вхід реєстрація

Борис Ревенко: «Леонід Кравчук не пустив нашого антибандерівського фільму на конкурс у Москву»

Борис Ревенко: «Леонід Кравчук не пустив нашого антибандерівського фільму на конкурс у Москву»
Учора на 78 році життя помер голова музейної ради, член Національної спілки кінематографістів України, заслужений працівник культури України та керівник аматорської кіностудії «Волинь» Борис Павлович Ревенко.

Колектив ВолиньPost висловлює глибоке співчуття рідним митця. Пропонуємо згадати метра волинського кінематографу в нашому інтерв’ю.

Директор народної аматорської кіностудії «Волинь» Борис Ревенко – не тільки авторитетний метр фото- і кіномистецтва. Не всі знають, що півтора десятиліття своєї молодості він «відборознив» світовий океан на китобійному судні.

Побував у Португалії, Уругваї, на острові Фіджі, в Австралії, в Сінгапурі. Полював на китів на півночі Канади. Ходив по айсбергах довжиною 150 кілометрів.

Каже, саме під час подорожей всерйоз захопився і фото- та кінозйомкою. І... саме на неї таки проміняв повне пригод і екзотики моряцтво, розмінявши заодно Владивосток на Луцьк.

Кінокамеру Борис Ревенко не полишає уже понад 50 років. І зараз, на порозі свого 75-ліття (ювілей режисер відзначатиме 25 квітня), продовжує активно працювати на чолі кіностудії.

«ЯК МИ ЧУКЧАМ КІНО КРУТИЛИ»

– Про далекі мандри мріють, як правило, з дитинства. У вас це – теж дитяча мрія, чи все вийшло «само собою»?

– Ще в дитинстві, коли мені було років 12, я мріяв придбати велосипед. А ще – мати фотоапарат, щоб поїхати на велосипеді в Африку знімати природу. Але це було дорого. Мама отримувала 60 карбованців, а велосипед коштував 200.
А в 15 років я прочитав книжку «В дебрях Уссурийского края» автора Володимира Арсеньєва. Це видатний російський мандрівник.

Згодом і потрапив туди. У 1957 році, коли пішов до армії. В Уссурійському краї є ведмеді, тигри, рисі, ліани, виноград, дикі бджоли. Там багата природа.

– А з китобійним судном як вийшло?

– Перший рік після армії я працював інженером на закритому військовому заводі у Приморському краї у місті Арсеньєв. Ми виробляли гірокомпаси для кораблів. Прочитав, що формується китобійна флотилія «Советская Россия», запрошуються спеціалісти. А перед тим я прочитав книжку «Вокруг света за китами». І мене ця «китова морська екзотика» також стала цікавити.
Прапор радянського китобійного судна, 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Прапор радянського китобійного судна, 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

Нас літаками із Владивостока переправили в Миколаїв, звідки ми переїхали в Одесу. А вже з Одеси наша флотилія вийшла в море у 1961 році. Мене зарахували лебідчиком в бригаді із підйому китів. Там я пропрацював 13 років.

У вільний від роботи час фотографував та знімав на відео відлов китів і природу. Трохи дописував у газети. Мене журналістика також цікавила. Друкувався в місцевій пресі найбільше. «Красное знамя» - досить тиражована газета. Виходила тиражем 400 тисяч примірників. «Дальневосточный комсомолец», «Агентство печати Новости», «Правда», «Комсомольская правда» і в газеті всіх моряків «Водный транспорт».

Писав статті, подавав знімки. І було таке, що навіть ці фотографії друкувалися у волинській пресі. Бо це були унікальні кадри, які поширювалися на весь Союз.

Моряки китобійного судна оглядають тушу щойно вбитого кита. 1960-ті роки.  (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Моряки китобійного судна оглядають тушу щойно вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


– Кит – найбільша тварина на землі. Її важко вполювати?

– На китобоях є масивні гарпунні гармати. Один гарпун важить 100 кілограмів. На його кінці прикріплена вибухівка. Без неї ніяк. Бо сам гарпун для кита – це як укол голкою для людини.
Гарпуном з вибухівкою треба поцілити в голови чи хребет кита. Тоді таким ударом його можна вбити.

Далі лебідкою витягували тушу на борт і обробляли. Кити важили по 150-200 тонн.

З одного великого кита можна натопити 15 тонн жиру. Його потім використовували у маргарин. Є вушний жир, ми на ньому смажили картоплю і рибу.

Моряки-китобійники на пащі вбитого кита. 1960-ті роки.  (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Моряки-китобійники на пащі вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


Але це з вусатого кита. Бо з кашалотів жир не можна вживати – від нього можна померти. Печінка, легені, серце, м’ясо – все це вживали люди у їжу. З м’яса робили дешеві консерви для алкоголіків. 500-грамову банку таких консерви коштувала 33 копійки. Це була дешева закуска.

Відправляли також в зоопарки. Коли розбирали кита, то залишки не викидали. Їх перемелювали й робили так зване китове борошно, яке відправляли в колгоспи, де його додавали до їжі тваринам.

Моряки-китобійники біля китової щелепи. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Моряки-китобійники біля китової щелепи. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


– А самі китове м’ясо їли?

– Звичайно. Ми його часто прокопчували і їли як шашлики. Дуже смачно! А загалом на кораблі їли все, що плаває і літає, – пінгвінів, альбатросів, китів, різну рибу. Всі види тварин із моря пахнуть рибою. Але є особливий кит Мінке – він має дуже схоже на куряче м’ясо. Наука не може пояснити, чому так.

– Робота на китобійному судні - небезпечна?

– Всяке траплялося. Часто згадую нашого земляка, з Черкас, Колю Козубенка. Він був гарпунером, за рейс убивав до 500 китів. Одного разу він якось невдало вистрілив так, що гарпун відбився від сала кита і полетів на нього. Убив на смерть.

Гарпунна гармата радянського китобійного судна (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Гарпунна гармата радянського китобійного судна (Фото з архіву Бориса Ревенка)


Загалом за весь час я бачив кілька смертей. Тіло людини прямо в морі і ховали. Закутували в тканинну люльку і скидали у глибокі води…

Може, його (Козубенка, – ред.) покарало те, що він забагато китів убивав. Бо наша база могла прийняти 30 китів за місяць, а ми убивали 50. Із надлишкових китів здирали шкури і викидали за борт. Це вже було браконьєрство.

– М’яко кажучи, не дуже економно…

– Та в нас і без того вихід продукції був 30%. А в японців 90-95%. Вони навіть кишки та ласти використовували.

Але у нас прибуток все одно був величезний. Флотилія складалася із 1200 чоловік. 600 були на базі, інші 600 – в морі. Кожен китобій мав 30 чоловік. Тобто за рейс їх плавало 20. Флотилія давала в рік 11 мільйонів доларів прибутку! І це були шістдесяті роки. 1 мільйон ішов на зарплату, 1 – на спорядження та витратні матеріали, ще 1 мільйон – на пальне та мастильні матеріали. А інше – чистий прибуток.

– Ваші друзі пригадують кумедну історію, пов’язану з вашим візитом до чукчів. Розкажіть, будь ласка…

– А, це як ми чукчам кіно крутили? Була якась міжнародна угода, щоб доставляти чукчам по киту. Але не пригадаю, хто і коли мав це робити. Це була нація, яка вимирає, тому їм доставляли безкоштовно китів.

Підійшла наша черга. Але капітан відмовився, махнув на чукчів рукою. Тоді вони звернулися в Міжнародну організацію з китобійного промислу, і нашу флотилію оштрафували на мільйон доларів.

Ну, зрештою ми таки привезли їм кита. А вони кажуть: «Давай, капітана, кіно!» Їм не так кит треба був, як подивитися кіно. Фільм закінчився, а вони ще хочуть. Що було робити?

Щоб не показувати те саме, кіномеханік вставив бобіну з кінця. Зображення виявилося перевернутим. Вони сиділи і дивилися таке кіно, нічого не розуміючи, як і першого разу…

Автопортрет Бориса Ревенка. Середина 1960-х років
Автопортрет Бориса Ревенка. Середина 1960-х років


ПІСЛЯ МОРЯ ЛУЦЬК ВИДАВСЯ КУРОРТОМ

– Під час плавання ви також займалися фото. Це було просто захоплення чи робота?

- І те, й інше. До свого плавання я ще закінчував Ростовський кінотехнікум. І вирішив організувати на кораблі кінофотоклуб «Антарктика». Ми там робили фото, знімали аматорські фільми.

Потім на флотилію прийшов працювати оператор студії «Дальтелефільм» Петро Якімов. Він почав нас вчити грамотно знімати фільми, будувати кадри, робити монтаж, писати сценарій. Я в нього дуже чудову школу пройшов.

В нас була апаратура, плівка та матеріали майже в необмеженій кількості. Назнімав велику кількість фотографій. Весь фотоархів у мене зберігся. Це біля 50 тисяч негативів.
Я знімав і китів, і природу, захоплювався портретною зйомкою.

– Чому вирішили піти з моряцтва?

– Я хотів перейти з тієї флотилії, яка базується у Владивостоці, на ту, яка базується в Одесі, щоб бути ближче до батьківщини. Бо була ностальгія. Загалом я зробив 13 рейсів. Цього було достатньо для виходу на пенсію. Я тоді захотів переїхати ближче сюди.

Спочатку переїхав до Одеси. Перейшов працювати на одеську флотилію. Але це був виняток. Бо загалом з кадрами у Владивостоці було важче, ніж в Одесі. Їх просто бракувало. Тому як виняток мені дозволили перевестися з Владивостока в Одесу на китобазу «Советская Украина».

Робота моряка хоч і була важка, але прибуткова. З кожного рейсу вдавалося зробити якусь вагому покупку. З першого рейсу я квартиру купив, наприклад.

А потім, під час однієї з річних відпусток, приїхав до Луцька - тут жили мої сестра і тітка. Став відвідувати секцію кінофотоаматорства при Будинку народної творчості. І якось її керівник Павло Пастушенко, маючи проблеми з серцем, запропонував замість нього рік бути керівником секції.

А мені було дуже цікаво. Бо я вже вмів знімати і фото, і кіно. Та й на березі, можна казати, 13 років не був. Пішов працювати. Стали організовувати фотовиставки, конкурси аматорських фільмів.

Я навіть поміняв свою владивостоцьку квартиру на житло у Луцьку – двокімнатну квартиру на вулиці Леніна.

Новий директор кіностудії «Волинь» Борис Ревенко. Друга половина 1970-х років (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Новий директор кіностудії «Волинь» Борис Ревенко. Друга половина 1970-х років (Фото з архіву Бориса Ревенка)


– Де легше було працювати – на морі чи на суші?

– Порівняно з морем працювати в Луцьку було - як жити на курорті. Бо там на морі ми працювали «12 через 12» без вихідних і свят. Це важка робота.

На судні я також займався фотозйомкою та кіно, але у вільний від роботи час. А в Луцьку я зміг повністю присвятити себе творчій роботі.

– Як опинилися на кіностудії «Волинь»?

– Коли минув рік, Павло Пастушенко прийшов на роботу. А я вже думав знову іти в рейс. Але раптом мені запропонували очолити народну кіностудію «Волинь». Це було у 1975 році. Мені якось в Луцьку комфортніше стало, я погодився і залишився тут. Але не покінчив з морем просто так. Мене ще потім три роки тримали в резерві, тобто за мною зберігалися всі пільги. Я отримував майже подвійну зарплату.

Сценаристи кіностудії «Волинь» Віктор Штепан та Оксана Ременяка обговорюють сценарій майбутнього  фільму, 1985 рік. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Сценаристи кіностудії «Волинь» Віктор Штепан та Оксана Ременяка обговорюють сценарій майбутнього фільму, 1985 рік. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


ЗНІМАЛИ П’ЯНОГО, А НАСТУПНОГО ДНЯ ПОКАЗУВАЛИ ЙОМУ ЗАПИС

– Які фільми вам особисто подобається знімати?

– Фільми на історичну тематику і про персоналії. Про бій під Крутами колись знімав фільм. Його замовляв Український інститут національної пам'яті.

Там розповідалося про Михайла Рожка, учасника того бою. Його Петлюра нагородив золотим хрестом. Потім його по тюрмах тягали і засланнях. За професією Рожко був лікарем. Під час десятирічного заслання в Казахстан він себе настільки добре проявив як лікар, що йому присвоїли почесне звання Заслуженого лікаря Казахстану.

Знімав якось фільм про художника Василя Парахіна. Я його 3 роки знімав. Це вийшла велика дослідницька робота. Потім він зайняв третє місце на фестивалі пам’яті Івана Миколайчука.

Про Братковського історичний був фільм.

З нами свого часу працювала Ірина Левчанівська. Вона робила фільми про свою маму «Пані сенаторка», також про тата, сестру.

Митці кіностудії «Волинь» на зйомках фільму до 900-річчя Луцька. Зліва направо: режисер Йосип Струцюк, Володимир Винничук, лаборант Василь Литвинчук. Перша половина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Митці кіностудії «Волинь» на зйомках фільму до 900-річчя Луцька. Зліва направо: режисер Йосип Струцюк, Володимир Винничук, лаборант Василь Литвинчук. Перша половина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


– А влада фільми замовляла?

– Від влади було дуже багато замовлень. У нас до того ж не було конкурентів – телебачення. Обласний комітет Партії замовляв різні фільми на політичну чи аграрну тематику.

Наприклад, «Від з’їзду до з’їзду» - про те, яких успіхів досягли на Волині за 5 років. Це був фільм на 15 хвилин, який потім показували у драматичному театрі під час партійної конференції.

Були також міські замовлення. Наприклад, «Від партконференції до партконференції».

Замовляла фільми також міліція. От, наприклад, ми співпрацювали з витверезником. Коли туди привозили п’яного, ми його знімали на камеру, а потім наступного дня показували йому запис. Людина не вірила, що буквально вчора вона була у такому стані. Це дуже добре діяло.

Державтоінспекція замовляла фільми про правила дорожнього руху.

Були замовлення від колгоспів. Колгоспи заробляли мільйони, і їм нічого не вартувало проплатити 5 тисяч карбованців за півгодинний фільм. Ми брали замовлення від кількох колгоспів одночасно, а потім їхали і знімали. Бувало, що знімали цілий рік і більше. Адже хотілося показати різні стани природи і види робіт у колгоспі – посівну, жнива, підготовку ґрунту взимку, новорічні свята, всі пори року, а також грозу, вітер і так далі. Треба було виловлювати цікаві кадри, це не робота на один день.

Зазвичай нас приїжджало двоє, знімали по кілька днів у кожному колгоспі. Ночували в голови колгоспу. У нас тоді був автомобіль «Волинянка», який нам подарував автозавод. Точніше, ми заробили її. Бо автозавод у нас замовив фільм, який вартував приблизно так, як нова «Волинянка», – 8 тисяч. Тому ми домовилися за такий розрахунок.

Зінаїда Белова, донька письменника Михайла Пронька та старший методист з фото- та кіномистецтва Іванюк Омелян під час репетиції зйомок фільму. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Зінаїда Белова, донька письменника Михайла Пронька та старший методист з фото- та кіномистецтва Іванюк Омелян під час репетиції зйомок фільму. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


– А цензура була?

– Як правило, не було жодної цензури. Ми просто знімали те, що у нас замовляли. Але були різні нюанси.

От наприклад, міський комітет партії замовив фільм. Він мав складатися із позитивного матеріалу, але в кінці треба було сказати і про якісь негативні сторони, про недоробки чи брак на заводах, невиконання плану і тому подібне.

Такі кадри було дуже важко знімати. Люди не хотіли спілкуватися, втікали. В таких випадках я брав на зйомки інструктора комітету партії.

Одного разу трапився цікавий випадок. На замовлення КДБ я зробив антибандерівський фільм «Розкопана криниця». У Горохівському районі ми знімали кадри про знущання, про те, як кидали людей у криниці, як діставали звідти потім кістки.

Ми цей фільм послали на Всеукраїнський фестиваль аматорських фільмів, на якому він виграв гран-прі серед сотні інших фільмів. Після цього треба було від республіки посилати 15 фільмів на конкурс у Москву. Але всі фільми спершу переглянув Леонід Кравчук, тоді – завідувач ідеологічного відділу та секретар ЦК КПУ. Той, який потім став Президентом України.

Це було наприкінці вісімдесятих. Коли він переглянув фільм «Розкопана криниця», то сказав, що не пропустить його на Москву. «Ми самі в себе розберемося зі своєю історією, самі винесемо сміття з хати. Нема чого, аби москалі дивилися», - так приблизно він тоді сказав. І не пропустив антибандерівський фільм на конкурс у Москву.

Ще пригадую один випадок. Перший секретар обкому КПУ Леонід Палажченко замовив фільм «Благоустрій – справа кожного». А в нас тоді була дуже брудна вулиця Суворова. Він казав зняти те все на плівку.

Потім фільм демонстрували в «Просвіті». Тоді зібралося десь 600-700 чоловік: секретарі райкомів, начальники різних рівнів. Після демонстрації Палащенко сказав: «Якщо не буде зроблений порядок, ми знімемо другу серію». Після цього вулицю за тиждень зробили ідеальною. І так по всьому місту.

Режисер спортивних фільмів кіностудії «Волинь» Борис Супрунчук (стоїть) і лаборант кіностудії Володимир Скворцов. Середина 1980-х років.  (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Режисер спортивних фільмів кіностудії «Волинь» Борис Супрунчук (стоїть) і лаборант кіностудії Володимир Скворцов. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


САНІН КАЖЕ, ЩО НАРОДИВСЯ У НАШІЙ КІНОСТУДІЇ

– Кіностудія має іменитих «випускників». Розкажіть трохи про них.

– Олесь Санін ходив до нас із 12-річного віку. Зараз він крутий режисер. Зробив фільм «Мамай». В Саніна також є багато цікавих документальних фільмів. Колись його запитали, де він народився. То він відповів, що на кіностудії «Волинь».

В Саніна був друг Сергій Михальчук, оператор. Вони колись разом закінчували гімназію №4. Михальчук уже 14 художніх фільмів зняв у Росії, Німеччині, Казахстані, Україні.

Ще один наш вихованець – оператор Василь Іванюк. Пригадую, як він потрапив у групу для зйомки телепередачі «Клуб кіноподорожей» Юрія Сенкевича. Конкурс із набору операторів оголосив Всесоюзний інститут кінематографії. Їм потрібно було людину, яка не просто вміє знімати, а й є фізично сильною, може плавати по морях, по горах лазити. Таким був Василь Іванюк.

Я був впевнений, що його і без конкурсу приймуть, лише за співбесідою. Він спочатку не хотів їхати, але я наполягав. Зрештою, його прийняли без екзаменів. Він побував і в Африці, і на Далекому Сході, в Антарктиді. Зняв для програми десь 80 фільмів. Зараз він працює в Петербурзі на студії художніх фільмів.

Багато людей пішли працювати на місцеве телебачення. Дехто поїхав у Полтаву, Черкаси.

Колись на базі нашого приміщення років 15 діяв Клуб творчої молоді. Тут збиралися архітектори, скульптори, художники, письменники. Потім ці люди виросли, а на їхнє місце ніхто не прийшов. Жив тут у нас 4 дні Іван Миколайчук. Пам’ятаю, як він тут на столі відбивав чечітку. Він тоді знімав фільм і приїхав в Луцьк у творчих пошуках. Ми з ним вночі каталися на велосипедах на Театральному майдані. Бували тут і політики: Юрій Костенко, В’ячеслав Чорновіл та інші.

Плакат Івана Миколайчука, який сьогодні висить у приміщенні кіностудії «Волинь»
Плакат Івана Миколайчука, який сьогодні висить у приміщенні кіностудії «Волинь»


– Знаю, що кіностудія зняла більше 300 фільмів. Які б з них ви назвали особливо вдалими, успішними?

– Багато нагород отримали фільми відомого письменника Йосипа Струцюка. Адже він - і кінорежисер. Фільм «В оселі чорного самітника» про чорних буслів має 22 нагороди. На якому б конкурсі чи фестивалі він не презентувався, нижче третього місця ніколи не опускався.

Ліричний фільм «Світло витязя» про Світязь, який колись на міжнародному фестивалі в Одесі третє місце зайняв.

Ще один – «Чарівник з Луцька». Я розказував, що Кравчук не пропустив на конкурс у Москву антибандерівський фільм «Розкопана криниця». Так от, замість нього на Москву послали саме «Чарівника з Луцька». Цей фільм про луцького скульптора і живописця Станіслава Сарцевича. Це майже мій авторський фільм.

В Києві свого часу його геть не оцінили, навіть диплом за участь не дали. Сказали, що ходить якийсь дідок і фігурки малює. Журі перед цим ще й випили і не сприйняли фільм. У Москві ж на конкурсі його показували останнім. В кінці вся публіка зірвалася, бурхливі оплески. Дали гран-прі, головний приз Міністерства культури СРСР, головний приз від профспілки. Це один із найкращих фільмів студії «Волинь».

До речі, про Сарцевича. У нього був дуже цікавий дворик на вулиці Хакімова, де він жив. Там у нього стояли скульптури оголених жінок. До нього з Франції, Німеччини, Англії приїжджали переймати досвід. А сусіди скарги писали, щоб забрав тих оголених жінок з їхніх очей. Йому погрожували відключити воду, газ. То він тоді понамальовував на скульптурах бюстгальтери, труси. Потім після смерті ті скульптури зруйнувалися, бо були зроблені з піску і недовговічні.

Пам’ятаю день, коли Сарцевича хоронили. Це було 5 березня 1975 року. Я тоді ще знімав фільм. Зранку ішов великий лапатий сніг. Я прийшов до нього додому о восьмій ранку і почув, що він помер і о першій годині його хоронитимуть. Йому, до речі, було 85 років.

Я зняв сніг, а потім прийшов і в обід. Камера знімала, коли труну виносили. В той момент вже вийшло сонце і сніг на скульптурах почав танути. По них стікали потоки води, ніби вони плакали. А труну біля кожної фігури по 3 рази нахиляли. Все це я знімав. Це настільки зворушило журі і публіку, що за цей фільм дали гран-прі.

Луцький скульптор Станіслав Сарцевич.  (Фото з архіву Бориса Ревенка)
Луцький скульптор Станіслав Сарцевич. (Фото з архіву Бориса Ревенка)


«ВИЖИЛИ», БО МАЛИ АВТОРИТЕТ

– Як студія вижила в 90-ті роки? Тотальна комерціалізація, злидні в галузі культури, нема держзамовлення…

– Ми вижили через те, що в нас був сильний авторитет. В дев’яностих також фільми були потрібні. Із 9 народних студій на Волині вижила тільки одна - наша.

Крім того, я вже був заслужений працівник культури. Також у нас було багато відомих вихованців. Той же Санін. Думаю, нас не закрили за авторитет.

Монтажний столик у кіностудії «Волинь»
Монтажний столик у кіностудії «Волинь»


– Звідки зараз студія бере засоби для існування?

– Сьогодні кіностудія Волинь працює у складі обласного науково-методичного центру культури. Виживаємо на платних послугах, а то і на своїй зарплаті. В цьому році ще нічого не було. В минулому дали 2 тисячі гривень. Гроші є тільки на зарплату. На зйомки фільмів нема.

– Скільки у вас працівників?

– Четверо: директор, завідувач фільмотеки, 2 інженери комп’ютерних систем.

– Що з сучасного обладнання має студія?

– Маємо кілька цифрових камер, комп’ютерів, сканер і принтер.

– А якісь замовлення зараз є?

- Зараз дуже мало замовлень. Замовляє управління культури зазвичай. От, недавно допомагали робити «Сім чудес Волині», потім робили «Берегиню». Дали за цей фільм 6 чи 7 тисяч. Але ті гроші швидко розійшлися: по тисячі режисеру, оператору, монтажнику…

Нагороди учасників  кіностудії «Волинь»
Нагороди учасників кіностудії «Волинь»


– А де фільми вашої студії можна переглянути?

– Їх іноді показують на Волинському телебаченні й «Аверсі». Якщо за замовлений фільм дають додаткові гроші на тираж, то ми робимо копії і відсилаємо в бібліотеки, районні будинки культури.

Частина фільмотеки  кіностудії «Волинь»
Частина фільмотеки кіностудії «Волинь»


– Ви не збираєтеся оцифрувати свої архіви?

– Збираємося. Але не вистачає рук. Це треба, щоб людина цілими днями стояла і переводила, записувала на цифрові носії, але в нас нема кому це робити. Ця робота у нас іде повільно.

– Зараз знімати фільми легше, ніж колись?

– Знімати стало набагато простіше. Маючи бодай якусь камеру, кожен може пробувати знімати. Хоча звичайно професійна техніка коштує дуже дорого. В нас на Волині жодної професійної камери ні в кого нема. Але це не впливає на творчий процес. Головне – зйомка, що ти зняв, як подав, яка режисура, драматургія, а не камера.

Раніше для фільму треба було мати дійсно студію. Знімати на плівку, проявляти те все, клеїти за монтажним столиком. А зараз нічого не треба. Елементарну камеру в руки – і вперед. На комп’ютері вдома весь фільм можеш зробити.

У приміщенні кіностудії «Волинь»
У приміщенні кіностудії «Волинь»


– Як думаєте, чи є перспектива в українського кінематографа?

– Він уже почав відроджуватися. Недавно зняли фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Мені він сподобався. Є там сучасні комп’ютерні технології. Але без них нікуди, воно має бути, ми ж маємо іти в ногу з часом.

Зараз потрохи дають гроші, починають знімати. Тут важливо, щоб було якомога більше меценатів.

От, зараз ЦУМ будують. Там колосальні гроші підуть. Що коштує дати з тієї суми 10 тисяч доларів на фільм? Але з того могло б вийти щось добре.

Відродження – це перш за все меценатство, яке вкладає гроші у розвиток вітчизняного кіно. В нас такий час ще не настав.

Як писав Маркс, поки люди не наїдяться тих грошей, що аж блюватимуть ними, тоді прийде меценатство. Думаю, через 10 років піде кіно повним ходом у нас.

Розмовляв Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 10
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
яка це цікава людина...
Відповісти
Дякую! Багато цікавого про Боба дізнався...
Відповісти
На фото "Гарпунна гармата радянського китобійного судна" - це там хто справа - собачка???
Відповісти
собачка) ревенко навмисно її туди посадив, казав
Відповісти
Наче в совєцькому союзі побувала))) Кльово, напевно, таке прикольне життя прожити - стільки спогадів)))
Відповісти
БеПе - це наш perpetuum mobile!!!
Але кращі свої фільми у XXI столітті він зробив у тандемі з режисером і сценаристом Валерієм Бєловим, про якого після відходу в кращі світи якось так одразу незаслужено забули...
Відповісти
Класна стаття. Дещо нове я дізнався про нашого Бопа, вперше почув про скульптора Сарцевича.
Фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» показує, що в Україні буде кіно світового рівня. Волиняни прийматимуть в його розвитку активну участь.
Відповісти
Zozulechka, а хіба Валерій Бєлов вже відійшов?
Я в нього ще недавно в 2011 інтерв'ю брав...
Відповісти
((( ще досі не можу звикнути до цього факту((
"Ще недавно 2011..." - за теперішніми урбанізованими мірками це - ціла вічність. Він відйшов у грудні, 12-го.. Однієї години, одного дня вистачає, аби невідворотність стала реальністю. Цінуймо кожну мить, кожного з нас, адже завтра, як це не фатально й банально, може не бути..
Відповісти
Цікаво все-таки було б знати хоч якийсь зміст терміну "антибандерівський фільм".
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час