На перших пологах втратила свідомість: розповідь медсестри з Волині

Сьогодні у світі відзначають Міжнародний день медичної сестри – професійне свято тих, хто щоденно стоїть на варті здоров’я та життя пацієнтів.

«Коли була школяркою, навіть не думала, що стану медиком. З дитинства боялася крові, не переносила специфічного запаху лікарні, та й узагалі я мріяла про циркове мистецтво», – розповідає медична сестра-анестезистка відділення інтенсивної терапії та анестезіології КНП «Любомльське ТМО» Любомльської міської ради Людмила Рудчук, - пишуть на сторінці медзакладу у Фейсбуці.

Жінка зізнається, що обрала фах медика за порадою сусідки – медсестри Любомльської лікарні, а ще тому, бо мама була важкохвора. Навчатися подалася в Ковельське медичне училище. Особливо важко, пригадує, давалися не теоретичні науки, а практика, про що тепер розповідає з усмішкою на вустах, згадуючи студентські роки.

«Коли міряли тиск і я почула пульсацію вени – втратила свідомість. Пішли на пологи вперше – знову втратила свідомість. А потім, коли у 1991 році прийшла працювати в Любомльську ліканю у відділення неврології, мусила звикати до всього», – розповідає Людмила Євгеніївна.

Там пропрацювала вісім років, потім – у психіатричному кабінеті. Та, зізнається, відчувала, що сидіння за столом біля лікаря – це не її. Тож згодом її перевели у гінекологічне відділення. А одного разу, погодившись на чергування у відділенні реанімації, зрозуміла, що це саме та робота, яка їй справді до душі.

«Спочатку було дуже страшно дивитись на наших пацієнтів у реанімації. Бо якось так збіглося, що потрапляли до нас переважно молоді люди, які були на апаратах, без свідомості. Бувало, й помирали… За кожним з них дуже плакала, психологічно важко сприймала кожен такий випадок. Одного разу наш лікар, нині покійний Олександр Іванович Остапчук, підійшов до мене й почав утішати: чого, мовляв, плачеш, якщо за кожним будемо плакати, то й нас не буде…» – пригадує Людмила Рудчук.

І таки звикла до всього – важких реанімаційних хворих, яких треба будь-що «витягнути» з того світу, доглянути хворих у післяопераційний період, стабілізувати стан при критично низьких життєвих показниках. Усе це в ті роки доводилося робити без сучасної апаратури, яку тепер має реанімаційне відділення, багато часу приділяти стерилізації інструментів (тепер же частина з них – одноразові), доводилось носити важкі кисневі 40-кілограмові балони на другий поверх, де в старій лікарні була реанімація…

Найважче, зізнається, було у «ковідні» роки, коли в реанімації під апаратами лежали не тільки люди старшого віку, а й молодь. Тоді, каже, було і страшно, і важко. Адже доводилося постійно працювати у костюмах (а це, м’яко кажучи, доволі незручно), часто їх змінювати, адже санітарні норми та безпека пацієнтів лікарні були понад усе!

Треба було постійно стежити за усіма хворими, постійно контролювати життєві показники, вводити ліки. Добре, що тепер кисень маємо централізований, сучасні апарати ШВЛ, що значно полегшує нашу роботу», – каже медсестра-анестезистка.

Були пацієнти, які лежали день після операції, а були й такі, що перебували в реанімаційних палатах більш як тиждень. Раділи усім відділенням, коли вдавалося врятувати найбільш важких хворих.

За понад 20 років роботи у реанімації доводилось Людмилі Рудчук навчати молодих спеціалістів, ділитися з ними досвідом. Правда, бувають такі, що надовго тут не затримуються, бо розуміють, що це – не їхня сфера. Адже місії з порятунку найважчих хворих потрібно віддаватися на усі 200 відсотків.

А в день професійного свята медсестра зичить усім колегам миру, здоров’я, терпеливості, достойної зарплати й наснаги для благородного служіння людям.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!