Війна оголює проблеми: відбулася онлайн-дискусія про дотримання прав дітей у воєнний час

За даними фонду «Голоси дітей», станом на початок грудня 2022 року внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 443 дитини загинули, 852 поранені, більше трьох мільйонів потребують допомоги.

Онлайн-розмова про стан дотримання прав дитини в Україні в умовах війни відбулася у рамках Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Її організатором став, зокрема, регіональний партнер фестивалю на Волині – ВОГО «Волинський прес-клуб».

Червоною ниткою усієї дискусії було обговорення документального фільму «Будинок зі скалок», який протягом двох з половиною років знімали у дитячому притулку на Луганщині. Стрічка створена у копродукції Швеції, Фінляндії, Данії та України за підтримки Держкіно. Режисер – Сімон Леренґ Вільмонт. Зйомки завершили до початку повномасштабного вторгнення, а світова прем’єра стрічки відбулася у січні 2022 року.

Через персональні історії чотирьох дітей фільм фільм показує, які глибинні опосередковані наслідки має війна на суспільство, особливо - на дітей. Окрім того, розповідає про вихователів, які намагаються створити для поранених наслідками війни і соціальними проблемами дітей безпечний простір біля лінії фронту. Діти, герої та героїні фільму, живуть у притулку 9 місяців, чекаючи на повернення у свою сім’ю, усиновлення або ж розприділення до інтернату. Кожен і кожна з них сподівається, що мама чи тато схаменуться, покинуть пиячити й таки заберуть їх додому.



Участь у онлайн-дискусії про стан дотримання прав дітей в Україні взяли лінійний продюсер і другий режисер цього фільму, співзасновник фонду «Голоси дітей» Азад Сафаров, співзасновниця фонду «Голоси дітей» Олена Розвадовська, яка також брала активну участь у координації процесу створення фільму, героїня фільму, працівниця притулку Маргарита Бурлуцька, заступниця керівника аналітичного департаменту Української Гельсінської Спілки з прав людини Аксана Філіпішина , глядачі та глядачки фільму «Будинок зі скалок». Модерувала зустріч координаторка фестивалю Docudays UA на Волині, керівниця ВОГО «Волинський прес-клуб» Богдана Стельмах.

На початку розмови Богдана Стельмах зауважила, що фільм вартий усіх тих нагород, які він уже здобув і які ще точно отримає. Протягом усього перегляду, додала пані Богдана, не покидало відчуття присутності усередині тих подій, які відбуваються, й співпереживання. «За цей реалізм – великий респект усій команді».



Аксана Філіпішина зауважила, що фільм «Будинок зі скалок» – це робота вищого ґатунку. Його, на переконання пані Оксани, варто було б використовувати для навчання соціальних працівників та працівниць в Україні.

«На прикладі цього фільму потрібно навчати працівників притулків. Тут надзвичайно багато висвітлено і професійних переваг, і професійних помилок», – зауважила заступниця керівника аналітичного департаменту Української Гельсінської Спілки з прав людини і додала, що фільм справив на неї дуже суттєве враження. Особливо – з точки зору того, наскільки війна оголює проблеми, з якими зіштовхуються діти.



Азад Сафаров зауважив, що режисерська команда тривалий час обирала місце зйомок, було чимало складнощів із тим, аби пояснити адміністрації області і закладу, що знімальна група не має на меті шукати якісь недоліки, мета – показати дитину, її цінність і її біль.

«Під час зйомок у нас не було цілі щось прикрашати. Ми ходили у кілька інтернатів. Але нам там не сподобалося. Бо це нагадувало величезний завод, де в ряд стоять ліжка, а до дітей ставляться як до статистики. А у притулку, де згодом почалися зйомки, ми справді відчули турботу і любов до дітей. Тут вихователі знають кожну дитину, вони пам’ятають всіх вихованців за 20 років. Це неймовірно, що ці люди досі залишаються на цій роботі. Бо навіть нам було дуже важко. Хоча ми приходили і йшли, а вони залишалися. Тому у тому, що у фільмі є цей реалізм – це величезна заслуга вихователів», – розповів другий режисер фільму Азад Сафаров.



Він додав, що війна впливає на дорослих, а тому – і на дітей. Дорослі втрачають роботу, можливість заробляти, починаються зловживати алкоголем і наркотиками, перестають турбуватися про дітей як слід. Але команда була вражена тим, що, якими б не були батьки, діти все одно їх любили, чекали і виправдовувати своїми словами їхні вчинки.



Вихователька притулку Маргарита Бурлуцька, яка стала героїнею фільму, під час онлайн-дискусії розповіла, що попри все вихованці справді люблять своїх батьків більше за все на світі.

«Кожну історію в притулку ти пропускаєш через себе. Коли дитина чекаєш матір, а вона все обіцяє і не приходить, дитина бігає до вікна дивитися, до дверей… Мені так тяжко на це дивитися. Тоді я набираю до такої мами і починаю з нею розмовляти, хочу достукатися до неї, сказати, що вона – найважливіша для дитини», – додала пані Маргарита.

Працівниця притулку також розповіла учасникам та учасницям дискусії про те, як склалася доля героїв та героїнь – дітей, навколо персональних історій яких був знятий фільм.

До слова, через початок повномасштабного вторгнення Росії Маргарита Бурлуцька була змушена виїхати із Лисичанська у Тернопільську область, де наразі і проживає.

Модераторка онлайн-дискусії Богдана Стельмах запитала у Азада Сафарова, чи надто відрізнявся кінцевий продукт від задуму фільму.

«Суттєво. Бувало так, що ми знімали історію якоїсь дитини і думали, що вона точно потрапить у фільм. А потім ми приїздили наступного разу і виявлялося, що дитину вже повернули в сім’ю чи забрали до нової родини. І весь сюжет змінювався. Бувало, що ми пів року знімали одну дитину, а потім розуміли, що варто сконцентруватися на іншому. Ми до останнього не знали, чим завершиться історія кожного і кожної з тих, навколо кого ми розвивали сюжет.

Ми зняли 250 годин фільму, а вийшло лише 90 хвилин. Ви можете собі уявити, скільки всього ще не увійшло», – відповів Сафаров.

Співзасновниця фонду «Голоси дітей» Олена Розвадовська під час дискусії озвучила проблему наявності інтернатної системи в України до цього часу. На її переконання, це – те, від чого Україні пора відмовлятися. Адже «немає спеціально народжених для інтернату дітей». І така форма – це вирішення, запропоноване дорослими для чужих дітей. Ніхто з дорослих не зміг би сказати, що для рідної дитини достатньо буде ліжкомісця і харчування.



«Натомість притулок, який показали у фільмі, - це місце, де дитина на 9 місяців отримує певну опору, отримує більше, ніж просто місце і їжу», – зауважила пані Олена.

Вона наголосила, що неймовірно вдячна режисерській команді за таку етичну роботу саме щодо дітей, щодо того, як знімальна група ставилася до дітей, наскільки поважала їх і коректно спілкувалася. Ключовою метою було – показати дитину без фільтру дорослого.

Заступниця керівника аналітичного департаменту Української Гельсінської Спілки з прав людини Аксана Філіпішина зауважила, що через повномасштабну війну з’явилися нові категорії дітей із психотравмами – ті, хто пережив окупацію, депортацію, переміщення на інші території. Для прикладу, понад 2 мільйони дітей перемістилися з України у Євросоюз.

Щодо інтернатної системи Аксана Філіпішина розповіла, що Україна зазнала три спроби її реформи, але поки – безрезультатно:

«Кожна країна, яка стикається з війною, змушена на деякий час розвивати інтернатну систему. Тому що потенціал населення з приводу прийняття у свою родину дитини має межі. Коли 75% людей у країні – безробітні, коли люди втрачають рідних і змушені їхати зі своєї домівки, то зменшується ймовірність прийому дитини у родину. Тому, на жаль, поки триває війна, інтернат на система прийматиме дітей і прийматиме більше, ніж раніше».

Тож, дуже важливо, аби державою і суспільством був підтриманий виховательський склад, весь виховний потенціал країни. У час війни на плечі цих людей лягло ще більше нелегких обов’язків. Філіпішина також наголосила на проблемах недопрацювання системи «Дитина не сама», створеної для тих, хто хоче надати прихисток дитині, яка залишилася без батьків через війну.

До слова, захист прав дітей, яких торкнулася війна, – це ключовий фокус діяльності фонду «Голоси дітей», співзасновниками якого є Олена Розвадовська та Азад Сафаров. Фонд опікується, у тому числі, і дітьми, які були героями та героїнями фільму «Будинок зі скалок».



«Мета була – не просто зробити фільм і показати його на фестивалях. Усі творці фільму вболівають за системні зміни. Правозахисниця Олена Розвадовська скромно про це мовчить, але я скажу: ми усі підштовхували її відкрити фонд «Голоси дітей», щоб робити якісь глобальні ініціативи. Для цього треба багато часу, багато об’єднаної роботи правозахисників. Зараз війна нас трішки від цього відволікла, але після перемоги України ми повернемося до того, щоб ініціювати законодавчі зміни», – розповів Азад Сафаров.

Наразі ж фонд надає психологічну і гуманітарну допомогу тисячам дітей по всій Україні. Поштовхом став саме фільм «Будинок зі скалок».

На головному фото – кадр фільму

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!