Луцьк модерний

У Фейсбуці активно обговорюють стратегію розвитку нашого міста до 2030 року. Згадали і мої давні програми «Луцьк комфортний» та «Луцьк європейський». А третя, датована 2006 роком, так і називалася: «Стратегія розвитку Луцька». ЇЇ повний, не адаптований для друку, варіант складав 60 сторінок дрібного тексту з діаграмами та порівняльними таблицями. Ми готували її з командою успішних практиків на основі глибокого економічного аналізу. Ймовірно, розбиратися у ньому лучанам видалося довгим і нудним процесом, то ж вони вирішили за простіше «відкрити» Шибу Богдана.

На заклик громадськості представити своє бачення розвитку Луцька - вирішив протестувати відповідність тої програми сучасним запитам обласного центру. Та одразу наштовхнувся на «брак вихідних даних». Виявляється, за останні роки методику статистичних спостережень суттєво, і, як на мене, не виправдано, спростили.

І хоч статистика завжди була «придворною» наукою, настільки безпорадною у питаннях динаміки міста я її ще не бачив. Фахового аналізу економічних процесів Луцька за останні 10 років я не зміг знайти і в середовищі науковців. Розділ «економіка» безслідно зник і з останнього річного звіту Луцького міського голови. Не тому, що не хочуть знати. А тому, що низку важливих соціально-економічних показників - реальний рівень безробіття, кількість заробітчан за кордоном, частка людей за межею бідності, фактична, а не звітна, прибутковість підприємств – статистика нині не фіксує.

Тому зараз чи не вперше послуговуюсь дуже скупими економічними даними, хоч переконаний, що саме економіка є базисом для політичних рішень і суспільних прогнозів. А лакмусом для визначення «правильного» чи «хибного» рішення є потреби і ресурси людей, місцевої громади.

Отож, з життєвого та управлінського досвіду, з власних багаторічних спостережень за життям міста спробую сформулювати її основний внутрішній конфлікт. Цей конфлікт одночасно є ризиком занепаду або живильною силою розвитку – залежно від того, в яке русло спрямується потенційний заряд.

Як на мене, для луцької громади такий конфлікт – це суперечність між традиційно-патріархальним зовнішнім оточенням (село) і не менш давньою традицією міського способу організації життя (Магдебурзьке право Луцьк мав уже в 15 столітті). До слова, несподівано для себе знайшов підтвердження своїх тез: нещодавно повідомили, що Європейський Союз обрав саме Луцьк для втілення проекту «Урбаністичні стратегії в історичних містах».

Поясню простіше, що означає цей конфлікт для лучан і Луцька. Так склалося, що Луцьк як місто з потужною промисловою базою розвивався за рахунок сільського населення. Новоспечені містяни їхали сюди з надією на вищі стандарти життя, які таки отримували за рахунок інтенсивної індустріалізації Луцька. Вони знаходили вище, ніж в селі, оплачувану роботу, можливості удосконалення кваліфікації, отримували нехай гуртожитське, але житло з комунальними зручностями.

Так з 1975 року населення міста виросло майже вдвічі. Для прикладу, тільки на Меланжевому комбінаті приїжджих працювало більше 5 тисяч. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався інтенсивним житловим будівництвом за рахунок союзних і республіканських міністерств. Відтак, новоселами скоріше ставали саме такі працівники нових підприємств, аніж місцеве населення, яке роками стояло в чергах за громадським (не відомчим) житлом.

Одночасно кожна родина, разом із пожитками, привозила у міське життя елементи сільської культури і побуту. Тому до цього часу у Луцьку так популярна садибна забудова (а не висотки) і навіть у центрі міста ще й досі можна знайти грядку із засадженою картоплею «під молоду». Тому Луцьк дуже швидко архітектурно розрісся за встановлені геодезистами межі, а лучани активно заселили навколишні села. Знову ж таки, садибною забудовою. Тому до цього часу вряди-годи виникають бурхливі протести проти ущільнення міської забудови (хоч це – світова тенденція). І тому Луцьк дуже ризикує перетворитися у ремісничий центр чи взагалі селище міського типу.

Одночасно корінні лучани, які є носіями урбаністичної культури, все гостріше відчувають проблеми інфраструктури (бо вона зношується), житла (бо воно аварійне чи має статус заповідного), транспортних потоків, якісного дозвілля. Типові проблеми типового старого європейського міста.

Але найбільшою і для першої, і для другої категорії лучан проблемою в останні десять років стала ЗАЙНЯТІСТЬ. Індустріалізація, нагадаю, свого часу дозволяла селянам отримати вищий, міський стандарт життя і можливість прогодуватися без садівництва, фермерства, городництва, тобто аграрного виробництва. Промисловість була тим потужним фактором, який годував міщан і живив Луцьк міграційним потоком.

У 2006 році Луцьк продукував валового продукту в еквіваленті 2300 доларів на душу населення. За цим показником Луцьк випереджав сусідні Рівне, Тернопіль і навіть Львів у 1,5 - 2 рази. А у минулому році цей показник вже становив, за моїми підрахунками, 1375 доларів. У першому кварталі 2015 року обсяг промислової продукції впав ще на 15% порівняно з попереднім періодом. Я вже мовчу про інфляцію самого долара.

Новомодні «експерти» останнім часом орієнтують лучан на сферу торгівлі і послуг. Мовляв, це – загальна європейська практика у структурі зайнятості. То хай покажуть хоч одне світове економічне диво, де від патріархального землеробства стрибнули в новітні технології за допомогою малого бізнесу. Тільки, прошу, не згадуйте про індійський аутсорсінг. Бо там диво стосується окремих «просунутих» головастиків, а не звичайних мешканців звичних поселень.

Після таких «мудрих порад» геть не дивуюсь, чому лучани-головастики таки обирають сферу малого чи середнього бізнесу. Але не в рідному місті, а як мінімум в Києві. А здебільшого - в країнах Європейського Союзу, де для такого бізнесу є живильне середовище. А це – промислове виробництво, на обслуговуванні і збуті продукції якого якраз і заробляє малий бізнес.

Буде потужна промисловість - знайдуться замовлення і для підприємців. Нема місцевої промисловості – підприємництво буде обслуговувати чужу промисловість. Тільки ефекту від такої організації економіки лучани майже не відчують. Бо додана вартість і податки на неї осідатимуть в закордонних бюджетах, та й малий бізнес на спекуляціях з цінами на імпортні товари при низькому споживчому кошику довго не протягне. Куди зайшли, панове?

Як на мене, вихід з цього глухого кутка ще є. В Луцьку збережена потужна виробнича база і, ще не зовсім втрачені традиції машинобудування. Ще не всі спеціалісти луцьких заводів «ГПЗ», «МОТОР», «Автозаводу», «Електротермометрії», «Електроапаратного», «Іскри», Ковельського сільмашу пішли на пенсії. І загалом у лучан середнього віку – дуже високий технічний освітній рівень.

Додамо новітній «Кромберг і Шуберт». Згадаємо про можливості Національного технічного університету випускати кваліфікованих інженерів. Куди, між іншим, поділася кафедра автомобільного дизайну цього вишу? Гадаю, новий ректор міг би зібрати науковців знову до купи.

Ось вам і кластер, який свого часу вивів з кризи Німеччину, просунув на передові позиції Японію. Згадаєм: чи не кожна поствоєнна європейська держава намагалася розробити і видати на внутрішній ринок свій, доступний для населення автомобіль.

Тим більше в Луцька нині – всі карти в руках. Луцький автозавод з його «волинянкою» кожен губернатор і мер оберігав від краху, як міг. Багаторічний очільник заводу тепер – представник самого Президента України, а отже може впливати на державну політику підтримки вітчизняного автопрому. Суспільний запит на якісний товар цієї групи є, особливо – на електромобілі.

Крім іншого, автомобілебудування є тим особливим флагманом, що створює аж 14 додаткових робочих місць у суміжних галузях (електроприлади, двигуни, вироби з пластмас, фурнітура тощо).

Звичайно, бувають і ще потужніші кластери, але я не пропонуватиму Луцьку розвивати космічні технології, бо розумію відсутність кваліфікованих кадрів у цій сфері. А поки їх вивчиш зі студентської лави до спеціаліста – практика, пройде чимало дорогоцінного часу. А от промислове і цивільне будівництво – ще одна галузь, яку варто підтримувати як фундаментальну для Луцька з його житловими, інфраструктурними проблемами. До того ж, робоче місце в у цій галузі додатково створює ще 8 в інших.

Мені кажуть, що на згаданих мною заводах уже все здано на металобрухт. Так це ж дуже добре!!! Бо механічно зношене і технологічно застаріле обладнання – то прямі збитки, а не розвиток. Повивозили ті енергоненажерливі верстати – і нема чого про них переживати. Проте звільнилось місце для умілих людських рук, нових технологічних рішень і сучасних ідей.

Головне – сконцентрувати їх в одному місці і скерувати потенціал Луцька в потрібне русло. І якби я знову писав передвиборчу програму кандидата в міські голови, назвав би її «Луцьк модерний». А головним завданням на наступні 5 років поставив би відродження місцевого промислового потенціалу, з усіх можливих джерел інвестування.

Таке моє бачення стратегії розвитку нашого міста. А як це можна втілити в життя – напишу в наступному блозі.