Гриценко як «баба-яга» української опозиції

Давно хотів висловити свої думки стосовно постаті Анатолія Гриценка, але зібрався тільки зараз. Приводом стала опублікована на сторінках газети «Дзеркало тижня» стаття «Неймовірні пригоди слуги народу в парламенті», це видання, як відомо, редагує дружина Анатолія Степановича Юлія Мостова.

Цікаво, що в коментарі до цієї статті відомий журналіст Сергій Лещенко написав: «Тоді я напишу статтю про те, що самозакоханий Гриценко заборонив публікувати інтерв’ю з собою перед 1 туром президентських виборів. Або брав гроші в Поживанова на свою політичну діяльність і не запитував, звідки вони в чесного чиновника. Компромат одніє ваги приблизно виходить». Але мова не про Мостову і не про Лещенка, мова про Гриценка.

Відразу зазначу, що не маю на меті очорнити постать Гриценка чи його політичної сили. Більше того, я не є серед тих хто вважає, що за його останніми діями та заявами стоїть Адміністрація Президента. Окрім того я не маю жодних зауваг до тих хто підтримує Анатолія Степановича, знаю, що більшість з цих людей мають чіткі ідеологічні переконання, які і репрезентує на українській політичній палітрі пан Гриценко.

Перша стратегічна проблема Гриценка в тому, що він йде всупереч консолідованим діям українських опозиційних сил, котрі прагнуть єдності та порозуміння. Власне для цього і створювався Комітет опору диктатурі, для цього і підписувалась «Угода про спільні дії Об’єднаної опозиції України». Скажіть, чи мало протиріч у Яценюка з Тимошенко, чи у Тягнибока з Турчиновим? Їх десятки чи сотні, і це знають всі без виключення. Варто глянути хоча б хронологію взаємостосунків цих політиків та політичних сил, які вони очолюють, принаймні за останні три-п’ять років. Але є два шляхи: або продовжувати поливати один одного брудом, шукати прорахунки, а вони є у кожного; чи сідати за стіл переговорів і формувати єдиний фронт спротиву Януковичу.

Саме Гриценко обирає перший шлях. Демонстративно виходить з Комітету опору диктатурі, відмовляється підписати угоду «22 січня», шукаючи якісь там невідповідності та «підводні хвилі». Ну і продовжує виливати тонни бруду на опозиційні сили, особливо це стосується представників Фронту Змін та Батьківщини. Чи не це потрібно режиму Януковича? Адже всім відомо, що роз’єднана опозиція, яка піде на вибори різними таборами і буде під час виборчої кампанії «бити своїх», це – найкращий подарунок для Партії Регіонів та реальна можливість Януковичу обратися на другий термін.

Другою серйозною проблемою Гриценка є те, що він – політичний одинак. Я не засуджую його за це, можливо це його політична стратегія. Але назвіть мені другу людину у його «Громадянській позиції»? Або взагалі хоч когось, кого залучив до своєї політичної діяльності Анатолій Степанович? Важко?

На мою думку, серйозність запитів політика, зокрема, полягає у його здатності формувати політичну команду, готову втілювати його задуми та програму. На жаль, такої команди у Гриценка не має і очевидно не буде.

Третя проблема полягає у підтримці виборців. Ні для кого не секрет, що в інтернет-просторі «Громадянська позиція» має неабияку підтримку, а це є серйозним показником. Для прикладу, можна глянути останнє опитування на фейсбук-сторінці Мустафи Наєма. Там політична сила Гриценка, як і він сам, суттєво випереджає багатьох «важковаговиків» української політики. Але це інтернет, а що ж в реальному житті?

Беремо останні вибори до органів місцевого самоврядування, які відбулись у жовтні 2010 року. Що ми бачимо? До обласних рад попав лише один депутат від «Громадянської позиції». Це – Руслан Мельник, що став депутатом у Чернівецькій області. Один на всю країну, як по партійним списках, так і в мажоритарних округах. Для прикладу, та ж Батьківщина отримала 321 депутатський мандат, Фронт Змін – 156, Свобода – 83.

Якщо проаналізувати вибори до міських рад обласних центрів країни, то також знайдемо одного депутата від «Громадянської позиції», і це – Петро Ландяк, депутат Тернопільської міської ради.

До чого я веду? Якщо ти маєш чудові ідеї, предметну програму дій, принципову позицію, а отже, велику підтримку виборців, але не можеш сформувати свою команду, значить, щось таки не так…

Відповідно політичні апетити повинні співпадати з політичними результатами. Хіба ні? Очевидно, в Анатолія Гриценка ці апетити явно завищені. Я собі уявляю як відбувались засідання КОДу, і які критерії впливовості тієї чи іншої політичної сили там обговорювались. Напевне, рейтинг підтримки кожної політичної партії, розгалуженість структури, результати місцевих виборів і т.д.

Думаю, «Громадянська Позиція» за всіма цими розкладами отримувала, як максимум, пропозицію влитись у більші політичні партії, це ж не секрет, або отримати один чи два округи для висування своїх кандидатів. Ймовірно, в такому випадку краще підняти бучу, показати свою незгоду, вийти з КОДу, та спробувати мутити воду.

Четверта проблема Гриценка у невідповідності його заяв до сьогочасних політичних реалій. Ну хоч вбийте мене але це так. Що я маю на увазі?

Є політичні реалії. Режим Януковича кинув за грати лідерів української опозиції. Знищує опозиційні партії, шантажує, звільняє з роботи, знищує бізнес місцевих активістів політичних сил. Не пускає опозицію у ЗМІ. Готує масові фальсифікації на парламентських виборах. По суті, це війна Януковича з опозицією та, очевидно, з більшістю українського народу, котрий за два роки його правління наївся «покращенням життя вже сьогодні» по самі зав’язки!

І тому опозиція повинна діяти у військових умовах. І це буде щастя для опозиційного середовища коли, незважаючи на мільйони протиріч, воно домовиться про спільні дії та узгодить спільних кандидатів по мажоритарних округах і, що найважливіше, домовиться про не поборювання один одного. Адже саме цього вимагають і чекають виборці. Вийдіть на вулиці та запитайте!

Натомість, Гриценко закликає проводити переговори опозиції перед відеокамерами журналістів. Ви це собі уявляєте? Це так ніби УПА в прямому ефірі радянського телебачення буде планувати свою діяльність, під пильним оком НКВС та компартійних органів.

Чи, скажімо, проводити міжпартійні праймеріз для визначення єдиних кандидатів. Це замість того, аби вже визначити узгоджених кандидатів і йти до людей. Адже, доносити свою програму ми будемо ще декілька місяців. Спочатку визначити правила гри, потім проводити самі праймеріз, на які очевидно будуть впливати представники влади різного рівня, підтримуючи вигідних та потрібних «опозиційних» кандидатів, за мовчазним благословенням Партії Регіонів.

Список ініціатив можна продовжити… Я ж закликаю бути реалістом!

На завершення хочу сказати, що піднята тема стосується навіть не так самої постаті Гриценка чи його партії, а стратегії взаємовідносин опозиційних сил у сучасному політичному житті. Вважаю, що тактика Анатолія Степановича є хибною і такою, яка приносить велику шкоду не тільки для опозиції, але й для українського народу.

Хоча, я вірю в те, що в кінці-кінців і Гриценко, і Тимошенко, і Яценюк з Тягнибоком будуть йти єдиним фронтом супроти Януковича. Іншого просто не дано….

p.s. Нещодавно ми з Анатолієм Гриценком стали взаємними друзями по фейсбуку, і думаю він буде мати можливість прочитати цю замітку особисто.