що на Черкащині. Кажуть, там неймовірні краєвиди.