Волинський майстер створює незвичні іграшки

Волинянин Андрій Бондарук вже понад 10 років займається незвичною справою – відродженням української традиційної дерев’яної іграшки.

Про це йдеться в матеріалі Людмили Роспопи на шпальтах видання Район. Луцьк.

Андрій Бондарук у селі Княгининок, що недалеко від Луцька, очолює місцевий музей. Вже більше 10 років він займається відродженням української традиційної дерев’яної іграшки.

«Перші іграшки я почав робити десь у 2008 році. Перед тим багато років займався народним мистецтвом – популяризацією писанкарства. Мені захотілося презентувати щось для дітей, адже саме вони найкраще сприймають народне мистецтво», – каже він.

Андрій розповідає, що коли починав іграшкову справу, то не мав ні столярної освіти, ані досвіду роботи з деревом. Не було і жодних наукових праць, які би можна відкрити і побачити, якою була українська іграшка. Інформацію чоловік вишукував у десятках етнографічних досліджень. І результати не забарилися. Нині Андрію вдалося відтворити близько 40 видів народної дерев’яної іграшки.

«Є іграшки для хлопчиків, для дівчаток, є універсальні. Це і знаряддя праці, і господарський інвентар, і кухонне начиння. Були також музичні інструменти, транспортні засоби, фігури тварин – все це відбилося у народній іграшці», – розповідає майстер.

Говорити про час появи кожної іграшки можна дуже умовно. Тут є і екземпляри, якими гралися найдревніші люди, а є ті, що їх полюбляли хлопчики і дівчатка на початку минулого століття. Кожна іграшка щось говорить про історичний період, з якого вона прийшла.

«Коли говорити про іграшки, то їх історія розвитку відбиває історію цивілізації. Є найдревніші іграшки – шумові інструменти з первісних часів, які вважалися магічними інструментами. За часів Київської Русі дуже поширеними були дзиґи, які і сьогодні знаходять у торф’яниках Києва і Новгорода. Пізніше вже виникла іграшкова зброя: лук, шабельки, рушниці. Зараз всі знають маневицький човен з верби. Іграшкові човники з кори – вони відповідають тому часу, коли були поширені човни-довбанки», – розповідає майстер.

Народні іграшки, за словами Андрія Бондарука, традиційно виготовляють за старовинними технологіями. Він показує експонати, на яких колись стругали деревину. Сам чоловік на них уже не працює. Свої іграшки він виготовляє в майстрені, і використовує сучасні електроприлади, що значно полегшують роботу.

«Важливо при цьому робити так, аби іграшка не стала примітивно, масовою, і не втратила своєї форми. Тому я її допрацьовую вручну. В цього коня коліщатка точаться на токарному станку. Але от саму форму тварини я довирізував ножем. Якщо подивитися – тут є сліди від різця», – показує дерев’яного конинка майстер.

За його словами, якщо все робити на станках, то і виріб буде штучним, несправжнім.

«Це такі найдавніші етнографічні іграшки – молоточки, вирізані ножиком. Їм років 40, але зроблені вони так, як їх робили і 200 років тому. Один чоловік пас корів, і тим часом за один день самим тільки ножем виготовив для своєї маленької доньки такі молоточки», – демонструє один із експонатів майстер.

Дружина Андрія, Ірина Сардак-Бондарук, розповідає, що не завжди розписувала іграшки. Жінка має художню освіту, досвід та етнографічну літературу за плечима. На дерев’яній поверхні традиційної української забавки жінка намагається відтворити народний розпис.

«Дуже сумно, коли говорячи про народний розпис, всі мають на увазі тільки петриківку. Насправді у народу дуже багато таких справжніх, живих елементів. Таких, як малювали люди в себе на печах, на посуді. Тому в оздобленні іграшки я йду не від петриківки чи яворівки, а від рушника, комина і коромисла. Так, як може намалювати людина, яка не має досвіду», – розповідає Ірина.

Спільно з Андрієм вони проводять майстерки для дітей, і надихаються невимушеною дитячою творчістю.

Вироби Андрія та Ірини були на фестивалях за кордоном. Цього року їх презентували в Туречині.

«Ми були здивовані, що багато старших людей підходили і впізнавали ці іграшки. Вони казали, що гралися такими в дитинстві. Коник турецькою називається ат, дзиґа – топач, а качалка – мердане. А коли підходять діти – нам не треба розказувати, що це таке. Вони беруть і вже інтуїтивно знають, що цими іграшками робити».

Майстер каже, що робити з іграшки бізнес вони з дружиною не збираються, адже масове виробництво загрожує втратою тієї унікальності, яку сьогодні має чи не кожен виріб.

Оскільки вироби презентують переважно на фестивалях, виготовляти їх кожного дня нема потреби. Тому основним місцем роботи Андрія Бондарука є сільський музей Княгининка, експонати для якого він збирав протягом життя.

Музей виник тоді, коли назбиралося чимало старовинних предметів. Андрій колекціонував їх із юності. У серпні минулого року у приміщенні Княгининівського будинку культури їм виділили дві кімнати, які нині стали музеєм громади. Тут діють постійна і змінна експозиції. Наразі Андрій працює над оформленням експозиції з історією громади, а також реставрує дерев’яні експонати музею.

Народну дерев’яну іграшку Андрій та Ірина вважають повністю реалізованим проектом. Більше 40 її видів вдалося повернути із забуття. Деякі з них увійшли до книжки Ірини, яку вона власноруч проілюструвала.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!