«Нотатки мандрівника» Юрія Моклиці про Високі Татри

Подорож у гори - це завжди непередбачувана авантюра. Досвідчені та не дуже туристи вирушають підкорювати складні вершини, після чого повертаються додому, щоб зігрітися теплими спогадами.

Юрій Моклиця – теж затятий турист. Про свій досить епічний, незвичний та екстремальний підйом на словацьку гору поділився з Інформаційним агентством ВолиньPost.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ НОТАТОК МАНДРІВНИКІВ

ТАКОЖ ПІДПИШІТЬСЯ НА СТОРІНКУ РУБРИКИ В FACEBOOK

Я підкорив вершину Герлаховський штіт. Вона знаходиться на території Словаччини. Це хребет Високі Татри, частина Карпатського масиву, а "Герлах" - найвища їх вершина (2654 м).

Почалася історія мандрівки у далекому 2010-му році. Я та ще 9 моїх друзів, вирушили із Кракова велосипедами на Південь. Зі Сходу об'їхали Татри, зупинилися на Ломниці, а з Західного боку хребта повернулися у Краків.



Коли згуртовував туристів, знав, що знаходитимемося в безпосередній близькості до Герлаховського штіта. На Говерлі я був більше десятка разів, тому словацька гора була для мене пунктом призначення номер 1.

Гори – це моє. Власне розуміння, що ти подолав, реалізував і пройшов якийсь шлях – для мене надзвичайно важливо.

В Татрах я запланував омріяне сходження на Герлах. Однак гори там зовсім інші, не схожі на українські, хоч і Карпати. Починаючи з висоти 2-х кілометрів й до вершини – дивакуваті скелі. До того ж вони дуже нагромаджені та химерні. Звичайно, ми до цього були не готові. А з-поміж арсеналу споряджень: мотузка, каска і серцях одне слово - висота.



Але все ж таки більшість людей з нашої групи вирушили зі мною. Ми прикинули маршрут (на свій «хлопський розум») точнісінько так, якби йшли по Карпатах. Дивимося на карту «Ага, тут "носік", тут "перешийок", далі по хребту, чік – і на вершині» - подумалося нам.
Як з'ясувалося потім, ми прямували маршрутом, яким в принципі не можливо дістатися, хоча й піднялися на близько 2 200 кілометрів. Зупинившись біля чергової каменюки, розуміємо: крок в право, крок в ліво - треба техніку, сопрядження, крюки і таке інше. Тобто, це було для нас просто нереально.

Знаєте, відчуття, коли стоїш на половині дороги до вершини й знаєш – ти не підкорив її. В мене «комок» у горлі. Сумно стало від того, що хотів, думав, планував, я вже бачив її, ба навіть стояв на хребті, але…Це наче надгризений бутерброд. І я відчував, що його треба доїсти.



Далі до 2016-го не було таких серйозних поїздок, через революційні події в Україні. А вже наприкінці 2015-го я почав працювати на посаді заступника міського голови Луцька і мене відрядили на день міста у партнерське місто Світ, Словаччина. Я добре знав, що воно зовсім близенько до заповітного штіта. В мене затьохкало серце. Я знову тут і цього разу обов'язково потрібно дійти до кінця…

Та поїздка стала коротенькою. За три дні щільного графіку я не зміг вільно планувати якусь мандрівку. Однак, приїхав, зустрівся із міським головою – Мірославом Шквареком. А він каже гостям: «Давайте покажу вам міську раду». Заводить в свій кабінет із велетенським вікном, а прямо у ньому… Герлаховський штіт. Мене просто заціпило. Я стояв і дивився на гору, немов бик на червону ганчірку.

Тоді ж почав гадати «ну а може піднятися вдасться». Проте підйом групи з 4-х людей коштував близько 400 євро, а ні охочих, ні грошей таких зі мною не було. Знову бутерброд відлежався. Смуток почав змінюватись на злість.

Трохи пізніше, 1 вересня, мене запросив Мірослав Шкварек на півмарафонський забіг між містами Попрад і Світ. Я мав честь представляти партнерське місто у конкурентній боротьбі з більшим та потужнішим містом Попрад, яке вважається туристичним центром Високих та Низьких татр.



На третій раз я був більш обережним із планами, тому сходження не планував, хоча усвідомлював, що Герлах - ціль. Кров з носа, але здолати мушу.

Пробіг дистанцію (21 км), прематор (так у них називають міських голів маленьких міст) нагородив безлімітним абонементом у аквапарк. Кис там до вечора, але щось все ще «гризло» і мучило мою душу. В цей момент я подумав: як же я можу досягти цілі, якщо я абсолютно нічого не роблю для цього? Тільки чекаю, що щось зміниться. Це був переворот у моїй голові і я задумав собі хитрий план.

Знайшов на «Google карті» стежину, почитав де є простіший маршрут. Моя тактика проста: я вирушаю із самого ранку, піднімаюся безпечним маршрутом до озера, а біля нього знаходжу групу, яка прямує у потрібне мені місце. Мовляв, бачте, я тут, нічого не знав, трохи приблудив, візьміть мене з собою, не кидайте. «Словом, щось на місці придумаю» – гадав собі я.



Аж ось чимчикую й натрапляю на групу з п'ятьох людей. Дивлюся, а вони з касками і спорядженнями, серйозні альпіністи. «Ні, не варто підходити, бо скажуть якийсь дурний у тенісці та бейсболці хоче йти в гори» - подумав я. Тому вирішую шукати наступну групу. Потім знову зустрічаю туристів, котрі обвішані карабінами, такі ж самі на вигляд серйозні. В мене серце впало у п'ятки. План зривається.

Однак все ж таки я йду далі. Піднімаюся все вище-вище і доходжу до стежки, яка нагромаджена камінням. «Далі буду вертатися» – подумав я. І тричі повторив вслух. Минаю каміння і бачу драбинку. Вигнутий металевий прут, а далі декілька драбинок. «Все, то вже альпінізм» - зловив себе на думці я. Йду-йду-йду, а через деякий час вгледів маленьку ущелину, яка простягається далеко угору. «Мені нічого не загрожує, людей нема і погода гарна!» - зрадів я і пішов далі.

Чимчикуючи та хвилюючись, я бачу, як спускається на зустріч група. Вони йшли один до одного прив'язані мотузками, обвішані карабінами, в шоломах. При цьому поводилися напрочуд обережно. І я тут в спортивних штанях, кросівках та бейсболці оперся на камінь, так би мовити пташок рахую. А група йде за настановами інструктора, який каже: «Ставайте на той камінь, на той не ставайте».

І ось підходять до мене, зупиняються, а інструктор питає словацькою:
- Ти хто?
- Гуляю, – відповідаю йому українською.
Німа пауза.
- Ти разгаваріваєш па русскі?
- Да, - мовлю я.
- А здєсь нєльзя гулять, - зауважує той.
- Пачєму? - питаю.
- Патаму што здєсь нет тропи, - мовить альпініст.
- Как нєт? Джіпієс гаваріт, што єсть! - заперечую я.
- Вапщє та гулять можна в саправажденіі інструктара.
Німа пауза.
- І што тєпєрь дєлать? - питаю в нього.
- Што, Што. Вазвращатся! - констатує словак.
- Ну, е-е, што ж, я отдохну і пайду, ладна? - запевняю я.
- Счастліво! - підозрілим тоном прощається він.



Я стою зляканий. Серце калатає. Гадки не маю, що робити. Хто-зна може вони приїдуть за мною, зв'яжуть і посадять. А ще гірше штраф впаяють у сотні-тисячі євро. І тільки я збираюся йти далі, дивлюся йде наступна група. Ще одна, друга, третя і так мабуть з десяток. Я второпав, що чим менше я дивитимуся їм в очі, тим більша ймовірність, що до мене не заговорять.

Далі я собі йду-йду, подекуди біжу (чого мені боятися), оббігаю камінчики і бачу нову групу. Але на цей раз я не рахував пташок, а хутенько знайшов маленьку печеру та сховався в ній. З'їв банан, випив кефіру і трохи набрався сил. Півгодини чекав поки вони підуть геть, а вони все йдуть та йдуть. Виходжу нарешті, бачу знову якісь прямують на зустріч. Мусив сховатися. Минуло десь хвилин сорок. В мене вже дупа замерзала, бо ж на камені сидів. «Треба йти, а то ще трохи і помру тут», - подумав я.

Починаю підніматися й натрапляю на ще одну групу. Швидко вирішую діяти, а тому… біжу. Пролітаю над ними, наче вихор. В цей момент навіть не знаю, що вони відчували, адже інструктор чітко наставляв йти обережно, тільки за командою і не дай Боже послизнутися. І тут я такий біжу "на лєгкє".



Дивлюся трохи далі скупчення людей. Думаю: «Чого вони так зібралися?». Підходжу ближче. Ой. Вершина. Бачу табличку, написано «Герлаховський штіт». Здивування змінилося на ейфорію. Я попросив сфотографувати мене. Спустився.

Прибіг до місця ночівлі. Розповів Шквареку про нейморні пригоди, той послухав мене і мовив таке: «Уяви, що ти травмуєшся, тебе ніхто не питає, за тобою прилітає красиво вертоліт, тебе забирають, лікують, а після цього ти платиш 10-12 тисяч євро за послуги. Ось це ризик, а не те, чи був у тебе шанси вижити, чи ні».

P.S. В горах збуваються мрії. Подорож – це тріуф. Ти хотів – ти зробив. А все інше - деталі.

ТЕКСТ – Катерина ЛАЩУК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.