вхід реєстрація

Про дуту літературу

Про дуту літературу
Випадкова зустріч з луцьким письменником Сергієм Бортніковим несподівано подарувала цікаву розмову. У ній – не тільки про улюблений для автора жанр військової історії, а й відверті оцінки сучасного стану української літератури. Бесіда почалася зі згадки про свіжу книгу Бортнікова, яка менше місяця тому вийшла у Москві…

- Сергію Івановичу, минулого тижня вас вітали з третьою позицією нової книги «Операция «Юродивый» у рейтингу інтернет-мережі «Лабіринт», а вже наступного дня вона стала там найпопулярнішою…

- Цей рейтинг оновлюється щодня. Регулюється комп’ютером на початку кожної нової доби – о 12-ій годині ночі. Тому щось підтасувати у ньому неможливо. До слова, попередня моя книга «Восточная миссия» вже пів року лідирує у серії «Военные приключения» на іншому інтернет-ресурсі «Read. ru”. «Операция «Юродивый» шодня піднімається там на одну позицію. Сьогодні вона вже дванадцята.

- Це вас тішить?

- Безумовно опинитися попереду усіх у такій славетній серії – приємно… Давайте лише поглянемо на коло претендентів…

- Давайте.

- Ось, наприклад, Юліан Семенов… «ТАСС уполномочен заявить», «Межконтинентальный узел»…

- Гідні книги.

- Тепер «Момент истины» Богомолова, «Морская тайна» Розенфельда, «Кара-Курт» Чехова, «Смерш» Головачова – це все класика радянської пригодницької літератури… А ще ж є Черненок – відомий письменник із Новосибірська, Шпанов – той, що ще у 1938-му передбачив другу світову, написавши книгу «Первый удар». Після того, як Радянський Союз і Німеччина підписали «Договір про дружбу» - її вилучили з продажу.

- Цікаво!

- Підемо далі… Лукін. Він був комісаром у з’єднанні Медведєва. «Сотрудник ЧК» - одна з найпопулярніших його книг. Ветеран розвідки, один із найвідоміших дослідників життя і діяльності Миколи Кузнєцова Теодор Гладков – теж знана особистість. Приємно, що українці ніколи не губилися у такій компанії. Василь Ардаматській, Юрій Дольд-Михайлик завжди вважалися майстрами жанру, їхні книги і нині у першій тридцятці.

- А сучасні письменники?

- Є. Андрій Кококюха «Спасти «Скифа». Сьогодні у «Лабіринті» на високому 24-му місці, «Торпеда для фюрера» Юрія Іваниченка, котрий народився у Луцьку, а живе в Криму – він також відомий у всьому світі під псевдонімом Юрій Чернер.

А ще - наш земляк Микола Дмитрієв, мій старший друг, добрий порадник, непересічний і неупереджений дослідник історії «Волині». За останні два роки у «Военных приключениях» вийшло шість його книг, подія знаменна не лише для нашого краю, а й для всієї України, а реакції, резонансу – нуль!

- Чому?

- Ми йдемо американським шляхом. Хотіли джинсів, поп-корну, жуйки – майте! А про духовність і моральність забудьте. Скрізь пануватиме попса, шоу. До слова, «поп-корн» перекладається з англійської як повітряна чи дута кукурудза. Ось така в нас і література – дута. Всі рейтинги, результати конкурсів – продані і куплені.

- Тому Ви й не берете в них участі?

- Так. Досить з мене першого «Золотого Бабая». Тоді, якщо ви пам’ятаєте, конкурс мав бути анонімним, а один критик обізвав всіх його учасників «журналістами» і додав, що «столичні журналісти пишуть краще за провінційних». Звідки він міг знати, хто з Києва, а хто ні?

Зазначу, що справжні література завжди робиться у тиші – подалі від гамірних столичних вулиць. Та зараз мало хто зважає на це правило.

Найкращий письменник - не той, хто написав щось видатне, а той, хто не вилазить з ящика, тобто телевізора.

Наш Микола Панасюк видав власним коштом чудовий роман «Останнє зло». На мій погляд - твір рівня «Майстра і Маргарити». А де реакція, оцінка неупереджених критиків, колег по ремеслу?

Справжній митець – розумний, глибокодумний – нікому не потрібен. Бо він не буде співати дифірамби владі, а різатиме правду-матку. Як часто ви бачите на екранах видатного українського поета і прозаїка Миколу Славинського? Ось-ось – лише тоді, коли він презентує черговий твір «геніального» майстра Турчинова. А вірші його самого, такі, наприклад, як:

«Холодний голод, голодний холод,
На звалищі тризуб і молот.
А серп і хрест в іржі,
На віковій столоченій межі»,


ніхто не знає, їх не пропагують на телебаченні, не читають по радіо.

У тій же Росії живим класиком вважають Богдана Сушинського, в інтернеті детально обговорюють кожний його твір, захоплюються його манерою написання. А це ж наш земляк зі Львівщини, нині живе в Одесі! Нещодавно ми розмовляли по телефону. Пан Богдан передав вітання для всіх спілчан Волині, особисто – Василеві Гею, що я і роблю, користуючись нагодою.

Так ось... Таких людей, як Ліна Костенко, Микола Славинський, Богдан Сушинський, мій друг кінорежисер Григорій Кохан - мають показувати по телевізору щодня. А натомість там - Скрябін, Фагот, Карпа, у ліпшому випадку – Жадан, Андрухович. Причому нас намагаються переконати, що це і є справжня українська література. А НСПУ ніяк на це не реагує!

У Росії письменники страшенно обурилися, коли Путін серед інших запросив на зустріч «видавничі проекти» - так там називають славетних і знаменитих Шилових-Мариніних-Донцових. А у нас ці «проекти» - авторитети в законі. Звісно, видавництвам простіше мати справу з розкрученими авторами, та народові, який не може віднайти у книгарні гідний прочитання твір – від цього не легше!

Побачивши і почувши отих «немовлят», яких у кожному обласному центрі пачками беруть до Спілки, хочеться блювати і більше нічого не читати!

- Чому Ви фактично перестали видаватись в Україні?

- Я не видаюсь, видають мене… Йду до мети простим і чесним шляхом, надсилаючи свої твори електронною поштою. З Росії - відповідь приходить відразу. Чи позитивна, чи негативна… Мовляв, вибачте, «редакційний кошик переповнений» чи «така тематика нас не цікавить». А українці видавці взагалі не вважають за потрібне відповідати авторам… Проведіть експеримент, зробіть синопсис і під псевдонімом надішліть пропозицію в усі видавництва України. Можу закладатися на пляшку коньяку, жодної відповіді Ви не отримаєте!

- І останнє, шаблонне… Яких сюрпризів ще від вас чекати?

- Наступна книга буде про генерала Потапова. Є у Луцьку вулиця, названа його іменем... Чи була… Я вже сам заплутався з цими перейменуваннями.

Тісно спілкуюся із дружиною Михайла Івановича – Маріанною Федорівною, котра й досі живе в Москві і попри вік (вона з 1924 року) має чудову пам’ять, його сином Іваном, директором школи в селі Риляки Калузької області Росії Тетяною Вікторівною, у закладі якої розташований музей славетного полководця…

Необхідні уточнення повсякчас надають моїх друзі: генерал Булавін, кандидат історичних наук, доктор гуманістики Ткачов, письменник Дмитрієв…

До речі, всі вони були консультантами нової книги Андрія Кокотюхи «Червоний», що передує в багатьох українських рейтингах. У ній йдеться про подвиг вояків УПА, котрі воювали на два фронти, а потім поширювали свої ідеї серед в’язнів ГУЛАГу…

Мужність немає національності. Про це я стверджую своїми творами.

- Подейкують, Потапов був чи не єдиним з полководців, що побували у полоні, кого не репресували та ще й просунули по службі… За що така прихильність?

- Якби у перші дні 5-ту армію підтримали інші з’єднання РКККА, сценарій війни міг би бути зовсім іншим. Мало хто знає, але саме на теренах нашої області агресори отримали найрішучішу відсіч.

Окремі підрозділи 15-го стрілецького корпусу генерала Федюнинського перейшли у контратаку і відкинули ворога подекуди на 10-15 кілометрів, відбивши ряд великих населених пунктів.

Нев’янучою славою покрили себе вояки 124-ї стрілецької дивізії, які під командою замполіта Георгія Івановича Жилякова (командир – генерал Пилип Григорович Сущий загинув у перші години війни) під червоним прапором і криками «Ура!» кинулися на ворога у рукопаш, захищаючи село Милятин (нині Іваничівського району).

Сам Потапов відступив зі своїми військами аж до Києва і потрапив у полон, будучи важко пораненим. Німці його підлікували і привезли на зустріч з Гітлером. Фюрер пропонував очолити РОА (русскую освободительную армию), на що командарм вибухнув лайкою, додавши: «Тебя, пса поганого, ещё будут возить в клетке по Красной площади».

«Простежте, щоб він дожив до нашої перемоги і побачив парад славетних німецьких військ у Москві» - відповів тоді лідер Третього рейху. Тільки це й врятувало мужнього радянського генерала від неминучої смерті.

Потім записи тієї розмови якимсь чином опинилися у розпорядженні слідчих НКВД і, зрозуміло, Сталін вирішив помилувати свого вірного служаку.

А у Гітлера після бесіди з Потаповим з’явилася ще одна «фобія» - більш за все він почав боятися, що його захоплять у полон, присплять газом і будуть возити у клітці по Красній площі. Про це сам фюрер сказав особистому пілотові Гансу Бауру перед тим, як вчинити самогубство.

Розмовляв Ігор КОСТЮК (для ВолиньPost)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 4
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Щось Сергій справляє враження закомплексованого провінціала. Краще б він узагалі не згадував про столичних письменників, аніж отак їх гудити. Подобається тобі сидіти в глухому закутку - сиди на здоров'я. Навіщо ж так заздрити?
Відповісти
сергію сиди дома раки продавай й ментам інформацію зливай
Відповісти
да ты Серега браконьер ))))
Відповісти
Про Потапова цікаво було б прочитати.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
Про дуту літературу
05 листопада, 2012, 10:02
Волинський список Сандармоху
04 листопада, 2012, 10:13