Усі пропозиції представників громадськості та церков України до влади Польщі щодо спільного відзначення 70-ї річниці Волинської трагедії без політизації та без використання системи опізнавальних гасел "наші – герої, чужі - злочинці" потерпіли цілковите фіаско.

20 червня 2013 року сенат польського парламенту прийняв постанову, якою кваліфікував події на Волині в 1943 році як "етнічну чистку з ознаками геноциду". Особливо неприємною виявилася та обставина, що недружній крок вчинили законодавці країни, яка давно й небезпідставно вважалася ледь не головним адвокатом нашої держави в ЄС.

Активізація політичних дискусій у Польщі довкола польсько-українського конфлікту здебільшого є наслідком зростанням у сусідній державі впливів радикальних правих сил - зокрема, так званих кресов’яцьких організацій. У медіа РП проводиться масштабна інформаційна кампанія, "кресові" організації організовують тиск на владу з метою взяти участь у підготовці відзначень, перетворити їх на державні.
Дві партії, що загострили "Волинське питання", формально є політичними противниками: PSL входить до правлячої коаліції, PiS, очолювана братом колишнього президента Ярославом Качинським, перебуває в опозиції до влади. Проте обидві "грають" практично на одному електоральному полі, використовуючи консервативні гасла та орієнтуючись на прошарок патріотично налаштованих виборців.

Безумовно, задля з'ясування історичної правди та знаходження реального примирення необхідний конструктивний діалог, що ґрунтувався б на документах. Реконструкція подій минулого — справа істориків, але аж ніяк не політиків. Саме вони (з обох боків), на жаль, намагаються використовувати одну з найдраматичніших і найкривавіших сторінок нашої спільної історії у своїх електоральних інтересах. Лише після остаточного погодження позицій польських та українських дослідників цієї трагедії можливий консенсус.

Позиція одностороннього засудження військових злочинів лише ОУН і УПА— це шлях у нікуди. До речі, ототожнення політичної організації та повстанської армії, більшість вояків якої жодним чином не були причетні до ОУН, є свідченням нефахового підходу до проблеми. Не кажучи вже про те, що безпосередніми учасниками кривавих подій ставали стихійно створені загони самооборони, які часто-густо не мали жодного стосунку до політичних та парамілітарних організацій. Жахливі "відплатні" акції часто починалися як жорстока помста сусіда сусідові за вбитого родича. Польського чи українського.

Групою польських депутатів український національно-визвольний рух потрактовано як відверто людожерський, а воїни Армії Крайової чи Батальйонів Хлопських виглядають беззастережними героями. Можливо, цю точку зору поділяють нащадки жертв різанини у Гуті Пеняцькій. Але, напевно, не поділяють нащадки жертв різанини у Сагрині.

Як відомо, в РП нині популярна формула – "спочатку сказати всю правду, потім остаточно замиритися". Одначе виникає низка обґрунтованих питань:

- як довго триватиме, і чи матиме паритетно-двосторонній характер "виявлення всієї правди", чи не супроводжуватиметься маніпулятивними прийомами на кшталт "історичної статистики" від Семашків;

- чи не призведе згаданий процес, при його відчутній політизацій та болісності, до формування незворотних деструктивних суспільно-психологічних наслідків для обох народів, передовсім – молоді, тим більше, що згадана ухвала Сенату РП трактує пам’ять про Волинську трагедію як постійний чинник "польської історичної свідомості";

- чому у сфері залагодження афективних наслідків взаємної ворожнечі предків спостерігається явний регрес у порівнянні із відомими двосторонніми українсько-польськими актами з порозуміння й примирення, що відбулися на вищому рівні у 1997–2003 роках, та й в цілому на тлі всього того доброго, конструктивного у двосторонніх відносинах, що сталося від моменту, коли Польща першою визнала незалежність України.
Різноманітні аспекти дослідження Волинської трагедії розглядалися українськими дослідниками на науковій конференції "Волинська трагедія: через історію до порозуміння", яка відбулася у Луцьку 19-20 червня 2013 р. (як відомо, польські історики не скористалися гостинним запрошенням української сторони). Відзначимо, що наукові результати українських вчених, краєзнавців кваліфіковано ставлять під сумнів чимало із категоричних тверджень польської історіографії (включаючи кількість жертв з обох сторін, причинно-наслідкові зв’язки ґенези конфлікту тощо), а головне – спонукають до подальшої вдумливої й тверезої дискусії (аби була добра воля обох сторін).

Очевидно, що після прийняття постанови сейму інформаційна істерія у польських мас-медіа не завершиться - її пік лише очікується і, напевно, настане саме у середині липня 2013 року.

І якщо польські політики й надалі ігноруватимуть спроби українських громадсько-політичних діячів розпочати діалог, то вже незабаром вони спостерігатимуть за іншими відзначеннями з участю їхніх "українських" "партнерів" — вже у 2020 році на державному рівні Росія та Україна можуть святкувати століття перемоги над "білополяками", а потім згадуватимуть і про "золотий вересень", і про "звільнення від гніту панської Польщі" у 1939 році.

Майк Щур подарував Віктору Януковичу сайндтрек на День народження. :) Насолоджуйтеся!
https://soundcloud.com/michael-shchur/alisnmorjirx

Всім привіт:)
Запрошуємо Вас всіх до профілактично-розважального заходу «Краще тверезе життя».

"Я зрозумів хто такі бандерівці, коли побачив

як вони вмирають за Україну!" - розповідь колишнього члена загону НКВД про боротьбу з українським національно-визвольним рухом

Упродовж 1944-1947 років він служив в органах Тучинського НКВД. Опісля займався музикою - грав на бандурі, мандоліні, гітарі, балалайці, баяні, сопілці та інших музичних інструментах. Згодом під його керівництвом у селі звели пам'ятник Тарасові Шевченку та перепоховали останки українських повстанців. Звуть його Микола Дем'янюк, 1928 року народження, проживає у с. Тучин Гощанського району Рівненської області. Про події, свідком яких він став за період перебування на службі в органах НКВД, Микола вирішив розповісти, оскільки "не міг більше носити їх в собі, мусив з кимось про це поділитися."

- Розкажіть спочатку як Ви потрапили на службу в органи НКВД?

- На службу в органи НКВД я потрапив завдяки своєму брату Віктору. Мушу спочатку коротко розповісти і його історію.
У 1939 році брата мобілізували до армії. На початку німецько-радянської війни він потрапив у Білорусі до нацистського полону, з якого незабаром утік. У період німецької окупації Віктор змушений був переховуватися від гітлерівців. Але потім німці відступили і повернулася радянська влада, яка принесла з собою гасло: "У советской власти нет пленных, есть предатели." Тобто кожного, хто побував у полоні, називали зрадником і вважали неблагодійним. Це ж стосувалося і мого брата. Йому, як неблагонадійному, "світило" до 10 років ув'язнення. У цей час розпочалося створення спецгруп НКВД для боротьби "с бандітізмом", як вони це називали. Віктора поставили перед вибором - пізнати тюремного життя або піти на службу в органи НКВД. Він вибрав друге. Перебуваючи на службі в цих органах, Віктор вів таємну співпрацю з повстанцями, за можливості повідомляв їм про заплановані енкаведистами операції. Саме брат і запропонував мені попрацювати сторожем в Тучинському НКВД, оскільки на той час я вештався без діла.
Мене поставили охороняти їдальню. Через деякий час начальник викликав до себе і дав підписати якийсь документ. Після цього мені видали гвинтівку. З нею я відправився на свій пост. А невдовзі мене, 16-річного юнака, стали відправляти на завдання у складі відповідної групи. Так я зі сторожа став енкаведистом.

- Чи багато діяло таких груп і які методи вони використовували у своїй діяльності?

- Про кількість таких груп мені достеменно не відомо. Спочатку їх створювали лише при існуючих органах НКВД, а потім - розпочали створення у селах.

Крім того, до Тучина прибула спеціальна група під керівництвом Сафата. Їх ще називали сафатівцями. Усі члени групи пройшли навчання в харківській школі НКВД. Добре володіли українською мовою. Їхнім головним завданням була не лише боротьба з українським національно-визвольним рухом, але й його дискредитація в очах самих же українців. Для цього сафатівці використовували найґанебніші методи. Одним з найпоширеніших було видавання себе за бандерівців - одягали українські сорочки, шапки з тризубами, обов'язково використовували українську мову. Вночі йшли до сільських хат і "вирізали" цілі сім'ї, при цьому розмовляючи українською. Як правило, одного члена родини залишали живим, щоби потім він розповідав про побачені звірства, які нібито вчинили бандерівці.
До речі, подібний метод нерідко використовували навіть проти членів груп НКВД. Робили це для того, щоб викликати в таких енкаведистів ненависть до бандерівців та прагнення помсти за загиблих родичів. Мовляв, це бандерівці "вирізали" твою родину, за те, що ти служиш в НКВД.
У селі Пустомити Гощанського району був такий районовий комендант СБ на ім'я Олесько, що певний час очолював сотню бандерівців. А потім він перейшов на бік совєтів та "здав" свою сотню. Зробив він це добровільно чи його схопили енкаведисти - мені невідомо. Але в той час, коли він перебував в НКВД та підписував документи про співпрацю, в Пустомитах вся його сім'я була знищена. Олесько гадав, що її вирізали бандерівці через те, що він пішов на співпрацю з совєтами, але в дійсності сім'ю знищила спецгрупа НКВД, переодягнена в українські строї. Звісно, що Олесько цього не знав, а тому в подальшому з несамовитою люттю страчував бандерівців. Багатьох розстрілював прямо на місці. Виказував усі відомі йому місця переховування повстанців.
Але доля розпорядилася так, що каральна система НКВД не пошкодувала навіть вірного служаку Олеська. Його застрелили енкаведисти, щоби ліквідувати живого свідка їхніх же злодіянь. Подібні закони існують лише в бандах, де знищують ″своїх″, якщо вони надто багато знають.

- Оскільки Ви теж служили в НКВД, то чи були спроби знищити і Вашу сім'ю?

- Було таке. Мій начальник Калініченко казав мені: "Сынок не ходи домой, у нас казарменное положение." Але одного разу я не послухався і таки пішов додому. Це було у травні. Уночі я прокинувся від незрозумілого шуму. Побачив свою злякану матір, яка шепотіла: "Сину, біда!". Я помітив якийсь рух за вікнами та біля вхідних дверей, які були зачинені на защіпку. У хаті, крім мене, перебувало ще п'ятеро людей. Я взяв до рук свою гвинтівку, хоча не вона врятувала нас від розправи. Я почав не дуже голосно, але так, щоби це було чути за віконними шибками, промовляти: "Товаріщ лєйтєнант, товаріщ лєйтєнант." Вдаючи, ніби в хаті перебуває офіцер і я до нього звертаюся. Майже відразу шум надворі припинився і більше не з'являвся. Фактично це нас і врятувало. Я переконаний, що невідомими гостями були члени спецгрупи НКВД, які, почувши мою фразу, подумали, що в хаті перебуває радянський офіцер і вирішили відмовитися від своєї чорної справи. Думаючи про цей випадок, я постійно згадую підозрілі слова свого начальника про те, щоб не ходити на ніч додому. Адже, очевидно, він знав про діяльність спецгруп і не хотів, аби ми побачили хто насправді знищує наші сім'ї. А так у нас не виникало жодних підозр, що розправи вчиняють "свої" - енкаведисти.

- Розкажіть про операції, в яких Ви брали участь, та про інші відомі Вам випадки боротьби з повстанцями.

Розповім про Івана Величка з Річиці. Він був одиночкою, не входив до жодного повстанського загону. Але совєти все рівно його боялися. Я брав участь в операції щодо затримання цієї людини.
Надворі стояла осінь. Ми отримали інформацію про те, коли Величко буде вдома. Для затримання було залучено близько 200 осіб, в тому числі загони Тучинського і Рівненського НКВД. Командував операцією Герой совецького союзу, майор КГБ. На жаль, не пригадую його прізвище. Помешкання Величка оточили в три ряди. У дворі якраз перебував батько Величка, що був людиною віруючою. У нього й запитали чи син вдома. Той відповів, що вдома, оскільки через свої релігійні переконання не міг сказати неправду. Наказали батькові, щоб попросив сина здатися. Батько пішов до нього. Повернувшись, повідомив, що син відмовився. Тоді ми наказали Івановому брату, який був солдатом Червоної армії, щоб той умовив брата здатися. Іван знову відмовився. Тоді ми вдалися до чергового кроку - підпалили хлів, у якому сховався Величко. Наш майор мав на шиї автомат і, нервуючи, ходив вперед-назад. І тут він припустився помилки - надто близько підійшов до хліва. Величко продер дірку у снопах на даху і зіскочив прямо на майора, зірвавши з його шиї автомат та "прошивши" чергою прямо на місці. Все відбулося у нас на виду. Потім він скочив у дим, який стелився понад землею, застрелив ще одного енкаведиста, і щез. Це була неабияка ганьба, що дві сотні енкаведистів не змогли затримати одну людину, та ще й втратили при цьому керівника операції - Героя совєцького союзу.
Знаю, що описані події видаються неймовірним, але вони мали місце. Мушу сказати, що Величко хоч і був невисокого зросту, зате мав хорошу фізичну підготовку. Недарма його досить довго не могли впіймати.
На жаль, згодом Величка зрадив Сікорський, дружиною якого була родичка Івана. Під час операції затримання, Величка застрелили. Мертвого його привезли до Тучина, тіло прив'язали колючим дротом до дерева посеред села, щоб людей страхати. Та ще й цигарку в зуби всунули. Навіть мертвий він не давав їм спокою.
Загалом совєти полюбляли влаштовувати показові страти. Зокрема, таке ж зробили і з Гомоном. Його повісили в Тучині біля чайної. На дійство нагнали люду з усього села, в тому числі і дружину приреченого на смерть. Спорудили шибеницю, під'їхали під неї автомобілем, поставили Гомона на авто, накинули петлю на шию. Останнє, що він вигукнув: "Прощай, жінко! Слава Україні!". Автомобіль від'їхав і тіло загойдалося на мотузці. Три дні воно так висіло, аж борода виросла. Адже, у мертвих певний час росте волосся та нігті.
Ще у нашій окрузі був добре відомий сотенний УПА Трохимчук Степан на псевдо "Недоля". Його сотня боролися як проти німців так і проти совєтів. "Недолю" повісили у Рівному на площі.
Черговий випадок, про який хочу розповісти, стався під Матіївським лісом, де є невелике озерце. На той час стояла пізня осінь, погода була морозна. У Матіївці вже тривалий час діяв повстанський загін. Керівник нашої групи Олесько відправив мене у розвідку верхи на кобилі. Я доскакав до лісу. На межі озерця кобила загальмувала і зупинилася. Дивлюся - очерет заворушився, а з лісу на мене "дивиться" дуло кулемету. Позаду рухалася група Олеська. Кулеметник відкрив вогонь, кобила впала і своєю тушею притиснула мені праву ногу. Куля зачепила мою ліву ногу (загортає штанину і показує шрам). Після кількох черг, у кулеметника, очевидно, закінчилися набої, бо стрілянина припинилася. Кулеметник встав на увесь зріст, і рушив прямо на нас зі зброєю в опущеній руці. Це був чоловік високого зросту, широкоплечий. Він просто йшов на нас. Олесько "прошив" його автоматною чергою. З грудей хлинула кров, але він не впав і продовжував йти на нас. Лише після третьої черги він завалився на землю. Мушу визнати, що його хода вселяла страх. Олесько також злякався побаченого, бо і сам рвонувся навтьоки. Саме тоді я й усвідомив, що ті люди віддають своє життя не за шмат сала чи якісь інші матеріальні блага. Власне, я зрозумів хто такі бандерівці, коли побачив як вони вмирають за Україну.
Пригадую ще один випадок у Матіївці. Тривала облава. Ми зайшли до однієї хати. Позаглядали в кімнати - нікого не було. Раптом з-під ліжка вилазить молодий хлопчина зі словами "А я думав, що ви - енкаведисти." Напевне, почув, що ми розмовляємо українською мовою. Але ж ми і справді були енкаведисти! Наш офіцер на прізвище Соловйов вихопив пістолет і з усього маху вдарив ним хлопця по голові. Хлопчину зв'язали, поклали на підводу і так доставили в Тучин. Згодом у кабінеті НКВД після допитів розстріляли.
У Рясниках НКВД оголосило фальшиву мобілізацію до лав УПА. Коли зійшлися всі бажаючі, їх оточили, притисли до річки Горинь і почали розстрілювати. Тих, хто був живий і намагався перепливти ріку, розстрілювали на плаву пострілами у голову, потилицю, спину. Моєму другові Миколі Клюку прострелили груди. Але він дістався до берега і сховався під водою. Дихав через очеретину. Так ціною неймовірних зусиль йому вдалося перечекати цю розправу. Опісля нетривалий період він переховувався вдома у клуні. Але рана була серйозною і Микола не вижив. Уночі його забрали побратими, завезли в Микулин, де й поховали.
У жовтні 1947 році я вийшов з органів НКВД і став працювати в тучинському будинку культури. Я написав музику до поеми Тараса Шевченка "Кавказ", і ми її виконали. Уся зала аплодувала стоячи. Після цього мене викликали в КГБ Гощі, звинувачуючи за статтею "наклеп на радянську владу". Абсурд! Про який наклеп на їхню владу може йтися у поемі?! Але мене відпустили, коли дізналися, що в минулому я служив в НКВД.

- Я знаю, що тривалий час Ви збирали останки людей, знищених радянською владою. Тобто, з людини, яка служила в каральних органах цієї влади, Ви перетворилися на збирача останків її жертв?

- Так, впродовж 10 років я збирав попід Тучинським парком останки людей, яких розстріляли совєти, так званих "неугодних". Ховав їх у хліві за верстатом, у целофановій торбі. За такі діяння у той час можна було дорого поплатитися. Усього накопав близько 40 людських черепів. За формою деяких з них, зокрема, щелепи, зубів, я навіть міг упізнати кому вони належали. Цих людей розстрілювали у кабінетах місцевого НКВД. Аби не копати могил, трупи вивозили та викидали в окопи, які залишилися після війни. Зараз це околиці сучасної школи-інтернат. Нерідко собаки обгризали ці тіла, оскільки ніхто їх навіть нормально не засипав. Присиплють трохи землею, та й усе.

- Збираючи останки, Ви сподівалися, що коли-небудь їх вдасться перепоховати?

- Так, я сказав до тих черепів, що викопав: "Хлопці, я вас поховаю по-людськи." У 1991 році, як тільки-но розпалася імперія зла, а Україна здобула незалежність, ми зробили три труни, поклали в них останки, і поховали на кладовищі. Це все, що я міг для них зробити.
У роки незалежності під моїм керівництвом у Тучині звели пам'ятник Т.Г.Шевченку. Неабияку допомогу в цій справі мені надав тодішній сільський голова Сачук Василь Федорович. Біля пам'ятника усі присутні одностайно проголосували за підняття синьо-жовтого прапору. Дуже тішуся, що тепер щороку 24 серпня на цьому місці масово збираються люди.
Я не міг більше носити у собі згадку про події, свідком яких став за період перебування на службі в органах НКВД, мусив із кимось поділитися, розповісти про все... Може, тепер стане легше?

Спогади "ветерана" НКВД ("Стрибків") Миколи Демянюка
Записано 23.08.12р.,
с.Тучин, Гощанського р-ну.,
Рівненської обл.

Джерело :http://www.mini.kaniv.net

Вирішення проблем охорони здоров’я з акцентом на потреби пацієнта вимагає комплекс заходів, насамперед ефективної співпраці лікарів сімейної практики та спеціалістів ультразвукової діагностики.

Інформаційне зомбування і фармацевтичний бізнес спотворюють реальну ситуацію в сучасній медицині, де в більшості випадків можна обійтись профілактичними заходами. Про це йтиметься на спільній науково-практичній конференції за участю членів асоціації підприємців в галузі медицини та лікарів державних лікувальних закладів, що відбудеться 9 липня о 14-й годині в конференц-залі Луцької міської поліклініки № 1.

До участі запрошуються усі бажаючі.

Предлагаем к вашему вниманию детский оздоровительный центр "Орион" на берегу Азовского моря г.Бердянск

Заклад розташовано у парковій зоні, зелені насадження займають до 70% усієї площі закладу. Загальна площа закладу – 7,4 га. Приміщення закладу відремонтовано, територія благоустроєна. Для відпочинку дітей-інвалідів 2 корпуси ті їдальня обладнана пандусами. Заклад надає послуги протягом літнього сезону, тривалість зміни - 21 день, кількість місць на одну зміну – 420.

Розміщення дітей в капітально зведених одноповерхових корпусах з розміщенням від 2 до 5 осіб в кімнаті, що відповідає санітарним правилам і нормам відповідно до Державних санітарних правил і норм «Улаштування, утримання і організація режиму діяльності дитячих оздоровчих закладів» ДСанПіН 5.5.5.23-99, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 26.04.99 № 23. Спальні корпуси повністю оснащено необхідними меблями та інвентарем, згідно норм.
Побутові умови із зручностями:
- туалети, кімнати гігієни дівчаток та умивальники - у корпусах
- туалети, душові та ногомийки - на подвір’ї.
Постачання холодної та гарячої води – цілодобове. Питний режим дітей дотримується. Діти отримують бутильовану воду.
ДЗОВ «Оріон» має потужну лікувальну базу, ліцензію Міністерства охорони здоров’я України на здійснення медичної практики (копія додається). Дійсною перлиною є спеліокамера (соляна шахта), яка збудована за проектом спеліокамери санаторію «Хмільники». На території закладу розташовано фізіотерапевтичний корпус, де встановлено медичне обладнання для проведення індивідуальних та групових лікувальних процедур (перелік медичних послуг та медичного обладнання додається). Працюють кабінети: фізіотерапевтичний, масажний, фітотерапії.
Протягом оздоровчої зміни, з метою профілактики гостро респіраторних захворювань та захворювань бронхів та легень, кожна дитина отримує 8-10 сеансів спеліокамери, фізіотерапії, масажу. Стоматологічні послуги надаються згідно договору медичного страхування. Медичний пункт забезпечено відповідним медичним обладнанням та інструментарієм, лікарськими засобами, виробами медичного призначення, санітарно-гігієнічними засобами.
Цілодобово забезпечено:
- чергування кваліфікованих медичних працівників;
- можливість надання першої долікарської допомоги;
- чергування машини на випадок необхідності транспортування хворої дитини до лікарні;
- відновлювальні лікувально-оздоровчі послуги відповідно до ліцензії.
Спортивні споруди та інвентар:
2 футбольні поля, волейбольний майданчик, гандбольне поле, 6 тенісних столів, тренажерний зал, де розміщено 10 снарядів, пневматичний тир, турніки, перекладини, місце для стрибків у висоту і довжину, штанга, футбольні, волейбольні та баскетбольні м’ячі, скакалки, м’ячі для тенісу, ракетки для тенісу та бадмінтону, столи та дошки для гри у шахи та шашки, настільні ігри.
Заклад забезпечено необхідним обладнанням та інвентарем, костюмами та декораціями для проведення культмасових заходів та дискотек. На території розміщено критий павільйон для організації дозвілля дітей під час негоди, творча майстерня, кімната для гурткових занять, комп'ютерний клас, де комп'ютери підключені до Інтернету.
Також є відеосалон з відеотекою, бібліотечний фонд. Протягом зміни дітям пропонуються 3 екскурсії по місту с відвідуванням музеїв та пам’ятних місць Бердянська, туристичні походи. Загальні культмасові та спортивні заходи проводяться щодня.
Дітей забезпечено 5-тиразовим якісним, повноцінним, калорійним та різноманітним харчуванням, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 22.11.2004 № 1591 «Про затвердження норм харчування у навчальних та оздоровчих закладах». У щоденному меню постійно присутні свіжі овочі, фрукти та зелень, харчування дітей організовано в одну зміну.
Можлива організація дієтичного харчування, є трирічний досвід оздоровлення дітей, хворих на цукровий діабет з організацією дієтичного, спеціального харчування.
Діти отримують мінеральну воду та вітамінізовані напої щодня.
Їдальня на 400 місць, обладнання :
холодильне обладнання, електроплити, печі для випікання хлібобулочних виробів, склади.
Всі норми зберігання продуктів дотримуються.
Їдальня забезпечена усім необхідним інвентарем та посудом.
Заклад має пляж, обладнаний роздягальнями та навісами від сонця.
Заклад має цілодобову охорону та постійний зв'язок з місцевими правоохоронними органами. Цілодобова охорона ДЗОВ «Оріон» здійснюється власною службою охорони та загоном міліції «Беркут».т.0974417465,0664554031,0634379698

P.S. Рекомендую подивитись друге посилання, з фото . Ви будете вражені наповал!!

Джерело : http://kharkovforum.com.ua/viewtopic.php?f=88&t=15782 ,
http://orion.berdyansk.net/page-3.html

Юные волыняне, взбудоражившие Интернет, окружены заботой в бердянском санатории "Лазурный"

Экстренное переселение из одиозного "детского учреждения оздоровления и отдыха "Орион" для 60-ти волынских мальчишек и девчонок прошло успешно.

Юных волынян разместили в двухкомнатных номерах (по 1-2 человека в комнате, в блоке - душ и туалет) клинического санатория "Лазурный". Детей осмотрели медики. Им назначены оздоровительные процедуры и обеспечено полноценное сбалансированное питание.

Дети и руководители довольны условиями, обслуживанием и благодарны всем, кто приложил усилия для скорейшего решения всех вопросов.

В то же время, вызывает беспокойство судьба оставшихся в ДУОО "Орион" более полутысячи юных отдыхающих. Вряд ли проверки Бердянской межрайонной прокуратуры, пристальное внимание СМИ и местных властей, кстати, ранее посчитавших, что "Орион" полностью готов к сезону, смогут существенно повлиять на изменение условий содержания детей.

А "Орион-Орленок" готовится принять 897 детей по тендеру Запорожского горсовета и 170 детей из интернатов Запорожской области на 63 дня. Его владелец г-н Асламов получит 1 млн 970 тыс грн за оздоровление запорожских детей, которые находятся в интернатах. Эту сумму выплатят местные бюджеты. Согласно тендерной документации, стоимость пребывания одного ребенка в лагере «Орион» обходится в 171 гривну в день. Фирма "Бердянск-Тур", которой принадлежит ДУОО "Орион", выиграла такие же тендеры в Днепропетровской, Волынской, Черниговской, Житомирской и других областях. В частности, «Бердянск-Тур» получит 435 тыс грн за оздоровление 148 детей из Павлограда (Днепропетровская область) и 93 сирот из Самарского района Днепропетровской области. На эти цели предусмотрено 218 тыс грн.

Кроме того, фирма «Бердянск-Тур» выиграла тендеры Министерства социально политики Украины и получила право принять у себя детей-чернобыльцев за 4,7 млн грн.

Как собираются выполнять тендерные обязательства? Или откупятся? Судя по тому, как вступился за г-на Асламова зам. губернатора Андрей Гамов, подписавший филькину грамоту, где в возникшем конфликте виноваты сами дети, их руководители, погода, отключения электричества и пр., и др., дальнейшее вполне предсказуемо.

Николай ТИШАКОВ
Джерело :http://www.mig.com.ua/news/26751.html

Вулиця Коперніка, м. Луцьк. Якийсь нечепура наполегливо гадить. Як боротися з такими сусідами?!


ЛУЦЬК ФОТО

Фахівці з транспорту з Мілану Федеріко Паролотто і Пабло Форті – про реконструкцію магістралей, будівництво торгових центрів, велорух та новий погляд на місто.

Федеріко Паролотто – інженер, спеціаліст в галузі транспортної інфраструктури, член експертної ради зі сталого мастер-плану(генплану) транспортної системи Мілана, старший партнер бюро Mobility in chain, який співпрацює з такими архітектурними компаніями, як Foster + Partners, OMA, FOA, West8, UN Studio. Пабло Форті – співробітник бюро, архітектор, фахівець з транспортного планування та аналізу поведінки пішоходів. До Москви Федеріко Паролотто і Пабло Форті приїхали, щоб провести воркшоп з організації пішохідних зон в рамках літньої програми Інституту медіа, архітектури і дизайну «Стрєлка». Результати воркшопу були представлені співробітникам Департаменту транспорту Москви. Італійські фахівці розповіли про своє бачення транспортної ситуації в російських мегаполісах і можливостях її зміни.

Ви працюєте в Москві вже шість років. Як ви оцінюєте транспортну ситуацію в російській столиці?

Федеріко Паролотто: Москва сповідує старий спосіб мислення, без кінця пропонуючи розширення доріг та будівництво нових естакад. Саме тому, незважаючи на спроби Департаменту транспорту створити нові пішохідні простори і ввести в ужиток велосипеди, транспортна ситуація в Москві залишається жахливою. Російська столиця очолює список найбільш завантажених міст світу (згідно TomTom's Annual Congestion Index 2012), хоча певні зміни на краще я дійсно спостерігаю. Питання – у готовності до якісно іншого підходу до вирішення даної проблеми. Справа в тому, що Європа вже сповідує новий погляд на місто: гігантські транспортні інфраструктури перестають домінувати, а пріоритетом стає прагнення до зниження кількості автотранспорту в межах міста. Прикладом може служити недавній інноваційний проект у Парижі: уздовж Сени проходило шосе, яке повністю відрізало місто від річки. І це шосе вирішили закрити, а на його місці організувати лінійний парк для пішоходів і велосипедистів. Вони навіть не стали будувати тунель, а просто позбулися шосе. І я думаю, за подібними рішеннями майбутнє.

Основне рішення проблеми завантаженості доріг у Москві сьогодні пов'язано з реконструкцією «вилітних» проспектів: додаванням смуг, будівництвом естакад з безсвітлофорним рухом, збільшенням швидкості руху. Чи поліпшить це ситуацію на дорогах?

Федеріко Паролотто: Неможливо поліпшити рух, розширюючи дороги, це було доведено в багатьох містах. Таке рішення погіршує якість міського середовища і збільшує кількість автотранспорту. Повторюся, у світі сьогодні, навпаки, намагаються скоротити площу доріг, перерозподілити простір між автомобілями, велосипедистами та пішоходами і знизити швидкість руху.

Пабло Форті: Багато в чому такі рішення – спадщина старої системи планування і банальних забобонів. Наприклад, вважається, якщо дати пішоходам більше часу на перехід дороги, це збільшить затори. Але насправді це не так! Якщо на дорозі зробити більше світлофорів і віддати частину смуг громадському транспорту і велосипедистам, пропускна спроможність залишиться на тому ж рівні.

Або, наприклад, МКАД – дорога, яка грає найважливішу роль у розподілі транспортних потоків Москви і неймовірно завантажена вантажним транспортом, в тому числі й тому, що немає іншого способу об'їхати Москву. Для того, щоб цю проблему вирішити, мало побудувати ще одну кільцеву дорогу – потрібно розглядати рух у Москві в різних масштабах. Доставка вантажів – це одне, а створення комфортних умов для пересування городян у межах міста – зовсім інше.


Новий лінійний парк на березі Сени

Що спільного між транспортними проблемами Мілана та Москви?

Ф.П.: Москва за структурою схожа на Мілан, там теж радіально-кільцева система доріг, тільки Москва значно більша. Новий мастер-план Мілана, над яким я працюю, стратегічно націлений на припинення будівництва нових доріг і розвиток громадського транспорту на наступні 15 років. І це теж показник зсуву в свідомості, про який я говорив. Також в Мілані вже введена плата за в'їзд до центру міста (5 євро), що на третину знизило кількість автомобільних поїздок.

Проблема заторів виникла в Європі в 1960-ті роки у зв'язку з масовою автомобілізацією, в 1970-і і 80-і з'явилася стратегія розширення інфраструктури, з метою пристосувати місто до автомобіля і забезпечити швидкісний рух в нові райони. Зараз це рішення визнано застарілим. У Москві все почалося набагато пізніше – до 1989 року тут було дуже мало машин, а потім стався занадто різкий стрибок кількості автовласників. Проте Москва, замість повторення помилок країн Заходу, може врахувати сучасні тенденції, такі як перерозподіл простору на дорогах та збалансована присутність машин у місті. Міста – як діти: роблять одні й ті ж помилки, але їх можна уникнути.

П.Ф.: З досвіду Мілана можна сказати, що контроль попиту легше здійснити, ніж контроль пропозиції. Понад половина паркувальних місць у Мілані служить для мешканців міста, а інша частина платна. Якщо ви починаєте контролювати стоянки і в'їзд в центр, це принесе ефект значно швидший і помітніший, ніж розширення доріг. Потім можна почати займатися пішохідними маршрутами і повертати громадський простір місту.


Mobility in chain. Стала транспортна стратегія для Хельсінкі

Як визначити необхідність організації виділених смуг громадського транспорту на тій чи іншій міській магістралі? Як приймається рішення про те, який саме вид громадського транспорту варто розвивати?


Ф.П.: Це завжди результат складних розрахунків і детального аналізу конкретного району міста. Але деякі речі, що називається, лежать на поверхні. Одна смуга автотранспорту перевозить в кращому випадку півтори тисячі пасажирів на годину, тоді як для виділеної смуги з високою частотою проходження автобуса ця цифра буде вдесятеро більше – 15 тисяч осіб на годину. Якщо говорити про метро, то його пропускна здатність ще вище, але і будівництво куди більш затратне. Працюючи в Москві, ми дійшли висновку, що тутешнє метро перевозить величезна кількість людей, в той час як наземний транспорт функціонує лише на 30% від своєї істинної місткості. Основна причина подібного дисбалансу – це, природно, затори, що роблять наземний громадський транспорт вкрай неефективним. Саме тому ми впевнені в тому, що Москві не варто робити основну ставку на будівництво метро – у міста величезний потенціал наземного громадського транспорту, розвиток якого повинен бути відданий пріоритет.

Mobility in chain. OMA. Мастер-план міста Сабха, Лівія

Не секрет, що одним з основних «заторо-утвроюючих» елементів у сучасній Москві стали численні торгові центри, що виникли майже на всіх великих магістралях міста. Як ви ставитеся до подібного будівництва?

П.Ф.: Великі торгові центри є магнітом для величезної кількості людей і автомобілів, тому необхідно дуже ретельно розраховувати потік транспорту, який буде притягнутий в результаті такого будівництва. Існують інструменти для таких розрахунків – оцінка потоків залежно від типології будівлі, на основі чого робиться симуляція руху, яке показує, який ефект справить будівництво.

Ф.П.: Я вважаю будівництво торгових центрів на швидкісних шосе не занадто гарною ідеєю, бо великий торговий центр передбачає велику кількість паркувальних місць, які в свою чергу створюють трафік. У Лондоні є тенденція розташовувати торгові центри таким чином, щоб до них був альтернативний доступ з метро, і водночас максимально скорочувати кількість паркувальних місць, – тоді люди користуються громадським транспортом. Тобто сам по собі торговий центр – це не обов'язково зло, але пов'язані з ним величезні безкоштовні стоянки приваблюють великі потоки. Ситуація в Москві і так непроста, і будівництво таких центрів може її тільки погіршити.


Mobility in chain. Симуляція проекту реконфігурації площі Лорето, Мілан


У Москві почали з'являтися велодоріжки, але виникає і критика цих проектів, пов'язана з їх розташуванням і питанням функціонування в зимових умовах.

Ф.П.: У Європі і навіть у США зараз спостерігається системний зсув у бік розвитку велоруху. У Лондоні розробляється стратегія «велосипедного хайвею», який зв'яже околиці Східного та Західного Лондона з центральною частиною міста. «Велохайвей» прокладається паралельно лініям метро, щоб частково розвантажити підземку, і буде примикати до існуючих станцій. У Москві теж помітні зміни. Шість років тому було дуже мало велосипедистів, а цього літа я був вражений їх кількістю. Те ж саме відноситься і до інших міст світу – Мілан був вкрай автомобілізований, в Лондоні в 1990-і теж практично ніхто не використовував велосипед. Зараз картина інша. Велосипедні доріжки має сенс розташовувати так, щоб вони могли служити альтернативою водінню. У складному кліматі велорух теж можливий. Основна складність їзда взимку – небезпека ковзання, але якщо запобігати обмерзання доріжок, то люди будуть їздити навіть у холодну погоду, як, наприклад, це відбувається в Норвегії чи в Копенгагені. Погодні умови – не виправдання для того, щоб цього не розвивати велорух.

З чого взагалі починаються зміни міського середовища? Ким вони повинні бути ініційовані?

П.Ф.: Зміни можливі, коли люди починають розуміти, що є альтернативи. Неможливо нікого насильно пересадити на громадський транспорт, поки не введена більш зручна і приваблива система в якості альтернативи стояння в пробках.

Ф.П.: Андреа Бранци якось сказав: «Міста складаються не з будівель, а з людей, які пересуваються по місту». Тому якщо ви хочете змінити місто, потрібно змінити спосіб мислення жителів. Навіть у таких орієнтованих на автомобілі регіонах, як північна Італія, люди починають усвідомлювати – якщо хочеш досягти певної якості середовища, необхідно змінити спосіб функціонування міста. Не можу сказати, що зміни були ініційовані кимсь конкретно – вони відбулися в результаті усвідомлення шкоди від десятиліть домінування автомобілів. Москва, на мій погляд, теж готова до цього – успіх Парку Горького підтверджує потребу в змінах. Думаю, москвичі хочуть змін, і молодь вже очікує нової якості громадських просторів. Сподіваюся, місто не упустить момент і переконає політиків у необхідності таких змін.

Джерело: archi.ru