«Готова спакувати валізи кому завгодно, але не собі». Директорка туристичного агентства пече солодощі для фронту

«Готова спакувати валізи кому завгодно, але не собі». Директорка туристичного агентства пече солодощі для фронту
Ще 23 лютого Тетяна Кухарук робила те, чим жила більше 7 років – влаштовувала закордонні мандрівки для туристів. Тепер жінка, яка відвідала більше 50 країн і очолює одне з найбільших туристичних агентств Луцька, створює випічку для українських сил спротиву.

Про те, як і чому Тетяна Кухарук протягом декількох місяців пече солодощі на власній кухні і що зробила з туристичною сферою велика війна, – у цій розмові.

Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.



– Тепер чи не кожне інтерв’ю, як і кожна розмова людей, які давно не бачилися, починається із запитання: як для Вас настало 24 лютого і що робили, коли зрозуміли, що почалася повномасштабна війна?

З вікон нашої квартири видно аеродром. Я чула всі вибухи, бачила клуби диму. Тому, звісно, був шок. Але десь тільки 10 березня до мене прийшло чітке усвідомлення, що це реальність. До цього було неприйняття.

Жодного плану щодо того, як діяти, у мене, як і у всіх нас, не було. Нас же ніхто не готував до такого розвитку подій. 23 лютого ми з дівчатами (менеджерками агентства «Море турів» - ред.) проплатили стільки платіжок у банк, скільки не проплатили за весь лютий. Ми планували звичне життя, подорожі, а не війну.

Спочатку ми з чоловіком і донькою поїхали до моїх батьків у село. 25 лютого подзвонила моя сестра із Хмельниччини і сказала, що їхатиме у Варшаву до знайомих, пропонувала їхати разом. Моє рішення було однозначним – я не виїжджатиму. Але вирішила відправити з ними доньку.

Сестра і ті, хто з нею їхав, майже дві доби стояли у черзі на «Ягодині». Моя мама живе у прикордонному селі, тому ми весь цей час возили їм і іншим людям з черги їжу, забирали дітей спати додому на ніч.

– Що вирішили робити після того, як відправили доньку за кордон?

27 лютого ми з чоловіком прокинулися у батьків в селі і я сказала: треба щось робити, бо вже не можу просто сидіти в новинах. Спочатку думали готувати їжу людям, які стоять в черзі на кордоні. Але, зрештою, вирішили повертатися до Луцька.

Декілька днів допомагали плести маскувальні сітки у паркінгу нашого житлового комплексу. Тоді дуже бракувало тканини. Тому я принесла з дому те, що могла, скупила, те, що підходило, у єдиному відчиненому магазині з тканинами.

У ті дні я побачила повідомлення про те, що волонтерський центр «Градний узвіз» потребує певних речей. Ми з чоловіком поїхали і купили все те, що могли. Але тоді ми, як і всі, напевно, діяли якось імпульсивно, нераціонально. Тепер я розумію, що на ті ж 6 тисяч, які ми тоді лишили у магазині, можна було зробити набагато більше.

І тоді, і зараз хочеться закрити собою ще якусь одну дірку. На початку великої війни було ще дуже холодно і була потреба у теплих флісових шапках і балаклавах для хлопців. Тому я купувала фліс, а моя знайома швея це все пошила. За два дні вона віддала мені 60 шапок і не взяла ні копійки, коли дізналася, що я купувала тканину сама. Тому добро має здатність до ланцюгової реакції (посміхається – ред.).

Згодом я натрапила на волонтерську вайбер-групу «Допомога нашим бійцям». Там теж писали про потреби і вказували номер картки. Я декілька разів донатила, хоча людей особисто не знала. А згодом виявилося, що це картка чоловіка Тетяни Деменко, яка сьогодні, скажімо так, очолює волонтерський рух, в межах якого я печу солодощі для воїнів.

– То як почали пекти для фронту і як організували процес?

У тій же групі «Допомога нашим бійцям» написали, у чому є потреба і що можна привезти на Північний ринок. Так ми з чоловіком робили декілька разів. Одного разу ми приїхали з великими коробками куплених солодощів. А разом з нами приїхала, як я вже тепер знаю, нотаріус Наталія Пастухова. З машини вона вивантажила багато ящиків з пиріжками і іншою випічкою.

Я тоді подумала: напевно, мають якийсь заклад з великими печами чи «духовками». Але не наважилася спитати. Через два-три дні ми знов приїхали і знов там побачили Наталю з великою кількістю випічки. Тут я вже запитала, чи має вона команду, щоб пекти. Каже: «Ні, печу сама у моїй квартирі на кухні».

Я сіла в машину і сказала чоловікові: якщо вона у своїй кухні може стільки напекти, то і я зможу.



Почалося все з налисників. Спочатку в телефонній книжці Тані Деменко я була записана «Таня налисники». Готувала їх з вишнями, з сиром, з маком. Але налисників все одно багато не вийде зробити, а хотілося якнайбільше. Так з’явилася випічка.

Зараз Тетяна Деменко опікується декількома підрозділами волинської бригади і періодично возить для них допомогу у зону активних бойових дій. Зазвичай їде 4 буси, буває і більше. Наше завдання – завантажити ці машини допомогою.

Люди привозять хто що може: хтось ящик чогось, хтось – пів фури, хтось – банку чи дві сала. І з того всього формується величезна допомога. Коли ми возили випічку на завантаження крайнього разу, я просто сіла в машину і плакала. Ми привезли 40 ящиків. 36 було напеченого нами і 4 ящики продуктів моя мама назбирала в селі. І я подумала: як небагато привезли ми на фоні того, що привезли люди. Завжди хочеться напекти ще більше, зробити ще краще. Коли я бачу, скільки всього роблять інші люди, то це дуже підігріває, додає сил. Хочеться знов вертатися і робити те саме, тільки більше.



Але навіть коли думаю, що 40 ящиків напеченого – це мало, то розумію, що я не одна. Це як з «Байрактарами».

Щоразу, коли Таня їде до наших хлопців і дівчат, ми щось печемо і допомагаємо збирати цей гуманітарний вантаж.

– Ви кажете «ми». Знаю, що допомагають дівчата-менеджерки агентства.


Так. Я спочатку думала: це мій вибір, тому буду пекти сама, скільки зможу. Але це дівчата виявили таку ініціативу. Наша менеджерка Наталя прийшла першою, бо весь час була в місті. Інші – коли повернулися до Луцька після виїзду на початку повномасштабного вторгнення.

Буває таке, що за день напікаємо 11–12 ящиків, тоді як я сама 3–5.

Команда «Море турів» створює випічку для воїнів
Команда «Море турів» створює випічку для воїнів


– Це все в одній «духовці» на кухні Вашої квартири?

Так. Я думала, що моя «духовка» не «потягне». Але щодня вона працює 6–8 годин. Коли переможемо, я її заміню. А як не витримає, то і до перемоги заміню та продовжу. Це не проблема.

– Що саме печете для наших хлопців і дівчат?

Те, що може максимально довго зберігатися. Коли було холодно, то і налисники смажили. А зараз створюємо багато солодощів з пісочного тіста, рогаликів, кексів, запіканок з різними начинками. Для пиріжків таки потрібна більша духова шафа.

Випічку перекладаємо кулінарним папером. Як тільки схолонуло – замотуємо ящики скотчем, щоб все добре доїхало. Обов’язково робимо написи про те, що ми їх любимо і чекаємо. Часто пишемо фрази, які вже стали популярними, і наголошуємо, що перемога – за нами. Воїни це дуже люблять.



Таня Деменко розповідає, як хлопці забігають в бус, коли тільки вони до них приїжджають, і шукають саме наші коробки. Це дуже приємно.

Взагалі мені дуже додає сил фідбек від воїнів. Вони скидають фото, дякують. Коли ти бачиш свій результат – літати хочеться. І цей результат – не лише про випічку.

Якось був випадок, коли Таня їхала на передову і потрібно було купити і завезти телефон для воїна спеціального підрозділу. Усе, що було, залишилося на локації, яку хлопцям довелося дуже швидко покинути. Потрібна була саме певна модель для виконання конкретних завдань. Ми з чоловіком купили тоді цей телефон і передали. А через якийсь час, коли Таня знову була там і спілкувалася зі мною, слухавку взяв цей чоловік. Подякував за телефон і сказав, що завдяки йому вдалося врятувати сім життів. Ця розмова дала мені дуже багато ресурсу для роботи.



– На ту кількість випічки, яки Ви передаєте на фронт, потрібна велика кількість продуктів – борошна, цукру, олії тощо. Як все це купуєте?

Зараз я допікаю вже 12-ий мішок борошна. Спочатку купувала все лише своїми силами. Згодом стали допомагати знайомі і люди, які просто бачили масштаби роботи. Наприклад, давня туристка нашого агентства, яка багато років живе у Відні, передала 40 кілограмових пачок борошна. А це – майже мішок. Якось я прийшла на манікюр до давно знайомої майстрині, оплатила його, а вона віддала ці гроші на продукти для випічки. І таких прикладів ще багато. Світ – не без добрих людей.

Мене дуже підтримували і продовжують чоловік і мама. Коли кажу чоловікові, що йду купувати борошно, цукор і все інше, він ніколи не заперечує, не дорікає, не просить купити менше чи дешевше. Хоча у перші місяці великої війни я не заробляла взагалі нічого. Це цінно.

Тетяна Кухарук з чоловіком
Тетяна Кухарук з чоловіком


– Чому, зрештою, Ви взялися пекти для українських сил спротиву?

А Ви уявіть: десь за дуже багато кілометрів від дому і домашнього комфорту наш воїн має можливість зробити собі вранці кави чи чаю у свою залізну фронтову чашку, взяти з коробки домашню випічку і хоч на цю мить відчути атмосферу дому, турботу. Хіба це не вагома причина почати? Це вартує більше всіх грошей і зусиль, які я вкладаю.

Я справді це роблю дуже щиро. І дуже хочеться, щоб та енергетика, яку я вкладаю, дійшла із випічкою нехай і через декілька днів дороги до тих, кому я її готую.

Ця моя справа – це мій особистий порив. У мене немає жодного зобов’язання ні перед ким, але є бажання таким чином долучитися до спільної роботи – перемоги над Росією. Кожен робить це по-своєму. Я – печу. Мені так легше.



– Ви і Ваша команда з «Море турів» створюєте випічку для війська. А як із роботою агентства – як змінила його роботу війна і чи подорожують зараз українці?

Спочатку все зупинилося взагалі. Були, щоправда, декілька сміливців, які купували кудись квитки. Були ті, кому треба було забронювати з нашим посередництвом готель. Наприклад, у ситуації, коли українці приходили в будь-яке агентство, наприклад, у Барселоні, і потребували орендувати житло. Їм називали ціну. А у нас ціна цього готелю – у два рази нижча. Бо нам пропонують ціни українські оператори.

Як я вже казала, 23 лютого ми проплатили суму більшу, ніж за весь лютий. Ці гроші, звісно, зависли. Є два оператори, які взагалі припинили діяльність. Невідомо, що буде з цими коштами, коли закінчиться війна. Інші дають можливість перебронювати, якось ці гроші довикористати.

14 березня ми з’їхали з офісу, який орендували багато років, зараз працюємо лише онлайн. Нераціонально було продовжувати платити немалі гроші за оренду, не маючи можливості нормально працювати. Більше того, жодної знижки орендодавці нам не зробили.

Щодо того, чи подорожують українці зараз, то так, але не у таких масштабах, як раніше. Щоправда, багато людей, які кудись їдуть, не хочуть цього афішувати, бо бояться осуду. Дехто навіть не говорить про це родичам. Але є категорія людей, які літали, літають і будуть літати. Якщо у цифрах, то у нас лишилося приблизно 25–30% від тієї кількості туристів, з якою ми працювали минулого року у цю пору. Нових майже немає, одиниці.

– На скільки подорожчали подорожі?

Туризм подорожчав шалено. На відсотків 30–40. Гляньте, що зараз твориться з курсом долара і євро. Це – головна причина. Інша – суттєве здорожчання палива, на якому фактично тримається весь туризм.
Якщо порівняти вартість готелів (без перельотів) до повномасштабного вторгнення і зараз, то вона практично не змінилася, але 500 доларів для українців тоді і тепер – то різні суми. Тепер усі польоти українців відбуваються не з України, а з аеропортів Європи чи Моддови. Європа ніколи не літала дешево. Європейці завжди планують відпустки за пів року–рік наперед. Не так, як у нас: сьогодні – на завтра. Там ціни завжди були вищі, ніж наші. Тепер ще додаємо ситуацію з курсом, з паливом і маємо те, що маємо.

– Які перспективи у туристичної галузі і чи плануєте Ви у ній залишатися?

Туризм вийде на більші масштаби тільки тоді, коли запрацює хоча б один український аеропорт. Тоді буде легше з логістикою, а тому – дешевше. Бо зараз вартість мандрівки підвищує ще і шлях до аеропорту в іншу країну. Найдешевший варіант наразі – виліт з аеропорту Кишинева (Молдова).

Є вильоти з Варшави, Любліна, тобто ближчих до нас міста, але там вища ціна. Ціна авіаквитків на двох зараз вища, ніж раніше на весь тур. А якщо додати вартість готелю, трансферу і всього іншого, то виходить значна сума.

Але всі ми свідомі того, що у активній фазі повномасштабної війни, відновити роботу хоча б одного аеропорту нереально.

Щодо того, чи планую я залишатися в цій галузі, то це складне питання. Але не через те, що мені складно відповісти. Моя відповідь однозначна – так. Складне через те, що я усвідомлюю, що так, як було, вже не буде, що туризму ще дуже довго буде непросто. Але це – моє. Мені це дуже подобається. Тільки ж де було взяти туризм вкінці лютого чи в березні? Тому я почала робити те, де я могла принести більшу користь.

Нещодавно прочитала опитування, яке свідчить, що 60% українців вже змирилися з тим, що війна затягнеться. Сьогодні вже можу сказати, що теж входжу у ці 60%, хоча ще недавно якось підсвідомо вперто не дозволяла цій думці поселитися в голові.

Я, як і всі українці, хочу жити тим життям, яким я жила до 24 лютого. Але поки це неможливо – маю робити все, щоб бути корисною країні і могти «триматися на плаву».

– Чи літають зараз українці в Єгипет і Туреччину, які продовжують приймати росіян?

Так. Часом туристи аргументують: «От мені сказали, що у цьому готелі (чи у цьому регіоні) росіян немає». Коли я це чую, я завжди кажу: «Вас обманюють». Дійсно, є певні готелі європейських сіток, які відмовилися їх приймати. Зокрема, у Туреччині. Їх одиниці. Але і щодо них я не можу дати гарантії. Може бути таке, що росіянин, наприклад, живе зараз в Ізраїлі. Так, змінив громадянство, але це – росіянин.

Для мене ідеологічно нічого не змінилося. Я ще до війни бачила, що Єгипет, Туреччина і ще можу назвати країн 5–7, на перше місце ставлять долар, а тоді вже людину. У багатьох ситуаціях тут, на жаль, just business, як то кажуть. «Ми дуже стурбовані», кажуть в цих країнах, але на тому і все.

У перші дні великої війни приблизно 20 наших туристів були на різних курортах Єгипту. У моєї колеги була тоді прикра ситуація. Між українцем і росіянами виник конфлікт. Адміністрація готелю сказала українцеві: «Не дебошир і не бери за барки росіян». Наступного дня між ними знов виник конфлікт, на третій – знову. І нашого туриста з сумками виставили за двері готелю.

– Ви були у величезній кількості країн. Чи не було думки на початку нової фази війни виїхати з країни і почати будувати життя за кордоном?


Була у більш як 50-ти країнах. Але зараз у телефоні більше фотографій з випічкою, ніж світлин з тих країн (посміхається – ред.). Але я цим не переймаюся. Папка із цими фото дуже цінна для мене, бо це про історичний для країни і для мене час.

Тетяна Кухарук під час відпочинку
Тетяна Кухарук під час відпочинку


Я побачила значну частину світу, так. Але однозначно відчуваю, що хочу прожити своє життя саме тут, в Україні. Жодного разу навіть не було сумнівів.

Коли тільки народила доньку, у нас були проблеми із житлом, з грошима. Пам’ятаю момент, коли я собі уявила, що буду, якщо доведеться поїхати на заробітки. Я уявили, як я буду жити, де буду спати, поетапно уявила, що я там нікому не потрібна і не буду потрібна сама собі. А тут я самодостатня, незалежно від того, працюю я прибиральницею, кухарем чи директором. Я в себе вдома, в мене є права, я громадянка. Це відчуття не відпускає мене дотепер. Навіть на 1% я не готова планувати життя де-інде. Я готова спакувати валізу кому завгодно, але не собі.

Кожного разу в якійсь країні я щось беру для себе, для розвитку. Щось таке, що я б хотіла, щоб було у нашій країні. Але ніде, ніколи до нас так не будуть ставитися і ми так не будемо себе відчувати, як в себе вдома. За кордоном, якщо нам щось подобається, треба брати приклад і робити це в себе. Подобається нам порядок – давайте робити порядок. Найперше – в себе в голові, потім – в себе в будинку, а тоді вже в державі.

Зрештою, якщо виїду я, виїдуть мої рідні і знайомі, які вірять в цю країну так само, як я, то хто тоді буде її відбудовувати? Мені дуже шкода, коли виїжджають люди, які дуже багато для України зробили чи можуть зробити. Може, хтось виплекає в собі такі ж почуття і здібності й займе їхнє місце. Але дуже шкода, що виїжджають дієві люди.

Спілкувалася Іванна РУДИШИН


Фото – авторки та з особистого архіву Тетяни Кухарук


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Молодці! Так тримати!
Відповісти
Останні новини
«Готова спакувати валізи кому завгодно, але не собі». Директорка туристичного агентства пече солодощі для фронту
28 липень, 10:15