«Геноцидне примирення» по-польськи

Усі пропозиції представників громадськості та церков України до влади Польщі щодо спільного відзначення 70-ї річниці Волинської трагедії без політизації та без використання системи опізнавальних гасел "наші – герої, чужі - злочинці" потерпіли цілковите фіаско.

20 червня 2013 року сенат польського парламенту прийняв постанову, якою кваліфікував події на Волині в 1943 році як "етнічну чистку з ознаками геноциду". Особливо неприємною виявилася та обставина, що недружній крок вчинили законодавці країни, яка давно й небезпідставно вважалася ледь не головним адвокатом нашої держави в ЄС.

Активізація політичних дискусій у Польщі довкола польсько-українського конфлікту здебільшого є наслідком зростанням у сусідній державі впливів радикальних правих сил - зокрема, так званих кресов’яцьких організацій. У медіа РП проводиться масштабна інформаційна кампанія, "кресові" організації організовують тиск на владу з метою взяти участь у підготовці відзначень, перетворити їх на державні.
Дві партії, що загострили "Волинське питання", формально є політичними противниками: PSL входить до правлячої коаліції, PiS, очолювана братом колишнього президента Ярославом Качинським, перебуває в опозиції до влади. Проте обидві "грають" практично на одному електоральному полі, використовуючи консервативні гасла та орієнтуючись на прошарок патріотично налаштованих виборців.

Безумовно, задля з'ясування історичної правди та знаходження реального примирення необхідний конструктивний діалог, що ґрунтувався б на документах. Реконструкція подій минулого — справа істориків, але аж ніяк не політиків. Саме вони (з обох боків), на жаль, намагаються використовувати одну з найдраматичніших і найкривавіших сторінок нашої спільної історії у своїх електоральних інтересах. Лише після остаточного погодження позицій польських та українських дослідників цієї трагедії можливий консенсус.

Позиція одностороннього засудження військових злочинів лише ОУН і УПА— це шлях у нікуди. До речі, ототожнення політичної організації та повстанської армії, більшість вояків якої жодним чином не були причетні до ОУН, є свідченням нефахового підходу до проблеми. Не кажучи вже про те, що безпосередніми учасниками кривавих подій ставали стихійно створені загони самооборони, які часто-густо не мали жодного стосунку до політичних та парамілітарних організацій. Жахливі "відплатні" акції часто починалися як жорстока помста сусіда сусідові за вбитого родича. Польського чи українського.

Групою польських депутатів український національно-визвольний рух потрактовано як відверто людожерський, а воїни Армії Крайової чи Батальйонів Хлопських виглядають беззастережними героями. Можливо, цю точку зору поділяють нащадки жертв різанини у Гуті Пеняцькій. Але, напевно, не поділяють нащадки жертв різанини у Сагрині.

Як відомо, в РП нині популярна формула – "спочатку сказати всю правду, потім остаточно замиритися". Одначе виникає низка обґрунтованих питань:

- як довго триватиме, і чи матиме паритетно-двосторонній характер "виявлення всієї правди", чи не супроводжуватиметься маніпулятивними прийомами на кшталт "історичної статистики" від Семашків;

- чи не призведе згаданий процес, при його відчутній політизацій та болісності, до формування незворотних деструктивних суспільно-психологічних наслідків для обох народів, передовсім – молоді, тим більше, що згадана ухвала Сенату РП трактує пам’ять про Волинську трагедію як постійний чинник "польської історичної свідомості";

- чому у сфері залагодження афективних наслідків взаємної ворожнечі предків спостерігається явний регрес у порівнянні із відомими двосторонніми українсько-польськими актами з порозуміння й примирення, що відбулися на вищому рівні у 1997–2003 роках, та й в цілому на тлі всього того доброго, конструктивного у двосторонніх відносинах, що сталося від моменту, коли Польща першою визнала незалежність України.
Різноманітні аспекти дослідження Волинської трагедії розглядалися українськими дослідниками на науковій конференції "Волинська трагедія: через історію до порозуміння", яка відбулася у Луцьку 19-20 червня 2013 р. (як відомо, польські історики не скористалися гостинним запрошенням української сторони). Відзначимо, що наукові результати українських вчених, краєзнавців кваліфіковано ставлять під сумнів чимало із категоричних тверджень польської історіографії (включаючи кількість жертв з обох сторін, причинно-наслідкові зв’язки ґенези конфлікту тощо), а головне – спонукають до подальшої вдумливої й тверезої дискусії (аби була добра воля обох сторін).

Очевидно, що після прийняття постанови сейму інформаційна істерія у польських мас-медіа не завершиться - її пік лише очікується і, напевно, настане саме у середині липня 2013 року.

І якщо польські політики й надалі ігноруватимуть спроби українських громадсько-політичних діячів розпочати діалог, то вже незабаром вони спостерігатимуть за іншими відзначеннями з участю їхніх "українських" "партнерів" — вже у 2020 році на державному рівні Росія та Україна можуть святкувати століття перемоги над "білополяками", а потім згадуватимуть і про "золотий вересень", і про "звільнення від гніту панської Польщі" у 1939 році.