«Я воював за Сталіна, але Луцьк зробив мене націоналістом», - знаменитий письменник

"Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети "Радянська Волинь". Хоча, якщо чесно говорити, націоналіст я сьогодні хрєновий, з кулеметом нікуди не йду", - такі слова восени минулого року сказав український письменник Анатолій Дімаров.

Текст інтерв’ю Тетяни Терен опублікувала Українська правда. Життя. Думки письменника були записані за місяць до Євромайдану.

Анатолій Дімаров, зокрема, сказав:

«Своєю другою батьківщиною вважаю Волинь, Луцьк. Я туди приїхав сталіністом, партизанський загін організував. А коли наші війська звільнили Луцьк від німців, слідом за нами прийшли кадебісти.

Чим вони зайнялися в першу чергу? Бібліотеками. Почали вилучати всі книжки, які видавалися в Західній Україні, і звозити в церкву, щоб пізніше спалити. Вони навіть "Капітал" Маркса викинули, бо за радянської влади "Капітал" видавали без останнього розділу, у якому автор переглянув свої погляди й сказав, що диктатура пролетаріату обов'язково приведе до диктатури одиниць і свавільного терору. Я тихенько вкрав "Капітал" і законспектував той останній розділ.

"І будуть люди" я замислював як велетенську епопею про село українське – починаючи з кінця 1880 року й аж до смерті Сталіна. Відважився трохи згадати голод, колективізацію – і то мене різали й кров цідили. А слід було згадати про вбивство Кірова, і про 37-й, і про те, як партійна верхівка відірвалася від народу, який був у неї на підозрі...

У творі "Біль і гнів" викинули чималий шмат, де я описав показовий колгосп, натякнув на ворогів народу, зобразив партизанський загін, "свистунів", які начебто були проти німців, а насправді вичікували, коли наші повернуться й можна знову буде народ гнітити. Себе берегли, а не воювали. Це пройшло, на диво. Але звинуватили в тому, що замахнувся на найсвятіше – на наші славні органи КДБ.

Сталіну отак свято, беззастережно вірила тодішня молодь, бо її ж змалку вчили на прикладах Павлика Морозова. Як багато було тоді подібних вигаданих постатей!

Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети "Радянська Волинь". Хоча, якщо чесно говорити, націоналіст я сьогодні хрєновий, з кулеметом нікуди не йду...



Довідка

Анатолій Дімаров народився 1922 року на хуторі Гараськи неподалік від Миргорода. Під час розкуркулення, щоби вберегти дітей, батьки розлучилися. Мати переїхала в село Студенок на Харківщині й змінила в метриках прізвища дітей – з батьківського Гарасюта на її дівоче.

Закінчивши школу, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, був командиром партизанського загону, отримав поранення. Після війни працював у луцькій газеті "Радянська Волинь". Рік провчився в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, згодом – у Львівському педагогічному інституті.

Як письменник дебютував 1944 року. До Спілки письменників прийняли як поета за рекомендаціями Сосюри й Рильського.

Найвідоміші повісті й романи: "Його сім'я" (1956), "Ідол" (1961), "І будуть люди" (перший том – 1964, другий – 1966, третій – 1968), "На коні й під конем" (1973), "Біль і гнів" (1974), "Божа кара".

Найулюбленішим жанром Анатолія Дімарова були історії – сільські, міські й містечкові. Автор книги спогадів "Прожити й розповісти". Разом із геологами побував на Алтаї, Кавказі, Паміру, Тянь-Шані, Уралі та Забайкаллі. Колекціонував камені, найбільше в його колекції – сардоніксів, агатів та сердоліків.

1981 року був нагороджений Шевченківською премією, 2012-го – орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня, Орденом Христа Спасителя та відзнакою "Золотий письменник України".

Помер 29 червня 2014 року.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!