Територія, вільна від страху

Події останніх трьох тижні показали, що громадянське суспільство, про яке говорили всі кому не лінь, в Україні вже сформовано. Те, що рік або навіть півроку тому здавалось фантастикою, стало реальністю. Неймовірною і незворотною. Прикрою для влади і несподіваною для опозиції. Українці показали, на що вони здатні. Самі. Без керівної ролі партійних ватажків. Такого ще не було. Навіть під час Помаранчевої революції. І справа не в барикадах, які уперше за часи незалежності з’явилися на вулицях Києва. Барикади - це похідне. Це ознака і доказ того, що відступати вже нікуди. Перебуваючи на Євромайдані з самого початку, можу засвідчити: людей не меншає. Вони не втомились і не зневірились. Вони налаштовані дуже рішуче і цього разу будуть стояти до кінця. Точніше - до перемоги, в якій тут ніхто не сумнівається. Бо інших варіантів немає. Такою як раніше, країна вже не буде.

Євромайдан називають «державою в державі». І це правда. Рівень самоорганізації вражає. Не чекаючи милості і настанов від політиків, люди самі взяли усе в свої руки. І самі збудували цю державу - з усіма належними інституціями.

До речі, хочу звернути увагу на одне важливе спостереження. До політиків тут ставляться без жодного пієтету. Скажу більше: коли опозиційні діячі, які роблять вигляд, що контролюють процес, виходять на сцену із заяложеними промовами - у людей це викликає роздратування. Тому що ціну цим промовам всі давно знають. «Де ви були, герої, коли наших били на Банковій?» - зневажливо кидають євромайданівці. Втім, це питання риторичне, адже всі знають, що «герої» у той час давали прес-конференцію в Будинку профспілок, і на допомогу «товариству» не поспішали, хоча і були поінформовані про події біля Адміністрації президента.

Але ж світитися перед камерами - значно безпечніше, ніж спілкуватися із оскаженілими беркутівцями. А змагатися в ораторському мистецтві зі сцени - цікавіше, ніж виконувати «чорнову» повсякденну роботу у наметовому містечку. Але і її комусь треба робити. Тому я і не ходжу на сцену із пафосними монологами. Немає ані бажання, ані часу. Бо і під сценою справ вистачає. Там просто треба БУТИ. Розмовляти з людьми, жити їх потребами, допомагати чим можеш. До речі, наш лідер Микола Катеринчук, якого обрали революційним комендантом Києва, теж увесь час проводить на Майдані. Не НАД людьми, а СЕРЕД них.

З найперших днів у наметовому містечку мене вразив загальноосвітній рівень його мешканців. Приміром, я була свідком, як один чоловік біля діжки з вогнем проводив цілу лекцію стосовно політичного устрою в Японії. Присутні слухали його уважно, наче в університеті. (До речі, свій університет тут також є - із розкладом лекцій з історії, філософії, політології, мистецтвознавства.)

А ще - тут немає соціальних відмінностей. Студенти, підприємці, лікарі, робітники, колишні військові, «білі комірці», діячі культури - всі разом, всі поруч, кожен робить свою справу і водночас - готовий прийти на допомогу. Я ніколи раніше не бачила такої єдності. І такої турботи про ближнього. Бутерброди роздають на кожному кроці - щоб тільки ніхто не лишився голодним. Чай з лимоном розносять у неймовірній кількості - щоб тільки ніхто не замерз. Ось іде молоденький семінарист з подносом : «Пані, візьміть канапку». Ось до гурту хлопців, що гріються біля діжки з вогнем, підходить бабуся з однією парою власноруч зв’язаних шкарпеток: «Синочки, перевдягніть на сухенькі». Але «синочки» чемно дякують та відмовляються, бо п’ять хвилин тому жінка принесла їм цілий пакет теплих шкарпеток. Як там в пісні було - «скованные одной цепью, связанные одной целью»… Фантастичне відчуття, якщо чесно.

Але найбільше вражає відсутність страху. Це засвідчили і останні вихідні, коли влада зігнала «анти майдан» і була реальна небезпека провокацій, проте люди не злякалися, і події 11 грудня, коли наступав Беркут, і світ завмер біля телевізорів. Хлопці стояли насмерть, а кияни поспішали їм на допомогу, розбуджені церковними дзвонами. Так дзвонили на нашій землі з давніх давен - сповіщаючи про біду, пожежу чи повінь. А ще вірили, що церковні дзвони допомагають подолати чуму. Напевно, частка правди в цьому є. Повністю ми її поки що не подолали, але тоді - вистояли.

Стоятимемо і надалі - до самої перемоги. І, думаю, не лише в Києві. Тому що Євромайдан - це не тільки площа, окреслена барикадами. Насамперед - це територія, вільна від страху. А нею поступово стає вся Україна.

Олена Голєва, голова Волинської організації Європейської партії України