Вища освіта як шлях в нікуди

Колись давно, коли я була дуже молодою і існувала ще така країна «СРСР», побутувала в тій країні думка, що в далекій заморській Японії мало не 100 % населення мають вищу освіту.

Мовляв, їх рівень технологій вимагає, щоб за кожним станком стояв не просто висококваліфікований, а саме високоосвічений спеціаліст. В нашій країні це видавалося дивним і нелогічним, особливо з урахуванням різниці в оплаті праці висококваліфікованого робітника і високоосвіченого інженера.

Певно, були різні робочі, були й різні інженери. Але, як відомо, вище голови не стрибнеш. Давно немає тієї країни, а анекдоти про інженерські зарплати гуляють нашими теренами досі.

Попри це, після отримання шкільного атестату певна частина випускників несла документи до технічних вузів. Комусь просто краще давалися точні дисципліни, хтось не уявляв себе без паяльника і викрутки, або пробірок, або осцилографа – не знаю навіть, чи зараз таке слово ще є?

Хтось продовжував сімейну традицію. Комусь просто ліньки було далеко їхати, а Політехнічний – за дві зупинки тролейбусом. У кожного була своя певна мотивація. Але в усякому випадку людина усвідомлювала, що по закінченні Вишу вона буде інженером.

Те саме можна сказати стосовно будь-якої спеціальності. Звичайно, непоодинокими були й випадки, коли фахівець в якійсь галузі опинявся в зовсім інших реаліях, відчувши у собі потяг до творчості або під впливом життєвих обстави.

Зрозуміло, що, будучи вчителем історії, навряд чи можна розраховувати стати, скажімо, хірургом чи архітектором - хоча, напевно, й такі люди є. Маю на увазі інше. Математик цілком реально міг би стати логістом або, до прикладу, бухгалтером, а технолог легкої промисловості – вчителем праці у школі. Варто згадати ще про академічну освіту – коли по закінченні університету філософ або соціолог може працювати менеджером, консультантом, аналітиком тощо.

Я веду до того, що опанувавши вищу освіту, в ідеалі людина отримує або вузькоспеціалізовані знання та навички, або широкий світогляд зі здатністю аналітично мислити.

Тепер аналізуємо стан речей у галузі вищої освіти в сучасній Україні. 489 вузів (без урахування закладів III-IV рівнів), з яких 200(!) потрапляють в рейтинг «Найкращих».

Систематичний недобір на технічні спеціальності – звісно, там же вчитися важко, а віддача у вигляді достойного працевлаштування за гідну платню дуже сумнівна. Вал заяв на «модні» спеціальності на кшталт юриста, економіста, перекладача… І це попри заяложені заклики колоосвітніх і зайнятісних державних діячів про безперспективність такої ситуації.

Особисто не маю нічого проти, коли дитина з хистом до вивчення іноземних мов подає заяву на факультет романо-германської філології чи сходознавства, а призер олімпіад з економіки – до Університету ім..Гетьмана. Та й, напевно, толкові юристи теж завжди затребувані. Питання стоїть глибше.

Для чого після школи несе документи до приймальної комісії пересічний сучасний абітурієнт? Щоб вчитися? Ой, не смішіть.

Ні, якась, навіть не дуже мала, частина вступників дійсно йде продовжувати навчання. І, на мій хлопський розум, ключове слово тут – саме «продовжувати», тобто виходити слід з припущення, що 11 попередніх (можливо, не обов’язково – останніх) років людина займалася тим самим, себто вчилася.

Зрозуміло, не всі можуть мати (та й не потрібно це, мабуть) атестати з відзнакою, шкільні медалі чи особливі досягнення з окремих предметів. Але, як на мене, усвідомлення, що навчання – це теж робота, й не найлегша, до речі, в наявності повинно бути.

Що ми маємо насправді? Роботи для молоді немає, тож про заробіток можна і не мріяти. Мама з татом теж не дуже розкошують, тяжко працюючи, щоб забезпечити сяке-таке прожиття для себе й дитини. А відтак вважають (і, можливо, небезпідставно), що їхнє чадо піде вчитися, чого б це їм не вартувало.

Не можу забути відчай працівниці тролейбусного депо, здається, з Житомира – тут можу помилитися – яка в телекамеру ридма ридала в розпал кризи: «Зарплату затримують, кредит виплачувати треба, дитина «на платному» вчиться! Що мені робити?» У мене була для неї жорстока відповідь: «Спитайте, ЯК вона там вчиться?» Розумію: не це вона хотіла б почути, але…Бути студентом і отримувати освіту – мені здається, не одне і те ж .

Жити в гуртожитку (чи на знятій мамою квартирі), іноді ходити на пари, просиджуючи там певну кількість годин, а решту часу весело і приємно проводити в молодіжних тусовках - ще не значить «вчитися». Навіть якщо навчатися немає коли із-за підробітків офіціанткою чи кур’єром. Так можна вповні долучитися до студентського життя – але не долучитися до знань.

Передчуваю шквал заперечень: які знання! Ніхто нічому не вчить! Вибачте, панове, тоді тим більше не розумію: навіщо йти вчитися туди, де не можуть навчити? От і повернулися до того-таки питання: для чого? Для чого йти туди, де не вчать?

Для чого йти, якщо не збираєшся вчитися? Для чого мама з татом витрачають гроші на освіту (напевно, правильніше було б сказати, "на диплом")?

Здається, я знаю відповідь. З дипломом легше буде дитинку хоч кудись пристроїти. Буде собі сидіти в чистенькому офісі, пити каву, зображати діяльність. Але ж на всіх теплих місць все одно на вистачить! Минув час, коли приватні фірми росли, як гриби – швидко й рясно, а в державних установах роздували штати, як могли.

Потроху приходить розуміння, що на місці секретаря повинна бути людина, спроможна і документ грамотно скласти, і на дзвінок ввічливо відповісти, й інформацію потрібну швидко знайти та правильно подати.

Вихід? Торгувати на базарі? А чи так вже для цього той диплом потрібен? Може, варто було б замислитися раніше і …піти вчитися? Не на абстрактного менеджера, а на цілком конкретного токаря. Чи швачку. Чи флориста. Отримати диплом, професію, кваліфікацію. Мати гарантовану роботу за цілком прийнятні гроші. Стати в своїй справі найкращим, радувати людей, маючи від цього моральне й матеріальне задоволення.

Таких спеціалістів зараз брак, і це не проблема лише України. Кваліфіковані робітники – насущна проблема всього цивілізованого світу. Є кому повчати і адмініструвати – нема кому закручувати гайки, варити мости, припасовувати по фігурі костюми.

Вашій дитині туго дається математика? Погано виходить писати диктанти і відмінювати «go»? Допоможіть їй знайти себе в іншому. Хай це буде спорт. Або творчість. Або майстрування. Те, що буде і під силу, і в радість. Те, в чому вона відчує себе сильною, потрібною, цікавою.

І тоді, можливо, не потрібні будуть в 40-мільйонній країні 489 університетів. І вчитися діти йтимуть туди, де їх зможуть навчити. Вирощувати квіти, пекти короваї, робити дороги, ремонтувати велосипеди ( і комп’ютери, до речі).

Освітлювати вулиці, будувати будинки, зварювати мости, переробляти сміття, зрештою. Невже це менш цікаво, ніж щодня споглядати в офісі засохлі вазони й вогнегасник та перекладати папірці, гордо іменуючися «менеджером»,? Чи, може, менш важливо?