Останнє інтерв'ю героя

Олег Михайлов був в групі самооборонівців,та брав участь а АТО на сході країни.

Терористи взяли в полон та розстріляли Олега 22 липня...

Я була знайома з Олегом з весни. Він був учасником бойових дій на Майдані в Києві 18-20 лютого, і коли повернувся до Луцька, я записала з ним інтерв'ю для сайту 0332.ua. Тоді він радів, що чудом вижив у Києві.

Я знала його як добру та позитивну людину, яку всі любили та поважали. Він намагався допомогти кожному та постійно говорив про те, що не можна нікому ніколи бажати зла.

Олег закликав усіх українців не бути байдужими та не сидіти вдома, чекаючи кращих часів.

Він був воїном, тим самим воїном світла, які стали на захист України.

Вчора Олега похоронили...

Вічна тобі пам'ять, Олеже!
Любим! Сумуєм! Пам'ятаєм!



Розповідь Олега Михайлова про події на Майдані 18-20 лютого.

18 лютого Олег допомагав ремонтувати товаришу машину в Луцьку, коли подзвонила дружина і розповіла що в Києві на Майдані розпочалися бойові дії. Довго не роздумуючи, Олег відразу поїхав додому, взяв три шлеми від мотоцикла, українського прапора та пішов на дорогу «ловити» машину. Коли відійшов далеко від дому, то подзвонила дружина і сказала що він забув вдома гроші та документи, але часу повертатися не було. Лише коли сів у автобус до Луцька зрозумів, що гроші таки потрібні. Олег уже збирався телефонувати другові до Луцька, щоб той приніс на автостанцію гроші, але до нього підійшов хлопець і сказав: «Не хвилюйся, я за тебе вже заплатив».

У Луцьку Олег зустрівся з друзями, які разом з ним планували їхати до столиці. Знайомі та родичі постійно відмовляли від поїздки, лякаючи тим, що дороги заблоковані і їхати в Київ зараз дуже небезпечно. Порадившись, все -таки вирішили їхати машиною друга. До столиці доїхали без пригод, лише один раз зупиняли правоохоронці і перевіряли чи не везуть із собою вогнепальної зброї.

Приїхавши до Києва – запанікували. «До нас підійшли молоді люди і почали закликати не їхати на Майдан, мовляв – там стріляють, там пекло, вас всіх повбивають». Але волиняни залишивши машину на стоянці, поїхали до «пекла» на таксі. Таксист гроші за проїзд не взяв, ще й показав куди йти та до кого звертатися на Майдані.

- «Вразило те, що Київ живе своїм життям. Люди ходять на роботу, всі кудись поспішають, все як завжди. Де революція? Коли ми прийшли на Майдан, нам відразу дали колоди і сказали нести до вогню. Ми навіть не зрозуміли до якого вогню, але коли підійшли ближче, усе побачили самі…..»

За словами Олега, Майдан – це клаптик землі в центрі столиці, 300-400 метрів діаметром, зі всіх сторін оточений силовиками, які намагаються прорватися всередину. Люди, які забарикадувалися всередині, тримають оборону. Єдине що відділяє одних від інших – це вогонь.

- «Ми стояли на барикадах і тримали щити. Між нами та силовиками був лише вогонь і тільки він нас захищав. Якщо вогонь погасне – нам кінець. Вони кидали в нас гранати, які іноді долітали аж до середини Майдану. У багатьох людей почалася паніка. Навіть деякі сотники зі словами «Хлопці, все, Майдану більше немає» - тікали».

Майдан рятували бійці різного віку - від шістнадцятирічних підлітків до пенсіонерів. Усі організовано працювали, не спали по декілька днів. Постійно не вистачало підмоги. Чоловіки, які тримали щити на передовій виснажились, змерзли, дехто надихався газу. Одяг весь мокрий від води, якою силовики намагались загасити вогонь, та від речовини, з якої робили коктейлі Молотова. Люди, які атакували силовиків бруківкою та «коктейлями» також втомились.

- «Настільки боліли руки від того, що постійно кидали важке каміння, що потім ми вже тих рук не могли підняти. Але першими ми ніколи не атакували. Коли силовики починали в нас стріляти, ми відповідали їм бруківкою та коктейлями Молотова».

Втомлені майданівці постійно кликали на допомогу людей, які стояли ближче до сцени. Але багато з останніх були розгублені, на допомогу приходили не всі. Та все ж, знайшлось багато активістів, які сміливо підходили до барикад та допомагали усім чим могли. Жінки та навіть старенькі бабусі ходили на передовій з бутербродами. Ті бутерброди мішалися з речовиною, з якої робили коктейлі Молотова, але «хлопці так і їли».

Дівчата 18-20 років розбирали бруківку і на спинах носили мішки з камінням на барикади, ходили під кулями на передовій, підкурюючи бійцям які тримали щити цигарки. Потрібно було постійно підтримувати вогонь, дрова закінчувались і в хід йшло все що горіло. Люди знімали з себе навіть верхній одяг та кидали в багаття. Лише під вечір на допомогу прийшли кияни, принесли їжу та замінили тих людей, які вже виснажились.

Зі сцени Майдану люди постійно просили силовиків припинити атаку та кровопролиття. Приходила дружина одного «беркутівця» і на колінах благала чоловіка здати зброю. «Але жоден солдат не відреагував на прохання людей».

Мати хлопця, який довго приховував від неї, що входить до загону «Беркут» розповіла, що багато силовиків наче зазомбовані. Вона довго просила сина покинути загін та повернутися додому, але до її слів він так і не прислухався.

- «Таке відчуття, що всі вони бояться здатися. І справа не в геройстві. Вони боялися трибуналу, суду і людського гніву. Їх також залякували, але це більше стосується бійців Внутрішніх Військ, а не «Беркута». Мій друг із Світязя розповідав, що бійці ВВ врятували його від тітушок. Останні часто потрапляли до нас в полон і зізнавались, що багатьох із них випустили з наркодиспансерів, психічних лікарень та в’язниць».

В той день сталося чудо, після якого в Бога повірили всі хто був на Майдані.

- «Ми палили вогонь, щоб дим направлявся на силовиків і вони нас не бачили, але він постійно ішов вгору. Ми вже кинулись шукати вентилятори, які працюють в автономному режимі, щоб направити дим в їхню сторону. Але на сцену вийшли священники, почали молитися, і ви не повірите, густий дим пішов в сторону Хрещатика та Інститутської вулиці, туди де знаходились силовики. Я виглянув із-за барикади, а вони вже всі втекли. Тоді ми почали наздоганяти солдатів які стояли за Стеллою. Там і взяли перших полонених.

Мені прийшлось закрити своїм тілом одного солдата ВВ, якого розлючений народ хотів розірвати на шматки. Ми відвели їх усіх на Майдан. Я поросив одного офіцера сказати щоб усі його солдати здали зброю, адже кров людей буде на його совісті. А він відповідає: «Мене розстріляйте, але солдатів моїх не зачіпайте». Ми йому пояснили, що при бажанні, вбили б усіх полонених не доводячи до Майдану. А так, наші лікарі обробили тим солдатам рани, надали першу допомогу,нагодували. Ми ж усі люди».

«Ми протримались так цілий день і цілу ніч, а на другий день силовики почали штурм, пробираючись понад Глобусом до Філармонії. А саме там у нас були слабкі барикади. «Беркут» побачив що в нас там слабке місце і почав атаку звідти. Дякувати Богу, саме тоді на допомогу приїхало багато нових людей, особливо із західних областей. І з тієї сторони, з якої силовики планували нас штурмувати, ми їх відігнали так, що вони відступили, залишивши лише за Стеллою ряд солдатів ВВ».

Під час наступу «Беркут» поставив перед собою цілий ряд молодих солдатів Внутрішніх Військ. За словами Олега, більшості з них було років по двадцять. Зробили так званий загін і час від часу стріляли молодим бійцям в спини з травматичної зброї, щоб ті не надумали відступати.

- «Хлопці були страшенно перелякані. У них не було жодного виходу: з однієї сторони розлючений натовп, з іншої – «беркутівці». Вони навіть не знали як користуватись гранатами. Кинули в нас одну, то навіть кільце не зняли. З цих дітей просто зробили «гарматне м'ясо».

Олег особливо відзначився на барикадах, за що його прозвали «Колібін». Він вигадав механізм, за допомогою якого коктейлі Молотова летіли на довшу відстань. «Вночі, коли нас замінили на барикадах, я пішов відпочити. Але заснути так і не зміг. І тут мені прийшла в голову ідея як покращити силу польоту «коктейлю». Механізм схожий до рогатки. Він дуже допоміг нам. «Коктейлі» почали летіти в дальні ряди силовиків, що змусило їх відступати назад та відтягнути всю техніку.

Силовики були озброєні «до зубів»: травматича та вогнепальна зброя, шумові гранати, справжні гранати, і всіх їх додатково страхували снайпери, які переховувались у Жовтневому палаці та в готелі «Україна».

- «Я запитав охоронця «України», як вони могли впустити всередину приміщення снайперів, а він відповів, що того дня готель був повністю «забитий». З самого ранку почали заселятися представники ЗМІ, оператори з обладнанням і вирахувати снайпера було неможливо. Цей охоронець показав мені задню стіну готелю, яка була вся в дірках від куль. Силовики, відступаючи, просто «поливали» всіх кулями, навіть не прицілюючись. Так вони поранили медсестру Олесю, яка стояла аж в іншому кінці Майдану. Куля влучила їй в шию, але дівчина вижила. Також, є версія що вони спеціально цілились в журналістів, які вели прямі трансляції з готелю».

В свою чергу, народ воював з силовиками за допомогою бруківки, кийків, коктейлів Молотова та навіть рогаток. Олег знайшов на Майдані поломану рогатку та полагодив її. Обстрілював з неї силовиків гайками та залізними кульками.

- «Вони мене потім вже помітили. Я вигляну, а вони відразу в мене ціляться по дві-три людини. Силовики відслідковували найактивніших наших людей, а снайпер «знімав» їх з готелю «Україна». Для снайперів весь наш Майдан був «як на долоні».

В перших рядах людей захищали від куль щити, а ті хто знаходився далі, захищались як могли. Дехто мав справжні бронежилети, дехто – саморобні. Олег захищався від куль за допомогою залізного жилета, якого зробив ще вдома. На щастя, жодна куля в нього не влучила. Лише осколок від гранати поранив обличчя, але поранення було не серйозним.

Найбільше стріляли на вулиці Інститутській. За словами Олега, деякі силовики прицілювались, а дехто просто «поливав» людей кулями. Перед штурмом на вулицях стояло багато швидких, а коли почались бойові дії, вони кудись зникли.

- «Вразила холоднокровність деяких лікарів. Ми принесли до швидкої важко пораненого чоловіка, а лікар курить і каже що в машині більше немає місць. Ми самі почали роботи пораненому штучний масаж серця, а пізніше віднесли до «польових лікарень», які влаштували дівчата-медики в навколишніх магазинах.

- «Вся Інститутська була в крові. Штурм тривав приблизно півгодини, але це були найдовші півгодини в моєму житті. Я ніколи не бачив стільки крові та смертей. Ми намагалися допомагати пораненим, але не вистачало ні машин, ні лікарів. Почався хаос та паніка... По вулиці біг чоловік і кричав, що його брата вбили. Куля влучила йому в голову і пройшла навиліт. Я підійшов до нього, а так кров просто фонтаном тече. Ми всі втратили відчуття часу і думали що вже звідти живими ніколи не вийдемо.

А потім раз – і всі силовики зникли, наче з тим димом розвіялись…Говорять, що вони направились в сторону Верховної Ради».

За декілька годин після штурму, коли вже все заспокоїлось, люди прибирали вулиці і вільно виходили за барикади Майдану. Тоді вбили ще одного чоловіка.

- «Він стояв разом зі своєю дружиною та пив чай, як раптом впав. Його вбив снайпер, куля пробила череп навиліт, а пострілу навіть не було чути. Навіщо його вбили – невідомо».

Після цього страшного штурму силовики більше не з’являлись у місті. Верховна рада прийняла постанову про виведення військових формувань з Києва. Майдан прощався із загиблими героями.

Друзі Олега повернулись додому, а сам він ще на декілька днів залишився в Києві – прибирав барикади та допомагав своїм друзям, сина якого поранили на Майдані, збирати документи для лікування за кордоном.

Про ці події згадує зі сльозами, але запевняє що за цих декілька днів встиг переусвідомити усе своє життя.

- «Тепер ми з дружиною усім кажемо, що народилися в один день. У неї День народження був 20 лютого, а я в цей день зумів вижити, і вважаю що заново народився».

Олег має сина Вадима, який також збирався їхати до Києва з батьком, але мама сказала, якщо батько їде на смерть, то нехай хоча б син залишиться з нею. Прийшлось залишатись.

Усіх українців Олег просить не бути байдужими, не сидіти вдома та не чекати кращих часів. Потрібно кожного дня боротися за своє щасливе майбутнє.