18 листопада о 12:00 Інститут Республіка в рамках Всеукраїнської ініціативи «За мирний протест!» провів прес-конференцію в інформаційному агенстві «Інтерфакс-Україна». Основною темою було рішення Європейського Суду у справі «Шмушкович проти України». У прес-конференції взяли участь Володимир Чемерис, правозахисник, Голова Інституту Республіка, експерт Всеукраїнської ініціативи «За мирний протест!», Михайло Шмушкович, заявник у справі, координатор Всеукраїнської ініціативи «За мирний протест!» в Одеській області, Михайло Каменєв, правозахисник, експерт Всеукраїнської ініціативи «За мирний протест!».

14 листопада 2013, Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Шмушкович проти України». Суд встановив порушення права Шмушковича на здійснення свободи зібрань, та зобов’язав Україну виплатити компенсацію розміром у 2000 євро.

Як і в попередньому рішенні «Вєрєнцов проти України», Євросуд наголосив на необхідності зміни чинного законодавства. Суддя Євросуду, професор Києво-Могилянської Академії Станіслав Шевчук зазначив у своїй окремій думці по справі Шмушковича, що не бачить потреби у спеціальному законі про свободу зібрань. Більше того, суддя вважає, що позиція про необхідність спеціального закону є хибною і свідчить про те, що Конституція не має прямої дії і потребує «стимулюючого» закону. «На мій погляд, стаття 39 у поєднанні зі статтею 8 Конституції, яка встановлює пряму дію конституційних положень, підлягають безпосередньому застосуванню судами і кожен може звернутися до суду безпосередньо для захисту конституційних прав і свобод. Суть свободи і полягає в тому, що її не потрібно законодавчо врегульовувати. Спеціальний закон може її обмежити і тому, є небезпечним». – зазначив Станіслав Шевчук.

«Від початку свого створення, Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест!» наголошує на необхідності внесення змін до чинного законодавства та хибної адміністративної практики. Порівнюючи ситуацію 2010-2012 років з поточною, слід зазначити, що судова практика вже почала змінюватись на краще. Про це свідчать рішення українських судів за 2013 рік, та як приклад кількість встановлених судами обмежень свободи зібрань. Статистичні дані говорять, що кількість обмежень свободи зібрань та адміністративних переслідувань зменшується», – констатувавВолодимир Чемерис.

Кількість встановлених судами обмежень свободи зібрань


Закінчено провадження

Із задоволенням позову

%
2010 240 184 76,7
2011 289 237 82,0
2012 414 349 84,3
2013 1-е півріччя 86 56 65,1
2013 (прогноз) 172 112 65,1
«У законодавстві України існує низка норм, що обмежує свободу зібрань, – зазначив Михайло Каменєв. – Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест!» на початку листопада 2013 року оголосила про створення відкритої робочої групи щодо внесення змін до чинного законодавства у сфері свободи зібрань. Ми запрошуємо до участі усіх зацікавлених осіб. 26 листопада ми плануємо провести спільний круглий стіл і почати роботу за участі депутатів профільного комітету Верховної Ради України, суддів, представників НУО та експертів».

Михайло Шмушкович, заявник по справі, виразив своє сподівання, що українська влада буде з повагою ставитися до прав та свобод своїх громадян і сприятиме їхній реалізації:«Справа Вєренцова та моя показали, що громадянське суспільство в Україні не беззахисне та уміє відстояти власні права. На жаль, Україна щороку втрачає значні кошти через порушення прав людини — тільки на 2013 рік уряд передбачав витрати в розмірі 85 мільйонів гривень для виплат компенсацій за рішеннями Європейського суду. Сподіваюсь, що наша держава перестане наступати на одні й ті ж самі граблі і буде поважати права та свободи людини».

Всеукраїнська ініціатива "За мирний протест"

Перший в історії тиражований на грамплатівці запис гімну "Ще не вмерла Україна!"

Співає Михайло Зазуляк. Студія Columbia, США, 1916 рік

Юні інспектори руху – саме так позиціонують себе учасники команди “КОП”, яка уже понад 10 років функціонує на базі НВК “Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня - гімназія” №2 міста Каменя-Каширського. Ця команда – неоднора

БІЛЬШЕ ЧИТАТИ ТУТ

14 листопада у залі засідань Житомирської обласної ради відбулася конференція під назвою «Шлях до зміцнення територіального співробітництва країн Східного партнерства: Програма територіального співробітництва Білорусія–Україна». Конференція була проведена за сприяння Євросоюзу та зібрала 180 учасників із 7 областей (Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Гомельської і Брестської), серед яких – представники національних органів державної влади, органів регіональної влади і місцевого самоврядування, недержавного сектора (громадські організації, фонди, союзи тощо), а також експерти програм ЄС та представники ЗМІ. До складу делегації від Волинської області увійшли і представники Луцького національного технічного університету, зокрема: декан факультету бізнесу Тарас Божидарнік, декан технологічного факультету Олег Заболотний, завідувач кафедри матеріалознавства та пластичного формування конструкцій машинобудування Петро Савчук і завідувач кафедри екології Василь Іванців.

Розпочалася конференція з привітальних слів, зокрема Олена Теплюк, головний спеціаліст відділу технічної допомоги ЄС Департаменту співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями і координації міжнародної технічної допомоги, зазначила, що «Україна і Білорусія уже мають досвід співпраці, тому участь у цій програмі сприятиме всебічному її розвитку». У свою чергу Йосип Запаловський, голова Житомирської обласної ради, запевнив, що «є всі шанси для успішної роботи, і те, що тут обговорюватиметься, буде проаналізовано і буде зроблено усе, щоб зв'язки зміцнювалися і приносили користь».

Керівник групи експертів Олексій Сєкарєв презентував Стратегію розвитку Програм територіального співробітництва країн Східного партнерства, проект якої підготувала Європейська комісія у липні 2013 року. У ній визначені пріоритети, регіони-учасники, цільові групи, фінансові рамки і загальні положення з адміністрування, а також вона є основою для підготовки та впровадження програм територіального співробітництва. До слова, розмір фінансування ЄС на цей проект становить 12,5 млн. євро. Також у Стратегії визначено орієнтовні рамки запланованих подій, зокрема запуск програми територіального співробітництва – до грудня 2013 року, оголошення конкурсів – до червня 2014 року, подача заявок – до вересня 2014 року, відбір проектів – до грудня 2014 року, підписання контрактів на гранти – до січня 2015 року та виконання проектів до 2016 року.

Варто відмітити, що учасники конференції дискутували з приводу оформлення заявок. Усі вони мають бути подані англійською мовою, тому йдеться про досить високий рівень перекладу, на який, відповідно, затрачатимуться значні кошти, особливо коли мова йде про велику кількість матеріалу та спецтерміни. Дискусії виникли і з приводу термінів подачі заявок: зважаючи на довгу бюрократичну процедуру реєстрації проектів у білоруському міністерстві (у разі співпраці за цією програмою), яка може тривати кілька місяців, терміни подачі можуть бути задавнені або ж безпідставно не погоджені. За статистикою, з 10 поданих грантів виграними є лише 1–2, тому не зовсім доцільно створювати собі додатковий клопіт та витрати.

Після обговорення Стратегії, представники обласних органів влади презентували своє бачення регіонального розвитку і можливостей Програми територіального співробітництва. Від Волинської області виступив начальник управління міжнародного співробітництва і європейської інтеграції Волинської обласної держадміністрації Андрій Ломага. Він зауважив, що ключовим фактором у цій співпраці є активний розвиток транскордонного співробітництва, тому серед пропозицій було виокремлено модернізацію транспортної інфраструктури, ремонт прикордонних об'єктів, створення привабливих туристичних продуктів, налагодження соціокультурних зв'язків тощо.

Любов Паливода, експерт із громадянського представництва, зауважила, що цей проект є унікальним, оскільки у ньому активно співпрацюють органи влади і громадські організації. На підтвердження її слів з доповіддю про погляд громадянського суспільства України на регіональний розвиток і можливості Програми територіальної співпраці виступив президент організації «Волинський ресурсний центр» Василь Кашевський. Він розповів як можна використати нові можливості в рамках Програми: знайти закордонного партнера, чітко визначити пріоритети власної організації в контексті Програми (а також звірити пріоритети з пріоритетами регіону) та визначити формат партнерства.

Опісля присутні обговорювали потреби місцевого соціально-економічного розвитку за пріоритетами, дотримуючись основного гасла конференції: «Загальні проблеми – спільні рішення».

У заключному слові керівник групи експертів Олексій Сєкарєв наголосив на тому, що участь у проектах можуть брати як органи місцевого самоврядування, так і представники громадянського суспільства, причому вони знаходяться абсолютно в рівних умовах щодо отримання грантів. Обов'язковою умовою є участь партнерів з обох сторін кордону та транскордонний ефект результатів їх співпраці. Тож, дотримуючись цих позицій, участь у програмі можуть взяти усі зацікавлені.

Для довідки:
Східне партнерство – це ініціатива Європейського Союзу, спрямована на зміцнення зв'язків між ЄС і його східними сусідами шляхом політичної співпраці і економічної інтеграції. До Східного партнерства входить шість країн: Азербайджан, Вірменія, Білорусія, Грузія, Молдова і Україна. Програми територіального співробітництва дають можливість країнам Східного партнерства визначати і спільно вирішувати загальні завдання прикордонних територій, забезпечуючи тим самим стійкий економічний і соціальний розвиток на місцевому рівні.

Фото. Підрозділ армії Крайової під час знищення українського села

Новина про презентацію книги в Луцьку під назвою «Від волинської різанини до операції «Вісла»,автором якої являється польський історик Ґжеґож Мотика,спонукала мене нагадати волинянам про трагічні події тих не таких вже і далеких часів.Зазначимо,що в книзі піднімається тема польсько-українського конфлікту 1943-1947 рр.
Процетую: «Як пояснюють в Консульстві в книзі йдеться про зіткнення двох націоналізмів,українського та польського, та операцію "Вісла",тобто "остаточним вирішенням українського питання" на території опанованої комуністами Польщі в 1947 році.» Перепрошою,але хіба можна назвати розшматування етнічних українських земель між Польщею та Сталіном - "остаточним вирішенням українського питання"?І чи взагалі в ті часи бралося до уваги саме українське питання!
Чи все ж таки стояло питання кому власне будуть належати українські землі і хто на них буде панувати!
Щоб зрозуміти суть та ідеї тогочасної польської політики на теренах українських земель,варто з’ясувати: Чи справді становище поляків на території Волині,а зокрема і в Луцьку,з періоду 1943-го року було таким вже і «пригніченим»,як вони вважають?
Отож,переглянемо сторінки історії про саме положення поляків на окупованих німцями волинських землях 1943-го року:

Із книги «КРИВАВА ТРАГЕДІЯ У ЧЕРНИЧАХ» В. ГАВРИЛЮК

«…Приходили війни,панівний гніт та мори…Аж ось і Польща посіялася на українському споконвіччі. Почалася парцеляція, полонізація...Люди горнулися до «Просвіти»(у Кічкарівці діяла повітова філія).В Кічкарівці жив патріот Кабайда,нотаріус. Донька Ірина сповідувала комуністичну ідеологію,а Галина з Ліною (Ангеліною) були щирими українками. Авторитетом у Черничах та у цілій окрузі був колишній петлюрівський офіцер п.Крамаренко. Жодна вистава чи урочиста національна академія не обходилися без нього.Пізніше,за українськість свою заплатив він життям у сталінських катівнях.Шовінізм робив свою гидотну справу,усі меншини зазнавали пригнічення.Зі слів Ірини Левчанівської пам’ятаю такий епізод.Хлоп (українець) просить продати йому щепи,а полька рафінована відповідає:«Я нє вєм, о цо ходзі,єнзика русінскєго цалкєм нє розумі.Мув, пан, по-польску!».Гніт,утиски,безробіття посилювалися.Молодь ставала на стежку КПЗУ,а найсвідоміші обирали ОУН.Першими і другими нашпиговувалися тюрми. Луцька в’язниця разом із Березою Картузькою стали відомими усьому світу.Луцькі, Володимирські політичні процеси відкрили очі тим,хто вірив у шляхетність польської влади.

Поляки Кічкарівської управи дочекалися приходу німців. Новими зайдами українцям обіцяно їхню державу,а вже через півроку юнаки і дівчата рушили товарняками до неволі.А в залишених обійстях хазяйнував контингент — податок зі збіжжя,картоплі, сіна,м’яса,навіть за собаку справно платилося.Березень 1943-го розв’язав полякам руки.За вказівкою ОУН Українська допоміжна поліція пішла до лісу.А німець одразу заповнив порожнину.Лише до Ківерців скеровано аж 600 мазурів, що одягнули форму « шюту поліцай».З матеріалів великої документальної праці Юзефа Туровського «Боротьба 27-ї Волинської Дивізії Армії Крайової» видно,яким було становище «пригнічених» поляків.На противагу обороні «зємі мацєжистей» тисячі професійних військовиків боронили націю не на своїх етнічних землях,звідки утікли,а прибилися до «кресув всхудніх».Усі вони знайшли притулок в лісничівках,поліційних постерунках, у плебаніях під крилом ксьондзів.А зброя була нагромаджена ще у 39-ому році.
Пекло у Черничах вибухнуло 27 червня 1943 року. Потомлений люд напередодні прибрав двори,помешкання заклечав гіллям клена, лепехою.Завтра — СвятаТрійця,Зелені свята!
Ледь благословилося на світ,як родина Войтюків зі свого хутора аж під Княгинінком уздріла легковика, панцерника і фіри. Діти поприпадали до трави,аж поки зловісне видиво не зникло у бік Забороля.
Усі 60 обійсть Чернич були оточені щільним ланцюгом.Зброя — автомати,кулемети.Постаті,навхрест обвішані стрічками набоїв, у багатьох — залізні скриньки з кулями...Замість молитовної стежини людям простелилася остання чорна дорога.Українська смерть їхала підводами: «Вшисткіх українцув біць,стшеляць, спаліць до пня!».Акція була спланована. Німець Фріц — секретар управи — декілька разів попереджав громаду про можливий напад.Скажена банда обирала час нападу саме на свята. Було так і перед Різдвом.Похвалялися відверто: «Зробимо свиням,хамам Святвечір».Той німець врятував від вивозу до рейху Євгенію Войтюк та інших хлопців і дівчат.
У четвер п’ять сімей поляків вибралося до Антонівки. Серед них: фольксдойч Домін — балагула (візник),Букштиль — власник продовольчої крамниці у Черничах,Вонсович чи Вонсовський— возний магістрату,Львовський — сусід Горманських.А Ясь Самошинський не вибрався.Чому — здогадаєтеся самі.Лишилася в Кічкарівці сім’я Дембських.Ванда Дембська — донька господаря — служила у гестапо чи в поліції.Поводила себе нахабно, хизувалася чорною уніформою:френч,галіфе,чоботи,гарапа. Батько знав про наступні трагічні події,бо виказав те,чого не хтів казати: «До побачення,бо невідомо,чи вранці побачимося!».Дехто з людей розповідав мені,що помітна постать «польського оборонця» в уніформі чоловічого покрою миготіла серед катів.Убивці мали план дії,хоч декілька разів перепитували кожного: «Поляк чи українєц?!».
У дворі Горохів замордовано батьків,двох доньок,а хлопці сховалися у кролячих клітках. Начальник пожежної охорони Вишневський Олександр з дружиною Ганною,донькою Раїсою живими згоріли у запаленій хаті.Того ж дня навіки припинилося існування роду Хлопицьких:діда Йосипа,баби Варвари,їхнього сина Пилипа,невістки Уляни,онуків Ольги та Валентини.Біля школи бандитам трапився молочар Василь Середа.То був його останній день праці для громади.З цього роду у Кічкарівці загинуло аж 29 осіб!Того дня хресні батьки двотижневої дитинки так і не понесли її до хреста на крижмі,вишитій червоними хрестиками.На совісті катюг життя 23-х діток.І все це в ім’я лозунгу: «Дужа, вєлька Польска — од можа до можа! Українци — за Збруч!».
Не чіпали поляки своїх: родину лікаря Новодворського Єжи (Юрія),уціліла сім’я Панасюків — дядько був польським офіцером.А в тіло Віталія Остап’юка (рід по-вуличному звався Сергії) для гарантії увігнали аж 16 куль!
Горіла Кічкарівка,Красне,Зміїнець…а Черничі аж гули. Хати,криті переважно снопками,спалахували одразу.Крики поранених,переляканих від незбагненного,тонули у страшному реві худоби.Аж тут з’явилася і «господарча команда» — поляки з Антонівки,Несвіч,поміж ними і Ясь Самошинський звивався. З уцілілих хлівів,стодол грабіжники виводили схарапуджених коней,корів,прив’язували до возів,вантажили на фіри свиней, зерно,одяг,білизну...Було ж для кого.
Процитую прискіпливу,жодним словом не змінену інформацію з вищезгаданої книги:«...Самооборона в Антонівці становила 136 військовиків,котрими командував плютоновий Міхал Малєха «Ендрек»,а також заступник Антоні Дудек—«Бабініч».
Серед багатьох видів конспіраційної діяльності в Луцьку створено контррозвідку,котра між іншим діяла завдяки так званим «вживленням» в місцеве гестапо.Шеф розвідки — «плютоновий» Мєчислав Щепаньскі «Фляха» — член штабу району Армія Крайова «Луцьк».
Далі — мій текст,опертий на польський фактаж.Перед польським Різдвом їхня банда атакувала українські села: Береззя, Литву, Білостік. Нападала «залога» з Антонівки,але керував бійнею комендант Луцького обводу (району) поручник Юзеф Вуйцік «Згжит».
Замордовані тіла заборонялося ховати на цвинтарі,закопували нещасних поруч з хатами,як хвору худобу.З приходом радянських військ родини загиблих викопували останки і за християнським чином поховали довкола рідної їм церковці.Так вчинила сім’я Радавців,у ямці пролежало 9 тіл,аж поки о.Семен (Говдій) не відслужив по них панахиду,як і за упокій усіх невинно убієнних православних українських дітей землі волинської. Різним є число загублених душ…»

P.S. Печать таємного довго ховала правду.Сьогодні правда відчинила свої глухі віконниці,але для «когось» така правда є не дуже зручною,то ж вони вигадують «свою історію» і «свою правду»,виправдовуючись та вдаючи із себе мучеників і жертв…Та якби ж то тільки цим і скінчилося… Так ні…Українців зробили ще й винуватими у Волинській трагедії і толерантно змусили вибачатись перед польською стороною… Та ось тільки сумніваюсь чи від тих вони отримали ті вибачення,адже «винуватці» тієї кривавої трагедії,невинно убієнні та замордовані українці,давно мовчки лежать у могилах на старому кладовищі на Чернишевського.І «винуватими» вони стали лише тому,що були українцями і жили на своїй рідній українській волинській землі…

У Камінь-Каширському районі відбулися установчі збори по створенню Молодіжної ради. Ініціативу створення цього консультативно-дорадчого органу при голові райдержадміністрацій було оголошено керівником виконавчої влади р