Прокурорський незарах

В Україні стає дедалі важче законними та цивілізованими методами отримати інформацію від органів державної та місцевої влади. І це не лише спостереження автора, а й думки колег з інших регіонів країни та неурядових організацій, які моніторять дії закону «Про доступ до публічної інформації». Певний поступ, як відзначають експерти, був відразу після того, як закон запрацював. Але чи то органи влади стали хитрішими, чи то в органах прокуратури погіршився зір, бо нині спостерігається регрес не тільки в отриманні інформації, але й у задоволенні законних вимог втрутитися в ситуацію.

На жаль, органи прокуратури, які мали би стояти на захисті інтересів громадян у сфері звернень до органів влади, самі часто порушують це законодавство: то відповіді не нададуть, то вчасно її не надішлють.

Так сталося, що я часто звертаюся в органи прокуратури, щоб захистити свої законні права. Проте останні відповіді з Луцької міської прокуратури мене, м’яко кажучи, подивували.

Отож, кілька місяців тому я звертався до Луцької міської ради з проханням надати документи про виплату премій та надбавок посадовим особам апарату виконавчого комітету ЛМР та працівникам методкабінету управління освіти ЛМР. На ці запити отримав неповну інформацію. Так, виконком надав витяги з розпоряджень міського голови, а управління освіти – накази без зазначення прізвищ тих, хто отримував винагороду.

Проте частина 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначає, що не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, зокрема й до копій відповідних документів, про умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.

Намагання повторно отримати потрібну інформацію, нагадавши Луцькій міській раді положення цього закону, нічого не дало. Чиновники посилалися на Закон України «Про захист персональних даних», який регулює порядок обробки і використання інформації в картотеках та базах даних.
Тоді й довелося звернутися до прокуратури.

Перша відповідь була дещо неочікуваною і значною мірок повторювала офіційну позицію Луцької міськради. Понад те, у ній заступник луцького прокурора Микола Біляк посилався на неіснуючу статтю неіснуючого закону. Бо Закон України «Про захист персональних даних» було названо законом «Про доступ до персональних даних».





Оскільки з таким рішенням годі було погодитися, я вирішив звернутися до прокурора вищого рівня. Виклавши суть своїх зауважень, у зверненні чемно звернув увагу й на хиби у назві закону, на яку посилався чиновник.

Друга відповідь за підписом прокурора міста Луцька Сергія Даніліна просто приголомшила: у ній були ті самі помилки, що й у попередній відповіді міської прокуратури! І це незважаючи на те, що у своєму повторному зверненні я вказав на ці недоліки! Навіть більше: всі мої змістовні зауваження було просто проігноровано.

Розумію, що рішення прокурорам готують помічники. Але ж прокурори зобов’язані хоча б переглянути, що підписують!
Прикро за подекуди низький фаховий рівень кадрового складу прокуратури. Таке враження, що дехто з працівників заледве закінчив свій ВНЗ.

Упевнений, що на юридичному факультеті за таку відповідь викладач сміливо поставив би «незарах». І мав би рацію.