Дивом вижив під обстрілами: історія волинянина, який має подвійну ампутацію ніг

Андрію Ярошику з волинського села Кукли — 30 років. Він — військовослужбовець 14 бригади, який дивом вижив під артобстрілом і ударами дронів, що на нього "полювали", на Куп'янському напрямку. Скид вибухівки завдав йому важких поранень. Боєць самостійно наклав собі турнікети для зупинки кровотечі та чекав на евакуацію, паралельно прощаючись із життям.

23 години години із турнікетами дали про себе знати — лікарям довелося провести високу ампутацію обох ніг. Свою історію, бойовий шлях, повернення до цивільного життя і плани Андрій розповів Суспільному.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Андрій із братом Богданом були в Чернігові на роботі, де займалися "сухою стяжкою". Одразу, пригадує чоловік, стати до лав ЗСУ в Чернігові не вдалося, бо на той час в місті було багато добровольців.

"Зранку 24-го прокинувся, зранку кави хотів купити, на роботу збирався, а тут начальник дзвонить, каже: "Війна". Кажу: "Яка війна?" Ми тоді замучилися сильно з братом і навіть не чули, як в Чернігові почали бомбити. Тоді в 4-й ранку в Чернігові влупили аеродрома. Саме більше я переживав, щоб вивезти якось брата до хати. Але зразу всі рейси повідмінялися і ми не могли не виїхати", — говорить волинянин.

Поки Андрій із братом залишалися на околиці Чернігова, в один із днів розбомбило будинок, де вони жили. Каже: збиралися з товаришем у магазин купити продуктів, але в останній момент сказав братові йти також. Завдяки цьому, з його слів, усі лишилися цілі. Виїхати з міста вдалося 18 березня 2022 року.

Маючи за плечима досвід строкової служби, на військову службу Андрій Ярошик потрапив у жовтні 2022 року. Спершу був стрільцем у першому стрілецькому батальйоні в 14 окремій механізованій бригаді. Після проходження навчання став командиром відділення у 2023 році.

На початку березня 2025 року військовий змінив посаду на навідника-оператора. Отримавши від командира завдання привозити хлопців на позиції і забирати їх звідти, 24 травня він із бійцями заїхали на першу позицію на Харківщині. Два його побратими загинули: одному осколок влучив у голову, іншому — в артерію.

"Я ухвалив рішення, що нам треба відкотитися. Сказав по радіостанції старшому командиру, що ми "відкочуємося", бо ми не зайдемо. Попереду нас вже пристрелювався міномет, він думав, що ми вперед побіжимо. Дрони вже чекали. Але ми відкотилися. Загинув перший побратим: скид — і йому в шию попало в артерію.", — каже Андрій.
Місцевість була замінована, над головами літали російські дрони. 25 травня орієнтовно о 5:30 Андрій отримав поранення. Перший скид із дрона влучив у праву ногу, майже одразу ж другий скид — у ліву ногу. Її переламало в чотирьох місцях.

"Вони (військові РФ — ред.) почали вже добивати, та я чудом вижив. Раз-два — турнікети сам собі наложив. Вже з жизню прощався... Як кажуть, бачив білий тунель. Вже не сил не було... По рації передав, що я важкий "300", біля мене двоє "200". Свої координати передав і ждав. Помолився і прощався з життям. Думав, що це кінець", — пригадав воїн.

Пригадує, що просив у рацію витягнути його якщо не живого, то хоча б тіло.

"Вони сказали: "Ні, ми тебе витягнемо полюбому". І тут буквально хвилин 15 пройшло, може трохи більше, і я чую кричать до мене хлопці, щоб витягнути мене. Кажу: "Броню знімайте, тільки хоча би каски не знімайте". Бо я знав, що вони (російські військові — ред.) як ли (вибухівку — ред.) точно біля голови", — сказав волинянин.

Евакуаційний маршрут складав 3 кілометри. Тяжко пораненого Андрія Ярошинка витягували з "гарячої" зони у відносно безпечне місце 12 годин. Ще 8 годин, з його слів, тривало очікування на транспорт. Далі - евакуація до стабілізаційного пункту.

"Своїм побратимам, дуже вдячний, що вони мене витягнули! Майже 23 години стояли турніки, бо поки мене вже вивезли, то тому така ампутація. Коли я получив поранення, то вже розумів, що я без них (без ніг — ред.) останусь", — говорить чоловік.

Ампутацію обох ніг Андрій переніс у лікарня Харкова, там же хірурги діставали з тіла осколки. Після перших оперативних втручань Андрія евакуювали до реанімаційного відділення одного з медзакладів Києва, далі — у Львів.

"Я ще в у Львові майже дві неділі був в реанімації на діалізі. Це вже хотіли операції по штучним ниркам робити: не хотіли запрацьовувати вони і все. Почали діаліз робити і в останній момент запрацювали, дякувати Богу. Вже потім було набагато легше", — каже волинянин.

Після лікування й реабілітації у 30-річного волинянина розпочався етап відновлення — протезування у Superhumans Center неподалік Львова. Деталі протезів Андрія — з трьох країн: нижня частина зі США, коліно — з Японії, корпус — з Німеччини.

Андрій Ярошик нагороджений нагрудним знаком "Золотий Хрест" за штурми ворожих позицій російських військ біля Куп'янська. Також має відзнаку Міністерства оборони України "Знак пошани".

"Місяць часу були бої інтенсивні. На той час було там 6-8 чоловік на позиціях, а їх йшло і по 10, і по 30 чоловік. Ми їх розбивали, буквально 5 хвилин, 10 хвилин перекуру — знову лізуть. Це Куп'янськ, перші штурми. Для мене всі нагороди багато чого значать, але найважливіше— зберегти життя побратима", — говорить чоловік.

Поранення й контузії, отримані в боях, говорить Андрій Ярошик, дали про себе знати: головний біль, спазми, шум у вухах. Також у тілі захисника залишаються дрібні фрагменти осколків. Завдало болю воїну й те, що відвернулася кохана дівчина.

"Вона мені по телефону сказала: "Нащо мені такий каліка без ніг". Але це мене загартувало. Як мені одна людина сказала: "Це не твоє, значить, воно тобі не потрібне". Я більше в себе повірив, більше стало наполегливості. Я не вважаю себе ні калікою, ні інвалідом. Дуже важко було зразу, але якщо я остався живий... Значить Бог нас не дарма оставляє", — каже боєць.

Андрій Ярошик із багатодітної родини: він — найстарший, троє менших братів Іван, Сергій, Богдан, сестра Анастасія і найменший брат Павло. Його двоє молодших братів, Іван та Сергій, нині боронять Україну, сестра й мама за кордоном на заробітках.

З наслідками російсько-української війни Андрій Ярошик знаходить у собі сили жити життя та мріяти про майбутнє. Йому 30. Він має мету — ходити на протезах, а ще мріє відкрити власну справу, купити обладнання для напівсухої стяжки та продовжити будівельну справу. Андрій усміхається і додає: "Буду жити далі!"
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!