«Хочу почухати п'ятку, а її немає», - азовець з Волині про війну, травму і реабілітацію

Волинянин Олексій на позивний "Dark", боєць 12-ої бригади спеціального призначення "АЗОВ" Національної гвардії України, зараз реабілітовується після поранення.

Про строкову службу в армії, ухвалене рішення підписати контракт і залишитися у війську, перевід у зону бойових дій та захист держави на сході країни військовослужбовець розповів Суспільному.

— Як розпочався шлях військового, Олексію?

— У військо я попав в 2017 році по мобілізації: пішов на строкову службу. Через певний час підписав контракт, поїхав у Золочів навчатися на командира відділення для отримання сержантського звання. І далі служба закрутилася по цей час. На той момент мені було 20 років.

— В цивільному житті ким були?

— Працював на будівництві, але прийшла повістка і я ухвалив рішення звільнятися з роботи та йти в армію. На схід країни я попав під кінець 2021 року. До того часу проходив службу у патрульній роті із забезпечення громадського порядку.

— Це, фактично, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, так?

— В нас ротація відбулася 4 лютого 2022 року. Ми виїхали із зони ООС, а 24-го вже почалася повномасштабна.

— Хочу повернутися до армії. Строкова служба, так? Якою ви її уявляли? І якою вона була?

— Уявлялося все серйозно, і фізична підготовка. Очікування були одні, реальність — зовсім інша. Служба, внутрішні наряди — все як треба, все так, як є в чинній армії. Трошки відрізняється від того, що ти очікуєш і що ти бачиш.

— Чого навчила армія?

— Самоконтролю. Став більш агресивним: до самого себе, до суспільства, бо під час служби приходилося мати справу з різним контингентом. Це було контрольоване мною відчуття.

— Коли ухвалили рішення, що підписуєте контракт? Це швидке було рішення, чи обдумане?

— Це було під час проходження строкової служби. За пів року до закінчення строкової служби дозволялося підписання контракту. Це було обдумане рішення, яке ґрунтувалося на тому, щоб щось змінити, покращити.

— Кінець 2021 року. Чи розуміли тоді, що в світі відбувається і що в країні відбувається?

— Чутки були, але конкретної інформації — ні. Під час перебування в ООС при спілкуванні з певними особами були підозри що це відбудеться, але не очікувалось, що настільки рано. Можна сказати, що я вже був до цього готовий.

— Коли втрапили на схід країни — це було вперше? Що побачили? Що здивувало, можливо? Що не так, як на Волині?

— Це було вперше. Великі поля. Ну і ті терикони, само собою. Люди буквально ті ж самі.

— 2022 рік. Лютий де вас застав?

— В Луцьку, я проходив службу в місцевій частині Нацгвардії. Це було контрольне оповіщення від чергового у вночі про повну бойову готовність. На той момент вже речі були зібрані і просто чекали дзвінка, коли це все станеться.

— Вибір саме роду військ. Чи цей вибір був, коли ви підписували контракт, чи ви самі уже точно знали, куди йдете?

— Спочатку це була патрульна рота для забезпечення охорони громадського порядку. На момент 2022-го року це була та сама моя рота. Коли відбулась повномасштабна війна, я великий проміжок часу намагався перевестися в бойовий підрозділ для участі в бойових діях.

— Що було тоді в Луцьку в лютому 2022 року? Можете пригадати? От буквально рандомний якийсь день?

— Хаос, нерозуміння що відбувається.

— Що ви відчували?

— Переживав за своїх рідних, сім'ю…

— Коли обрали шлях військового, як зреагували найрідніші?

— Були трошки здивовані, тому що вони розраховували, що я продовжу роботу у будівельній справі, але я вибрав армію.

— Не переконували?

— Хотіли, але не вийшло.

— Коли ви втрапили в бойовий підрозділ?

— В 2023 році, тому що в 2022-му всі переводи закрили і перевестися було дуже тяжко. Попадаю я в штурмову роту. Ми проходили з ними злагодження. І через певний проміжок часу вже виїхали в зону бойових дій.

— Розкажіть про злагодження. Як це відбувається?

— Формується, наприклад, взвод і певний проміжок часу цей взвод займається, живе разом, пізнає один одного. Пізнає, хто є, хто ким є, хто як працює, які є недоліки, які є переваги, і як це все можна використовувати далі в бойових діях.

— Що найскладніше? Фізичні якісь навантаження чи навпаки — момент співіснування?

— Я би сказав, саме найтяжче — це морально-психологічний бар'єр подолати. Як би це не було дивно, але чим стійкіша в тебе психіка та моральний стан, тим тобі легше буде адаптуватися при бойових діях.

— Чи пам'ятаєте свій перший бойовий вихід?

— Звісно, пам'ятаю. Наш перший бойовий вихід був на Ягідне Бахмутського району. Тоді ми з першого разу ще ніяк не могли виїхати, бо техніка була зайнята. Ну і плюс в нас тоді був хороший маршкидок, тому що до позиції, куди нам треба було дійти, техніка не доїжджала на той момент. Прийшли на позиції, замінили хлопців. В нас задача була штурмувати передові позиції ворога.

— Що з того першого разу ви запам'ятали так, що просто закриєте очі й бачите?

— Контролювати свої емоції, швидко ухвалювати рішення. Бо від цього залежить твоє життя. Слідкувати за всім, що відбувається кругом тебе і не забувати про особистий захист. Під час нового штурму дуже близько прилетіла міна і в мене перестали працювати навушники від ударної хвилі. Під той момент, коли я їх зняв для того, щоб відчувати все, що навколо мене, прилітає ще одна. Тоді я отримав першу свою контузію. Звук пропадає, в вухах пищить, але це не привід для паніки, а просто треба зібратися і продовжувати задачу, бо від цього залежить твоє життя та твоїх побратимів.

— Що найцінніше винесли з того першого бою? Крім того, що треба згрупуватися, взяти себе в руки.

— Характер дуже сильно впливає — чи ти готовий йти до кінця чи ні. Бо якщо ти не готовий йти до кінця, ти, крім того, що підставляєш сам себе, так само підставляєш побратимів, з якими ти виконуєш дану задачу.

— Ваш позивний звідки взявся?

— Постійно любив працювати вночі. Для мене нічна робота була найпрекрасніша. Мені дали цей позивний — Dark.

— Перша задача, перша контузія. Як відходили від цього всього? Чи відпочинок і далі в бій, чи був якийсь час прийти в себе?

— Під час першого бою я отримав і перші поранення осколкові — в спину залетіло. Тому після першого ж бою відправився на лікування.

— Не пожаліли ні разу, що ви у війську, що ви в армії, що ви захищаєте країну?

— Не жалів ні разу. Пройшов лікування, повернувся в той же самий підрозділ. По рекомендаціях командира роти та командира взводу був рекомендований в роту розвідки, яка дуже сильно відрізняється від роботи піхоти та інших підрозділів. Задача — знати все і вміти все. Знати куди рухається ворог, як він рухається, яке озброєння використовується на твоїй ділянці, вміти визначати напрямок та час, звідки прилітає в твій сектор. Потрібно знати азимут, напрямок, пробувати враховувати час по дистанції від моменту виходу до моменту приходу снаряда.

— Навчання проходили відповідне?

— Так, навчання було. Це спеціальні курси, які проходять всі розвідники.

— Про ваші задачі: скільки може, наприклад, зайняти підготовка якогось завдання? Я про час, про ресурс.

— В залежності від складності задачі. Може тривати підготовка і декілька годин, якщо це нештатна ситуація. А може тривати підготовка до декількох днів.

— Поранення три було, наскільки я розумію. Де друге отримали?

— Друге поранення отримав вже в іншому підрозділі. Це було під час виходу на перезмінку з позиції. Рухалися дуже швидко по нетиповій ділянці, де було встелене каміння. Під час того, коли ми перебігали, відкрили територію, наступив на вибуховий пристрій, що саме — невідомо. Просто під час бігу відбувся вибух. Спочатку незрозуміло, що відбувається, згодом — біль в нозі. Коли добралися до безпечної ділянки, виявилось, що в мене підошва взуття розірвана і на стопі повиступала кров. Всі три поранення — все було в ліву ногу.

Перевід в інший підрозділ в тилову частину був у зв'язку із народженням сина. Він був погоджений — я перевівся в тил. Певний час був з дружиною, поки народився син. Побув із сином. І через трошки було прийняте знову спільне рішення про повернення на схід.

— Ви одружилися уже в час повномасштабної?

— Так, з дружиною зустрічалися ще до повномасштабного вторгнення. Рішення про одруження вже було прийняте під час повернення на схід, там, де я постійно був, тільки трішки інші напрямки.

— А третє поранення?

— Це було торік в листопаді. В нас була задача підірвати дрон, який в нас упав неподалік від стежки, де проходили наші хлопці. На задачу йшли двох з побратимом. Я перший, він — на відтяжці трошки зі мною. Коли знайшов даний дрон, точніше почув його, сказав побратиму, щоб так само тримався трошки на дистанції.

Під час підходу до дрону, так само ж все обдивлялися, дивився під ногами, але, на жаль, не все побачив. Ворог маскує свої "подарунки" дуже добре. Коли вже побачив сам дрон, я проглянув так само, куди мені ставати, і тільки робити крок — відбувається підрив. Падаю на спину. Через больовий шок трошки закричав, секундна паніка була, бо не зрозумів, що відбувається. Зразу себе взяв в руки. По відчуттях зрозумів, що в мене вже стопи немає. Надав собі першу медичну — це турнікет. Почав на четвереньках відповзати в більш-менш безпечну зону до побратима, де він потім так само доконтролював турнікет, дотягнув.

— Як швидко вам надали професійну медичну допомогу?

— Від моменту підриву та передачі інформації про подію і до моменту попадання на стабілізаційний пункт було менше 2 годин у зв'язку із тим, що була нельотна погода, був туман. Менша активність FPV-дронів — і це допомогло в короткий термін часу потрапити на стабтпункт. Це реально короткий термін часу. На фронті це мало. Стопу вберегти не вдалося — її повністю розірвало, але плюс в тому, що менший час приходилося терпіти цей біль. Біль був сильний.

— Що ще пам'ятаєте з того моменту? Про що думали, крім болю?

— Пошвидше вернутися в бліндаж та прилягти. Не дуже сильно хотілося шкутильгати. Після стабпункту потрапив в Краматорськ в поліклініку. Там подрімав, положили в швидку і поїхали.

— Як сказали рідним про своє поранення?

— Дружині сказав, що в мене для тебе є дві новини. Я їду зі сходу, але є нюанс — трішки не цілий. І вона така пише: "Нога?" Кажу: "Так". "Ліва?" "Так". "Ну, я ж тобі казала не ходити наліво". В мене постійно вона страждала. Мама, тато — вони так само переживали, хвилювалися. Сказав, що живий, при пам'яті, все добре і скоро побачимося.

— Сім'ю створили уже у час війни? Як це?

— Відносини — це дуже тяжко, особливо на відстані, тому що буквально весь час дружина вдома, а ти — на сході. У вас більшість спілкування — це переписка, відеодзвінок. А тих нещасних 30 днів у рік, коли ти можеш бути біля коханої людини — дуже мало. Але зберегти і втримати все одно ж реально. Реально, але багато в кого це не вдається, на жаль.

— У вас син народився. Які це відчуття в час війни?

— Неймовірні. Це ще один стимул для того, щоб жити далі.

— Ви досить міцний, зі стрижнем. Але людина ж не завжди залізна. Чи були моменти, коли не хотілося ні про що не думати, і про це в тому ж числі?

— Ні, такого не було, бо це зрада самому собі. Хоч і кінцівка втрачена, я себе інвалідом не вважаю. Все життя попереду, молода дружина та малий син. Мені є для кого жити! З Краматорська я був направлений відразу в SuperHumans. Дорога з сходу України на захід зайняла менше 12 годин швидкою допомогою. Одна із головних трас вже була неробоча, то їхали іншими дорогами, не сильно хорошими. В один із моментів машина попадає в яму нормально. В мене нога підлітає, вдаряється об ліжко і трошки відкриваються свіжі шви і починає кров виходити. А в Superhumans провів орієнтовно 20 днів.

— З вами крім медиків і лікарів працювали реабілітологи. Як це відбувається? Що вам показали, як вас націлили, як ви маєте далі жити. Що було цінним?

— Там була реампутація — додаткове хірургічне втручання, обрізання частини ноги. За цей час, поки свіжі шви, займалися фізичним відновленням, різними вправами для спини, для ніг. Був направлений на протезну реабілітацію в Моршин. Там нагляд хірурга — це перев'язки, бо із заживанням були проблеми, появився поверхневий некроз. Постійні фізичні вправи, робота з ерготерапевтами, з куксою. Після до протезної реабілітації в Моршині було повернення в SuperHumans для протезування. Це тривалий процес. Для початку тобі роблять тимчасовий протез, який можна по місцю підігнати, щоб тобі було комфортно, плюс — відновити ходьбу.

— Наскільки складно фізично вам було?

— Перший час було складнувато пересувався на милицях. Інколи хочеться стати на ногу, якої в тебе немає, на жаль. Але, в загальному, проблем не виникало.

— Ви її відчуваєте, ногу?

— Так. Фантомно. Хочеться почухати п'ятку, а її немає.

— Часто таке буває?

— Декілька разів на день точно є. В побуті.

— Чи є якісь нюанси, які поки що ви не опанували і розумієте, що вам буде складно? Але чи є щось таке, на що ви просто не звертаєте увагу і ходите собі на двох.

— Ну, в побуті буквально ні. Єдине, що на механіці вже не поїздиш, вже не та чутливість. А в загальному дискомфорту сильного не відчуваю. Воджу авто на автоматі.

— Перше відчуття, коли ви стали на протез. Як це?

— Дуже незвично. Тому що можна сказати, що в тебе немає опори, але ти опираєшся.

— Пішли одразу?

— Так! Фізіотерапевти "давали по шапці", тому що дуже швидко почав забирати милиці і рухатися без них. Мені хотілося швидше повернутися до нормальної ходьби.

— До речі, роль фізичного терапевта в цьому процесі. Якою має бути ця людина, щоб людина з ампутацією, з травмою почула, послухала, виконала все, що просять і що вимагають?

— Це не просто так, що от я фізіотерапевт, я тобі сказав такі-то вправи — роби собі. Ні, людина займається конкретно з тобою, співпрацює з тобою, слідкує, поправляє. Якщо є якісь зауваження, то вони обговорюються. Фактично, це партнер в цьому процесі.

— В якому ви зараз статусі?

— Зараз проходив ВЛК, можна сказати, що вже його закінчив. Чекаю рішення. Більше за все буде продовження реабілітації за рахунок того, що є ще деякі проблеми із ногою.

— Ви прокидаєтеся і одягаєте протез. Скільки це займає часу?

— Небагато часу: розмотати нову від бинта, одягти лайнер, додаткову шкарпетку і насадити протез. Максимум хвилина-дві.

— Як розказуєте сину про свій протез?

— Він з ним грається. Капібару постійно краде в мене. За рахунок того, що ще малий не до кінця це все усвідомлює, то йому цікаво.

— Чого капібара?

— Мила звірюшка. Подарунок дружини.

— Чи є на вулиці, в громадських місцях такі нюанси, що вас реально розглядають. Як ви на це реагуєте?

— Буває, що проходжу, люди звертають, дивляться, що з протезом там, капібара вчіплена, але я до цього ставлюся нейтрально. Хочуть — дивляться, хочуть — ні. Це їхні рішення та вибір.

— Хочу повернутися до теми війни. Ви займалися дронами.

— Це вже геть аж перед пораненням останнім. Бойові дії розвиваються дуже інтенсивно, змінюється підхід. Більшість розвідки відбувається за допомогою дронів і вдень, і вночі за рахунок тепловізійних камер. Два крайніх поранення були під час роботи з дронами.

— Що найцікавіше в роботі з дронами для вас особисто? От таке, що просто захоплює і забуваєте, що війна...

— Як би це не звучало дивно, відчути себе пілотом.

— Політати?

— Так, тому що ти в повітрі, розглядаєшся з висоти пташиного польоту.

— Дрони втрачали?

— На жаль, не без цього.

— Військо, військо, військо. Як дивитесь на цей світ цивільний? На Волині дуже навіть спокійний. Вас це злить, дратує?

— Інколи буває.

— В цивільному житті себе бачите?

— Ще поки в війську.

— Не планували нічого?

— Ще ні. Більше за все на бойові позиції мене вже не пустять, а враховуючи те, що в мене є ще освіта інструкторська, то може бути, що буду продовжувати службу в корпусі інструкторів.

— Як рідні реагують на це ваше рішення? Ви ж тільки-тільки з лікарень.

— По-різному.

— А ви як на це "по-різному" їхнє реагуєте?

— Теж є нюанси, коли тобі хочеться вже закінчити з цією справою і піти в цивільне життя, а з іншої сторони тобі хочеться вернутись для того, щоб ще щось зробити.

— Чого там, в зоні бойових дій, найбільше хотілося, так, що от закриєте очі і бачите...

— Щоб наступила тиша.

— А тут як ви реагуєте на тишу? В тилу?

— Тригерять постійні польоти пташок. Просто звуки. Є неприємний досвід з роботою з ними і трошки є старі тригери. Заходили ворожі "пташки" на удари прям над тобою буквально, що їх було дуже добре чути. Потім після них лягали КАБи і все інше. Ти чуєш звук, і в тебе в голові одразу з'являється флешбек — зараз може щось прилетіти.

— Війна — це втрати. Ви втрачали і побратимів, і друзів. Як цим впоратися?

— Приходиться внутрішньо притуплювати свої емоції.

— Як воно "виходить"?

— Починає накопичуватися агресія, що можна було щось змінити, а воно відбулося так, що можна було поступити так. Ти починаєш себе винити в цьому, як то кажуть, "синдром вцілілого" — одні загинули, а ти лишився живий.

— Де це вивільнити?

— Найкраще виїхати на полігон і дати волі емоціям. Для мене найкраще вивільнити емоції — взяти зброю та відстрілятися.

— Ви без форми. Чого так?

— Поза службою використовую цивільний одяг.

— Принципово?

— Може сказати так. Особисті переконання.

— Війна, біль, сльози, страх і побут — все-все на купу. Що веселого було? Я вірю, все ж таки, що є моменти, коли люди розслабляються, коли вони мають на це можливість.

— Коли ти успішно виїжджаєш з позиції, можеш нормально помитися, а по дорозі заїхати взяти смачний бургер.

— А коли от вже повернулися сюди в цивільне життя, що перше зробили? Що от таке, що просто там ви собі не могли дозволити?

— Частіше бачитись з сім'єю.

— Перемогу бачите?

— Надіємося. Надіємося, що так і буде.

— Яка вона в ваших очах? Що має статися коли ви скажете, що так, я воював, боровся недаремно і оце — перемога.

— Чесно, не знаю, як на це відповісти...

— Коли підросте ваш син і, ймовірно, вирішить піти у військо, як зреагуєте?

— Це буде його свідомий вибір. Забажає йти служити, я зупиняти не буду, буду підтримувати.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!