«Не на часі мемасики з Арестовичем постити»: художниця – про героїв «Азова», ікони та благодійний аукціон

«Не на часі мемасики з Арестовичем постити»: художниця – про героїв «Азова», ікони та благодійний аукціон
Пів року тому у листопаді довелося бути у молодіжному хабі «Ватра» у Ковелі. За вікном тоді було мирне небо, яке не віщувало біди. Щоправда, тут (тепер вже символічно і знаково) вчилися основам домедичної допомоги.

Переступивши поріг «правильного простору» (так назвали «Ватру» її засновники), усі одразу звернули увагу на розписану стіну. Не щодня бачиш Шевченка чи Лесю Українку з татуюваннями, правда ж? Першим ділом усі кинулися фотографувати, не замислюючись, хто ж є автором цієї краси.

І вже за кілька місяців, натрапивши на фото в галереї телефону, на думку спала ідея відшукати цього художника і розповісти нашим читачам історію того шедевру. У планах було говорити про мистецтво і точно не про війну…




Однак героїню інтерв’ю – саме ту авторку зображення з розтатуйованими Шевченком та Лесею Українкою – Олександру Цуркевич війна також зачепила. Наразі дівчина готує благодійний онлайн-аукціон з продажу своїх картин, аби всі зароблені кошти віддати хлопцям з «Азова». Річ у тім, що кохана людина і чимало товаришів Олександри – «азовці», частина яких у цей момент обороняє «Азовсталь».



Дівчині двадцять п’ять. Родом вона із Хмельницького. Виросла у творчій родині, батьки – рекламісти, з дитинства знала, ким працюватиме. Були думки займатися археологією, проте згодом зрозуміла, що мистецтво для неї таки ближче. Закінчила Львівську національну академію мистецтв на факультеті образотворчого мистецтва та реставрації (кафедра сакрального мистецтва). Раніше захоплювалась бальною хореографією, тепер же – полденсом. Попри відверті, на думку деяких, танці та яскраву зовнішність, дівчина популяризує донорство, вегетаріанство, українську культуру, питання важливості української мови, волонтерить у напрямку патріотичного виховання дітей та допомагає притулкам для тварин.

«Якось так склалось, що я часто ламаю стереотипи. Якщо навіть подивитись на мою зовнішність і на те, чим я займаюсь, – це доволі суперечливий момент для людей «старої закалки» (усміхається – ред.). Всередині мене – багато класичних ідеалів та цінностей, але я не проти відкриватися новому. За освітою я – художник-іконописець. Батьки у мене – християни, мені ж ближче язичництво з вірою у багатобожжя та енергію Всесвіту», - перше, що розповідає про себе Саша.

Фотограф Максим Бурда
Фотограф Максим Бурда


«Вибір освіти був доволі прагматичний, оскільки мене цікавив станковий живопис та стилістика, якій найбільше можна було навчитись у заслужених художників України, професорів саме цієї кафедри. Вона єдина в Україні. ЇЇ концепція передбачає відродження і популяризацію українського іконопису. І, вивчаючи ідеї християнства зсередини, я чітко можу апелювати питаннями, чому язичницька культура мені ближча. До іконопису моє ставлення шанобливе, як до виду мистецтва, який посідає важливе місце у творенні нашої культури», – пояснює дівчина.

– Популяризувати українське зараз стало мейнстрімом. Однак твої Шевченко з Лесею з’явилися ще до повномасштабної війни. Як виникла така ідея, що передувало цьому?

Так, дійсно, малювала цю картину ще у 2019 році, зустрівши карантин та сувору ізоляцію на Волині, якщо ви ще пам'ятаєте про таке наше минуле життя (усміхається – ред.). Накидала якось ескіз, він дуже сподобався керівнику «Ватри». Я люблю щось новеньке насправді. Не потрібно робити нашого Шевченка постійно зажуреним! Я вирішила модернізувати наших класиків, не малювати їх в одвічній тузі. А відтак, привернути увагу молодих людей, аби у них виникало бажання вивчати саме українську історію, цікавитися нашою культурою. Молоді важливо відчувати спільну хвилю з героями, на яких рівняються. Я візуально їх зблизила, розповіла про їхній побут, так зване особисте життя, яке вони мали так само, як і кожен із нас. Думаю, я з цим впоралась. Хочу допрацювати трохи і наб’ю собі цей малюнок на тілі.

Фотограф Максим Бурда
Фотограф Максим Бурда


Схожих за ідеєю є кілька робіт. Пригадую, як 2017 року захищала дипломну ікону «Козацька Покрова». Тоді був пік моєї тяги до поширення та популяризації національної культури. І Волинь була одним із місць, де зародилася любов до всього українського. Сприяли першим крокам цьому захопленню правильні фестивалі, серед яких особливе місце в серці зайняв мій любий «Бандерштат». Він розбудив мій дух у культурній боротьбі. «Козацька Покрова» теж модернізована, проте за всіма відповідними канонами та у традиційній техніці виконання ікони (левкас, липова дошка). Тобто не у такому вигляді, як ми звикли бачити у церквах, особливо у східній культурі. У Польщі чи у Львові модерні ікони тепло сприймаються. «Класики» ж взагалі таке вандалізмом назвали би.

Козацька Покрова
Козацька Покрова


Портрет Євгена Коновальця
Портрет Євгена Коновальця


– На теренах соцмереж нині – чимало портретів політичних діячів, зокрема Зеленського, Арестовича. Плануєш таке створювати чи це все-таки не твоя тема?

Щоб підтримати «козацький драйв»? (усміхається – ред.) Погляди та ідеї не усіх лідерів я поділяю. Так, влада запрацювала, але є дуже багато неоднозначних моментів та зашкварних історій, пов'язаних із цими людьми. Я не маю бажання ставити окремих діячів в один ряд з Коновальцем, до прикладу. Мої герої зараз тримають «Азовсталь», захищають кордон та створюють міцний тил, який одягає, годує та тримає моральний дух наших хлопців та дівчат. Я малюю їх!

Звісно, приділяю увагу і тим, хто є частиною далекої історії: Лесю Українку, Шевченка, Сковороду, Грушевського, усіх гетьманів, князів, чиї подвиги вивчала. Ці люди становили нашу державу! Проте насамперед на часі говорити про тих, хто зараз захищає нас зі зброєю в руках у Маріуполі, Харкові та інших героїчних містах, де робиться все, щоб наша історія не закінчилась.

– Коли ми домовлялись про розмову, ти анонсувала благодійний аукціон картин, зазначивши, що увесь зароблений звідти кошт віддаси «Азову».

Допомагаючи комусь, я наче допомагаю собі. Мені стає легше та спокійніше. Моя найдорожча людина і дуже багато товаришів в «Азові». З 2014 року – добровольці, які з перших днів обороняють наш спокій і сьогодні наближають нас до перемоги. Коханого у 2016 році двічі контузило, нещодавно з боїв повернули з гіпертонічним кризом, який теж не вперше в молоді його роки.

Дуже багато знайомих зараз на «Азовсталі»… Доволі молоді хлопці, а за кілька місяців постаріли на роки. Чекала дуже довго на відповідь від товариша, який тижнями не виходив на зв’язок. На щастя, відповів, проте наше спілкування тривало недовго, і я далі в очікуваннях на звістку від нього. Телефон згорів, сам він поранений. Не знаю, якої складності рана, але сподіваюся, що може пересуватися. Він, до речі, також із Волині. Одного разу пишу йому: «Давай бігом додому, твоя "дама з маками" чекає». Він замовив картину у мене, ескіз тату. Я ще здивувалась дещо, бо в основі сюжету - тематика Голодомору. Він дуже потішився, що я не встигла її надіслати йому в Марік (Маріуполь – ред.), бо не зміг би забрати. Здається, тепер це одна з найдорожчих моїх робіт, яку я дуже хочу і обов'язково передам особисто йому в руки, ми домовились!

До речі, у нього днями був день народження, і це зовсім не ті умови, в яких він мав би зустрічати своє двадцятип'ятиліття. Я висловлюю глибоку шану його героїзму та пишаюся, що мені випадає честь товаришувати з великими людьми, які подаватимуть правильний приклад моїм дітям.

Портрет товариша, Герой «Азовсталі»
Портрет товариша, Герой «Азовсталі»
Ескіз тату в процесі. Голодомор
Ескіз тату в процесі. Голодомор


Інший наш товариш загинув у березні, захищаючи Маріуполь… Ми домовлялися з ним разом бігати. Таке елементарне бажання, яке тепер уже не втілити. Я не хочу, щоб це знову повторилось. Днями дізналася, що посестра цих хлопців загинула також. Не знаю, як те серце ще витримує… Багато дорогих мені людей - зараз у біді, а ми нічого зробити не можемо, навіть вийти без перешкод на мирну акцію.

Як нещодавня ситуація, коли в центрі столиці поліція затримала активістів, які хотіли прикувати увагу до питання деблокади «Азовсталі». Рідні кричали про своїх хлопців, чоловіків, синів та доньок в оточеному у Маріуполі. У відповідь на це силовики їх розігнали, при цьому просили нічого не знімати або видалити докази з телефону.

Так, можливо, зараз заборонено влаштовувати масові акції, але це дещо нагадало московську імперію посеред демократичної країни. Бо я впевнена, що річ зовсім не у масовому скупченні людей (їх зібралось щонайбільше п'ятдесят).

– Як змінилося твоє життя від початку повномасштабного вторгнення?

Велику війну я застала в Києві. Світ просто перевертається, коли ти чуєш тривожні сирени, а потім вибухи за вікном у столиці цивілізованої мирної країни.

Згадала історію, як із товаришем ішли Майданом Незалежності, коли у якийсь момент повз наші голови пролетіло щось зі свистом. На мить я завмерла і перед очима промайнули символічно флешбеки лютого 2014. Кинула погляд на готель «Україна» та консерваторію, звідки вловила траєкторію польоту. Що це було? Куля? Якийсь жарт, хиба чи попередження? Це питання назавжди залишиться без відповіді. Посеред дня, в історичному центрі столиці, де пересувалися сотні людей повз блокпости з оборонцями, ти не відчуваєш себе в безпеці. Здається, я ніколи так не поспішала додому та не обіймала так міцно кохану людину, як у той день і коли його привезли з бойових із гіпертонічним кризом. Дуже шкода, що зараз я не можу зробити цього знову.

За все життя не було стільки панічних атак, скільки за цей період. Понад 40 днів не могла брати пензель в руки. Тому пішла волонтерити на кухню. Готували для наших захисників, діток в «Охматдиті» та стареньких, відправляли в Бучу та наближені постраждалі міста і села. На Великдень з'їздили до віддалених прикордонних районів проконтролювати, щоб всі наші герої поїли пасочки і ніхто не залишився голодним. Засновник ГО «Шанс на життя» Дмитро Гуцалюк весело підмітив: «Атеїст і язичниця їдуть вітати з Пасхою. У решти свято» (усміхається – ред.). Нас було лише двоє і 1900 кілометрів шляху видались не без пригод: зруйновані мости, дорога вночі наосліп в авто з порваним ременем генератора... Але головну місію виконали!

До слова, Ірпінь і Буча викликають особистий біль. В Ірпені я жила певний час. Пригадую, як дізналась про шляхи, якими збирались евакуювати жителів, які вистояли це пекло, проте так і не змогли виїхати через підрив окупантами колії в напрямку до Ірпінського вокзалу. Це у 5-ти хвилинах від дому, в якому я жила. Кожна знайома стежка, будівля, провулок, їх більше нема в тому вигляді, яким ти знав…

Буча – це дім моєї коханої людини. А отже, і мій дім. Моє серце, яке посміли спаплюжити. Черговий шрам, який ми неодмінно загоїмо, але не пробачимо. І, читаючи про зґ‎валтування, зав'язані руки за спинами, білі мотузки, які приховують жахливі таємниці сотень катувань, мене долає лють. Це моя особиста біда. Мені обіцяли показати Бучу і це неодмінно станеться, я приїду туди.



Можливо, я все дуже близько сприймаю до серця, але на «Азовсталі» лишаються заблокованими мої друзі, наші герої, лік життя яких давно пішов на дні, якщо не на години. Ми втрачаємо цілі покоління, цвіт нашої нації. Проїжджаючи Хмельницький після двох місяців перебування у Києві, де були проблеми із забезпеченням аптек і продуктових магазинів, я одичавіла. Мені було дивно бачити невимушене, спокійне цивільне життя та перебувати тісно з великою кількістю людей поруч.

Нещодавно мене спіткала прикра несподіванка, коли стояла в черзі за продуктами. В АТБ запровадили якусь акцію в підтримку переселенців, поставивши корзину для продуктів, якими не шкода поділитися. Уявіть, ця здоровезна корзина – абсолютно порожня. Це було спостереженням не одного дня. Допоки сирени не залунають чи не пролетить якийсь винищувач над порівняно спокійними територіями, пересічним громадянам здаватиметься, що найстрашніше вже минуло, вони звикли до війни. Люди втомились! І це фатальна помилка, яка повторює 2014 рік.

Я нікому не бажаю того, що трапилося у Маріуполі. Але, вибачте, якщо ви не хочете, аби подібне сталося, в Хмельницькому, в Тернополі, на Закарпатті, треба ворушити сідницями і бути міцним тилом для наших захисників. Потрібно допомагати усіма можливими способами! Кожна зернинка, гривня, голос важливі! Якщо нам не потрібна ця боротьба, ми не показуємо свого інтересу у наших же проблемах, чи потрібно тоді це нашим західним сусідам, яких ми так намагаємось рухати в допомозі?

Не на часі мемасики з Арестовичем постити, лік іде на години, кільце ще дужче звужується. Там мої люди, мої пацани! І ваші! Я не уявляю, що одного разу чиєсь довгоочікуване повідомлення може стати останнім.



– І кілька слів про аукціон, аби анонсувати читачам. Які роботи можна буде придбати?

Планую продавати все, що написане під час війни. Для початку – серія з приблизно 20 ілюстрацій, які щоразу доповнюватимуться. Прагну, звісно, більше, але це дуже ювелірна робота, а часу все менше й менше. Окрім того, я втратила основний прибуток, а запаси матеріалів закінчуються. Треба думати, як це вирішувати.

Перші роботи за воєнний період були зовсім не оптимістичні… Певне, я мала звільнитися від всього, що накопичилося. Виконані вони професійно, питання лише в тому, чи хтось захоче їх придбати, адже сюжети деяких доволі не легкі для сприйняття, проте їх місія дуже важлива. Я зачепила неприємне.

Портрет волонтерки
Портрет волонтерки


Але щоб не опускати руки та не потускніти зовсім, будуть дуже теплі сюжети.

До слова, поза аукціонами можна звернутися до мене з індивідуальними замовленнями, які радо реалізую. Що швидше ми зможемо зібрати кошти для першочергових потреб захисників, то швидше вони виконуватимуть свою роль в обороні. Ми – нереальна сила, коли разом!

Спілкувалась Ольга ВОЗНЯК












Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Останні новини
«Не на часі мемасики з Арестовичем постити»: художниця – про героїв «Азова», ікони та благодійний аукціон
17 травень, 11:31