Колія життя машиніста «Вілії» Володимира Яковчука

Життя Володимира Яковчука – це колія, прокладена десятиліттями вірності одній справі. Він стояв біля витоків залізничного напрямку у «Вілії» – налагоджував роботу, збирав команду, запускав перші локомотиви. Його син теж машиніст – продовжує батькову справу. А сам Володимир Павлович, навіть після служби на фронті, знову повернувся до тепловоза. Бо його життя – це постійний рух, у якому немає зупинок.

Його історію розповіли у Групі компаній ТМ «Вілія».

«У мене двоюрідний брат був машиністом, – згадує Володимир Павлович. – Там, де я жив, у Мирогощі, багато хто працював у Здолбунові, у депо – на тепловозах, електровозах. Мені це завжди подобалося. Ще у школі, коли писали твір «Ким я хочу стати», я написав, що хочу бути машиністом. Так воно й сталося».

Свій шлях у залізничній справі він розпочав у 1982 році. Закінчив Здолбунівське ПТУ № 2 – залізничне училище, де готували помічників машиністів тепловозів і електровозів, слюсарів, чергових по станції, провідників. Згодом закінчив Львівський технікум локомотивного господарства. Починав на старих тепловозах, потім працював на більш сучасних моделях 2М-62.

«Все життя я на тепловозах, працював на Укрзалізниці, – говорить він. – І ремонтував, і їздив. Піднімали локомотиви ще з 90-х, які стояли на металолом – ремонтували, відновлювали, щоб вони були робочими».

Коли близько десяти років тому у компанії «Вілія» постало питання створення власного локомотивного напрямку, саме досвід Володимира Павловича став тим фундаментом, на якому вдалося збудувати службу з нуля. «Тоді компанія орендувала локомотиви цукрового і підшипникового заводів. Євген Степанович поставив завдання – мати свій локомотив. Я їздив по Україні, шукав, дивився, вибирав. Так, потихеньку, компанія почала напрацьовувати свій локомотивний парк».

Тоді ж чоловік офіційно перейшов працювати у «Вілію». «Мені тоді було 55 років, – усміхається. – Новий етап у житті, але в тій самій справі, яку люблю». Разом із колегами налагоджував роботу з нуля: координував локомотивні бригади, допомагав підбирати людей, вирішував технічні й організаційні питання. «У мене знайомі по всій Україні – Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Київ, – каже він. – Я знаю всі ремонтні бази, знаю, до кого звернутися. Та й зараз часто зідзвонюємося — шукаємо запчастини, радимося».

«Найскладніше було на початку, – згадує Володимир Павлович. – Ми брали не нові тепловози, а ті, що вже по 40 років. Це багато для техніки. А ремонтної бази тоді не було. І фахівців бракувало – у залізничній справі без досвіду не обійдешся». Попри труднощі, робота кипіла: за місяць відвантажували до 500 вагонів. «З Прибалтики і Польщі йшли КАСи, з Білорусі забирали міндобрива. Спочатку на Звинячому перевантажували, потім вже і по Гнідаві почали зливати КАСи», – розповідає він.

З кожним новим локомотивом команда зростала і поступово залізнична логістика перетворилася на окремий, потужний напрям. Сьогодні його координують Тарас Матвіюк, Сергій Чорнобук, Іван Палчей. Нині в арсеналі «Вілії» п’ять локомотивів, які працюють на різних ділянках – у Луцьку, Лукові, Звинячому, Дерно. «Головне – щоб техніка працювала, – каже Володимир Павлович. – Усім нашим локомотивам по сорок років, але ще попрацюють. Якщо є належне обслуговування і догляд – техніка служитиме довго».

Коли почалася повномасштабна війна, Володимир Павлович навіть не вагався – пішов з перших днів, бо не міг інакше. Мобілізувався на третій день. Його призначили до 14-ї окремої механізованої бригади, 2-го стрілецького батальйону. Служив два роки – 2022–2023. Спочатку під Бахмутом і Соледаром, потім тримали оборону на об’їзній Харкова та під Куп’янськом.

«Війна – це таке тяжке, що не розкажеш нікому, – тихо каже він. – А холод – то найгірше. У 2022-му ми жили в посадках, без укриттів. Потім волонтери передавали обладнання, пічки, стало трохи легше. Але тоді вже почалася окопна війна – війна артилерії, постійні прильоти. На позиції виїжджали тільки вночі».

Попри небезпеку, Володимир Павлович продовжував робити те, що вмів найкраще – працювати з технікою. «Мене ще у Володимирі-Волинському, коли формували батальйони, поставили на напрямок роботи з технікою. Бо я все життя з локомотивами, з ремонтом, – розповідає. – У нас тоді було понад сто машин: ЗІЛи, Урали, Камази. Я приймав техніку, ремонтував, налагоджував. Потім на фронті теж – двигуни розбирали прямо в посадках, у лісах, витягали з поля бою пошкоджені машини. Іноді ремонтували навіть покинуту техніку – аби можна було використати. Доводилося вивозити поранених, рятувати машини від обстрілів. Але найважче – це втрати. До цього не можна звикнути».

У 2024 році Володимир Павлович демобілізувався за віком. «Повернувся додому, побув два тижні – і знову на роботу, – усміхається. – Без роботи не можу. Треба бути серед людей, серед колективу».

Перед тим, як повернутися на тепловоз, довелося поновити документи: поїхав до Здолбунівського депо, склав іспити. Після повернення з фронту почав працювати у Луцьку. «Ще коли ми були на фронті, приїжджав до нас Євген Степанович. Казав: «Володя, ми пригнали тепловоз, він тебе чекає! І дійсно – після повернення я став працювати на новому тепловозі на Гнідаві».

«Я звик бути в русі, – каже він. – Якщо людина без діла, вона старіє і хворіє. А я й зараз почуваюся добре, витримую навантаження не гірше за молодших хлопців. На війні іноді навіть їм фору давав». І додає: «Як треба – я і завтра піду. Бо я українець. У мене в душі болить».

Син Володимира Сергій також пішов його шляхом і став машиністом. «То я його переманив, – усміхається він. – Він не хотів іти, звик у поїздових локомотивах їздити. Але я його переконав. Син закінчив той самий інститут, працював на Укрзалізниці, має другий клас машиніста. Зараз працює на станції Луків – має три тепловози, обслуговує напрямки Лукова й Дерно. Ми разом не працюємо, але вдома говоримо про тепловози. Він ще зі школи мені допомагав – коли я розбирав локомотиви, завжди був поруч, вникав у все це. Тож зараз в нас вже така собі династія залізничників».

За десятки років роботи Володимир Павлович бачив, як змінювалася залізнична галузь. Але переконаний: головне в професії – не техніка, а люди. «Людина, яка пропрацювала роки, уже відчуває тепловоз. Це як із водієм: молодий нервує, а досвідчений знає машину, працює спокійно. Якщо ти весь час з одним локомотивом – це вже частина тебе».

Коли мова заходить про майбутнє професії, Володимир Павлович говорить спокійно, але твердо: «Може, через сто років машини й замінять людей. Але щоб рух уперед став можливим, потрібні роки, технології і, головне, серце. Бо без людей жоден локомотив не поїде».

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.