вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Поговоримо про виховання

Сьогодні вранці, гортаючи новинну стрічку, вичитала фразу, яку беру собі на озброєння. "Перш, ніж сваритися на своїх дітей, згадайте себе у їхньому віці, обійміть, погладьте по голівці і йдіть вже, пийте свою валер'янку.

Мені пощастило. Я маю трьох дітей. І зараз, за третім, можу дозволити собі роботу над помилками. Це той випадок, коли по чернетці можна переписати на чисто. Хоча... чернетку уже теж нікуди не подінеш. Старшим дітям, хоч і скажеш іноді: от, бачте, тут помилилася, у тут накосячила, - але цього вже не виправиш. І тільки іноді доводиться їх зайвий раз обняти, щоб, згадавши свої помилки, пошкодувати за тим, що сталося тоді, і чого виправити вже не можна.

Чого, на мою думку, не можна робити для того, щоб потім не шкодувати "за бєсцельно прожитиє годи"?

Не можна примушувати маленьку дитину сприймати світ своїми очима. Вона не вміє швидко одягатися. Їй не потрібно встигнути на автобус. Вона нікуди не запізнюється. Усе її життя - тут і тепер. Вже. Якщо мама мусить кудись встигнути, то розраховувати, що малюк зрозуміє і розділить це переживання, - марна справа. Він потрошки собі чалапає, може раптом захотіти в туалет і забути улюбленого слона, без якого будь-які мандри - мука.

Дитина не розуміє поняття грошей, вартості. Якщо вам чимось цінний саме от той бокальчик, то його осколки - це виключно ваші проблеми. Не сховали - не плачте. Заберіть дитину з зони бойових дій і швидко приберіть небезпечні шматочки. А тоді. Є один дієвий метод справитися зі стресом у цій ситуації. Ділюся. Треба підняти високо-високо руку... А тоді швидко опустити її, щоб замах вийшов ефективним, плюнути і сказати: та, хай горить той бокальчик вогнем, щоб моя дитина за нього плакала.

Попрати спокійніше, ніж заспокоїти. Нащадок вилив на себе суп? Компот? розлив каву на килим? Усе, що можна попрати - поперіть, а що не переться - то висохне. Дитячі сльози не варті розлитої їжі і кількох хвилин прибирання.

Кричати на дитину на людях - зло. І хто це робить, нехай йому потім буде соромно. Навіть якщо причина є, навіть якщо вона суттєва, зауваження можна зробити тихо. Не битися. Не обзиватися. Стриматися. А потім виявиться, що та причина була не такою вже й вагомою. І кричати, в принципі, не було за що. Не хочете, щоб дитина колись кричала на вас, - не кричіть на дитину. Бо потім вибачитеся, але, як формулює моя донька про наші сварки (ні-ні, от я якраз на людях не сварюсь): все одно, обідно.

Б'є дитину тільки той дорослий, який дитину переріс лише в ріст та масу, але ніяк не в розум. Інакше з кожним можна домовитися і переконати. Набили дитину - бийте себе. Швидше за все, так само буде причина. Або знайдіть для зливання агресії гідного суперника, щоб здачі міг дати добряче.

Дозволяйте дуріти, казитися і робити дурниці.


Вимазуватися можна. Міряти калюжі - можна. Набивати кишені дорогої куртки брудними каштанами - можна. Принести їжака додому у білій шапці - можна. Звісно, краще, якщо все це вони роблять під контролем і у відповідному одязі, але... життя - воно ж таке непередбачуване. Хіба можна передбачити, коли на шляху трапиться потрібна калюжа? Інакше кому потрібне те дитинство - найщасливіша пора в житті?

А ще. Носіть на руках своїх дітей. Навіть якщо трошки тяжко і спина болить. Мине зовсім небагато часу і вони скажуть: ну все, мам, у тебе свої справи, а в мене свої. Па-па. І добре, якщо хоч поцілують на доріжку.

Любіть своїх дітей і тоді вони пробачать усі проколи, без яких ще ніхто нікого не виховав. От. А я тримтиму вас в курсі багатодітних новин і висновків :).
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Дитинство насправді, чудова пора. Коли я зустрічаю свого першокласника зі школи, щастя аж переповнює мене! Ту мить, коли те мале хлопча виходить, позирає оченятами, шукаючи маму, а знайшовши, біжить обіймати, – не забудеш ніколи. А коли старший тулиться або просто сяде поговорить, почуття неймовірні!
Діти – не клопіт, вони – наше щастя!
Відповісти