Поляки «під шумок» не проти відхопити собі шматок України?

У Польщі заговорили про «повернення собі» частини українських земель

З перших днів створення «Євромайдану» світова спільнота неодноразово висловлювала підтримку прагненням українців інтегруватись у Європейський союз. Слова солідарності лунали із-за океану, від передових держав Західної Європи та найбільше від сусідів, насамперед із Польщі. А колишній прем’єр-міністр цієї держави Ярослав Качинський навіть відвідав «Майдан» і виступив перед мітингувальниками з підтримкою їх позиції.

Та чи дійсно щирими були ці слова, чи відображають вони реальні настрої громадськості цих країн, чи справді потрібна їм сильна, об’єднана і незалежна Україна?

Намагаючись дати відповідь на це питання, варто згадати, що уже майже традиційно ми звикли розглядати в якості лобіста українських інтересів на Заході – Польщу. Тому в даному контексті необхідно оцінити дії польського політикуму по відношенню до нашої держави та звернутись до джерел масової інформації сусідньої країни, адже зовсім нещодавно саме поляки намагались представити світовій спільноті українців як злочинців та вбивць.

Так, в липні 2013 року в Україні та РП проходили заходи зі вшанування 70-х роковин міжетнічного протистояння, яке отримало назву «Волинської трагедії». І якщо з українського боку линули заклики до взаємного прощення і примирення, то польська сторона, ігноруючи історичні факти, усіма можливими способами намагалась перекласти провину за ці криваві події на націоналістичні організації, зокрема ОУН-УПА.

При цьому провідні політики сусідньої держави, зокрема і згаданий Я.Качинський, вимагали визнати міжнаціональне протистояння актом геноциду по відношенню до поляків. Як наслідок, Сеймами 7 воєводств, а також Сенатом і сеймом РП 20 червня та 12 липня 2013 року було ухвалено заяви «Про етнічні чистки з ознаками геноциду у 1939-1947 роках, вчинені ОУН-УПА», а у численних статтях провідних польських газет відносно українців вживалися терміни «різники» та «дітовбивці».

Вказані події стали відображенням внутрішніх настроїв значної групи польського політикуму, який, перебуваючи на засадах так званого «великопольського шовінізму», систематично вдається до ухвалення політичних документів антиукраїнського змісту, а територію Північно-Західної України розглядає як етнічні польські землі.

Отож і зараз, у зв’язку із загостренням суспільно-політичної ситуації в Україні, пов’язаної з відтермінуванням підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, активізувалась діяльність цих структур, що спрямована на поширення тези про геополітичну невідповідність сучасних територіальних меж України.

Окремі активісти польських шовіністичних структур через засоби масової інформації відкрито пропагують ідею поширення сепаратистських настроїв у місцях компактного проживання представників польської національності як засобу, що в майбутньому може сприяти відновленню територіальних меж РП, що існували до 1939 року.



Так, в грудні 2013 року, у розпалі подій на «Євромайдані», на телеканалі «MaxTV» у програмі «Чи можливе відновлення польських кордонів на Сході» один із провідних польських журналістів Маріуш Колонко запропонував використати суспільно-політичні проблеми в Україні для реалізації проекту мирного приєднання цих територій до Польщі.



При цьому лауреат численних міжнародних та польських нагород у галузі журналістики М.Колонко оприлюднив конкретний план реалізації вказаного задуму, пропонуючи використати такі засоби як:

1. Політичний клімат (незадоволення населення діяльністю центральних та місцевих органів влади, протестні акції, підтримка ідеї етнічного самовизначення національних меншин, тощо);

2. Економічна зацікавленість (демонстрація через мас-медіа економічних переваг сусідньої держави (РП), вищого рівня життя та ін.);

3. Спрощена «Карта поляка» (введення пільгового режиму перебування та праці на території РП осіб, які прагнуть ідентифікувати себе як поляки), що передбачає: дозвіл на роботу в Польщі; спрощену процедуру оформлення віз з правом на постійне проживання у РП для громадян України, які живуть і прописані в областях, що були частиною РП до 1939 року; публічна самоідентифікація цими особами себе як поляків, навіть за умови відсутності прямої кровної спорідненості;

4. Реєстрація такими громадянами України себе в офіційних документах та при проведенні перепису населення як особи польського походження;

Завершальною стадією реалізації вказаного плану є ініціювання проведення плебісциту, тобто всенародного голосування з приводу визначення приналежності конкретних територій або подальшої політичної долі держави, де основну роль повинні відіграти пропольськи налаштовані громадяни, які підтримуватимуть ідею об’єднання з РП.

Варто відзначити, що ця програма знайшла широкий позитивний резонанс у польському суспільстві - станом на 16 січня у мережі YouTube її переглянуло більше 375 тис. користувачів. Та найбільш цікавим є те, що вона ніби дзеркально відобразила настрої тих, хто всередині України бачить в ній «дві ментальності», «дві культури» і ділить її на «Правобережну» та «Лівобережну».

Підсумовуючи цей короткий екскурс, варто ще раз задати собі питання, то хто ж наш справжній друг і яку Україну хочуть бачити ті, з ким ми пов’язуємо такі надії на майбутнє…?