вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Ліс був завжди: історія волинського села, де все міряють ягодами

Ліс був завжди: історія волинського села, де все міряють ягодами
Про життя волинського села на сто хат і триста душ, де все міряють лісом, розповідає видання The Ukrainians.

Вєра виходить з повним відром на дорогу, де чекає скупник. Стара куртка кольору піску, гумові чоботи, чоловічі спортивні штани, хустка. Вона не встигла змінити цієї лісової уніформи, яка захищає від комах, змій і дощу. Жінка ставить відро з ягодами на вагу. 6,615 кг. Відняти 400 грамів — вона вже знає, скільки важить це пластикове 10-літрове відро.

– По сорок п’ять же домовилися з вами? Я так тяжко збирала, — пробує напівжартома торгуватися Вєра.

– Сорок три.

10 літрів чорниць – це трохи більш як 6 кілограмів. А ще – 8 годин праці в лісі, які сьогодні коштують 267 гривень.

Вєра загортає рукав і показує потемнілу шкіру на зовнішньому боці лівої руки. Виглядає, наче синець, але це мозоль — коли збирає ягоди, жінка спирається лівою рукою на коліно. За кілька днів встигла заробити собі такий слід.

Валюта

В Яловацьку – невеличкому селі на Волині – все міряють лісом і тим, що він дає. У червні й на початку липня, поки не зросли гриби, ягоди – головна тема розмов. Чи цвітуть, чи не померзли, чи зав’язалися, чи є «зелепухи», тобто недостиглі чорниці.

– Є ягоди? – у тих, хто вертається з лісу, це питають найперше, раніше, ніж кажуть «добридень».

Якщо це родич, можна питати відвертіше:

– Скільки набрали?

– А, так, щось надлубали, – буде відповідь, навмисне неточна.

Чорниці тут називають просто «ягоди». Окрім них, в цьому лісі можна знайти ще суниці, лохини, брусниці і навіть дивні червоні ягоди – кам’яниці. Та всі вони не такі важливі, як чорниці.

Ті в сезон на кілька тижнів стають головною валютою. Відро чорниць в райцентрі Камені-Каширському міняють на відро полуниць – цього року вони тут не вродили. Ягодами можна розрахуватися із водієм трактора чи вантажівки, які підвозять людей у ліс. Назбирується повний причеп селян: переважно жінки з дітьми. Їдуть рано, вертаються ввечері.

Ягоди жертвують на церковну семінарію Московського патріархату в Луцьку. В самому Яловацьку немає церкви (як і сільради, школи й роботи), тому люди ходять на службу до сусіднього села. Те, що місцева церква підпорядкована Москві, тут мало кого хвилює.

– Батюшка казав казаннє: «Хоч вони й чорні, як моя ряса, але хто може, потрошки на семінарію здайте. В магазині стоятиме ящик», – діляться люди враженнями від недільної служби.

Увечері жінки приїздять на роверах до магазину – самі змучені після цілого дня в лісі, руки сині від чорничного соку й порепані від важкої роботи – привозять по літру ягід на семінарію.

Ці жінки тримають село на плаву. Вони рано марніють, рано вдягають на голови хустки, рано починають жити для інших. І працюють до скону.

День у лісі

Йдемо в ліс із ранковою росою. Беремо відра. У Вєри – скляна півторалітрова банка з хитромудрим паском – він зав’язується на талії і тримає банку, куди жінка сипле ягоди. Ми знаходимо собі пластикові літрові відерця, в яких зазвичай продають майонез. Шнурки прив’язуємо до пластикових ручок.

Вєра в гумаках, тому прокладає дорогу. Та ноги й так мокрі. Вгрузаємо у чорний торф’яний ґрунт – колись ці землі були болотами, де топилися навіть корови. За Радянського Союзу провели меліорацію – болота висушили для сільського господарства.

Майже в усьому іншому велика історія і політика цього села не зачепили.

Час у днях тут міряють виходом корів на пашу і поверненням з неї. Час у році – релігійними святами, більшими й меншими.

Яловацьк не має історії, бо ніхто її не знає.

Ліс був завжди, бо ніхто його не садив.

Свєта, Таня й семикласниця Оленка, Танина донька, обганяють нас на роверах. Про близнючок Таню й Свєту в селі говорять захоплено: беруть ягоди, як машиною – спритно, обіруч.

За ними їде Коля, чоловік Тані. Він кілька днів тому вернувся із Росії. Був на заробітках. Один із небагатьох чоловіків у селі, хто не пропиває зароблених грошей в місцевому магазині-барі.

Коля каже, що за день може зібрати до 15 літрів ягід. Це все руками – вони не використовують гребінок. Гребінки, чи бралки, як їх ще називають, дають змогу збирати ягоди удвічі швидше. Проте руйнують ягідник, підриваючи корінь рослини.

Перші півгодини збиральники ще трохи перемовляються між собою про те й інше. Далі западають у якийсь транс, коли не існує нічого, окрім дрібних чорниць, які зриваєш з гілочки, кладеш у жменю, а зі жмені – в банку. За годину банка повна, тоді несеш її до відра.

Відра Свєти й Тані повні до обіду, й вони їдуть додому доїти корову й порати по господарству, а по обіді знову вертаються в ліс з порожніми відрами. Якщо не завадить дощ.

Віра бере ягоди і з дощем, хоч вони від води стають слизькі й потім, зібрані, швидше псуються. Жінка не боїться змокнути, а коли сильно поллє — дістане з кишені тонкий синій дощовик з клейонки. Коли розгорнути плащ, на спині видно вже стертий напис «Янукович — наш президент».

На бензин

Понад тридцять років, до 2014-го, Вєра мешкала в Луганську. За освітою – педагог, працювала там у школі вчителькою молодших класів. Рецепти варення з ягід і салатів з кабачків вона записує в нотатник, на обкладинці якого виведена назва «Записная книжка учителя, преподавателя». Мабуть, дарунок від батьківського комітету.

Вєра вже на пенсії. Вона з родиною залишила Луганськ і вже третій рік мотається між півднем України, куди виїхали її дорослі сини вже із власними дітьми, сходом, куди час від часу навідується у свою квартиру, якої не продає («Може, все налагодиться?»), та заходом – батьківською хатою на Волині.

– Хоча б тисячу мені заробити. На бензин, чи на кірпіч, чи на білети – на що-небудь, – каже Вєра, забираючи надвечір у скупника гроші за відро ягід.

В оптимістичні 1980-ті, після закінчення училища, вона поїхала на схід. У місто, «де росли троянди і була робота», з цього оточеного лісом села, де роботи не було. Багато її родичів та односельчан вчинили подібно. Чоловіки їхали в шахти. Жінки часто отримували професії педагогів та медиків і лишалися працювати на Донеччині й Луганщині. Лише влітку, на час шкільних канікул й великої відпустки, приїздили у рідне село. Звісно, до батьків, але завжди – у ліс по ягоди, по гриби.

Сьогодні Вєрин заробіток «на ягодах» – вагома частина сімейного бюджету, окрім її та чоловікової пенсії.

Чорний Львів

В оптимістичні 1980-ті, поки односельчани освоювали схід, Надія Григорівна брала два кошики чорниць – один вішала поперед себе, другий – на спину. В одну руку брала відро з ягодами, а в іншу – сумку з продуктами для дітей. І їхала в місто. Згадує:

– Злізла з автобуса, а якийсь мужик іде, так дивиться, дивиться. «О-о, каже, жіночко, довго не проживеш, як так будеш нести». А зараз я й коробки не понесу!

Сьогодні бабі Надії уже 77. Нещодавно вона поховала чоловіка, з яким разом прожила 60 років. Дивується, звідки в молодості бралася сила й куди вона поділася тепер.

Раніше, аби продати ягоди, жінки мусили їздити далеко, бо по селах скупники з’явилися, як каже Надія Григорівна, «одразу як стала тая незалежність».

– Куди потім ягоди ідуть? Потім ми їх їмо так чи так. Я тільки бачив: у Ковелі на холодильнику з ящика висипають, така лєнта метрів 50, а з другої сторони — вже чисті, сортовані, морожені, як горох, падають у бумажні мішки. Штемпель поставили – Іспанія, Франція, на Європу, – каже Федір, один зі скупників чорниць.

За його словами, з кожного кілограма, який він здає «на холодильнику», отримує від 3 до 5 гривень.

– Того року я брав по 300 кілограмів в день, а зара – тільки 30, – скаржиться, що цього літа селяни здають мало ягід.

Ягоди в просі

– Була така жінка, Бабеха її називали. То люди сміялися, що в неї чорниці в просі. Не полола проса, а ходила в ліс по ягоди.

Баба Надя розповідає, що за часів її молодості по ягоди майже не ходили. Селяни мали багато роботи в полі, коло хати. Хіба що на Івана Купала – вважали, що Іванові ягоди лікують.

Не збирали ягід – і не знали, що з ними робити. Не вміли варити варення. Висипали на піч сушити, і ще зі свіжих ягід робили «хамулу»: підігрівали на пательні чорниці з борошном і цукром, а потім мастили на хліб.

Сьогодні багато полів навколо Яловацька стоять необроблені – сіножать. Чимало селян на заробітках, як тут кажуть, «на сезоні». Жінки частіше в Польщі, збирають полуницю, малину, вишні. Чоловіки – на будівництві в Росії чи Білорусі.

– Люди порозумнішали, – каже баба Надя, коли чує, що сусіди їдуть в Польщу й залишають корову на молодого сина, «кавалєра».

Збирати ягоди – важка й невдячна праця. У Польщі, працюючи так само важко, заробляєш у кілька разів більше.

Але не їхати «на сезон» і не ходити в ліс по ягоди в Яловацьку неможливо. «А що маю робити, коло хати сісти й сидіти?» – скажуть. Того, хто тяжко працює, тут поважають найбільше. Навіть власниця магазину щодня сідає на ровер і їде в ліс по ягоди.

У Яловацьку окремі підприємливі селяни пробують садити плантацію малини й наймати людей, які б працювали на ній. Але не можуть платити працівникам так, як за кордоном. Тому люди все одно виїздять на місяць, на два. Лишають старих батьків на дітей, а дітей – на старих батьків, кидають худобу, поле. Молодь їде «на сезон» під час канікул, старші – беруть неоплачувані відпустки, якщо працевлаштовані на чверть ставки у сільраді чи школі.

Та все одно повертаються до лісу тутешнього – по свої ягоди.

Бурштин у Яловацьку шукали, та, на щастя для лісу, не знайшли.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Теги: село, цікаво
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
повний гейропс...
Відповісти
Останні статті
Ліс був завжди: історія волинського села, де все міряють ягодами
30 липень, 21:00