Волинянка має приватну етногалерею з колекцією старовинного одягу. ВІДЕО

Колекціонерка народного одягу Надбужжя і Західної Волині Марія Доліновська два роки розвиває свою етногалерею "Русовичі" у місті Нововолинську.

Жінка розповіла, що початком колекції стали старовинні речі її родини, які зберігалися у скрині, - повідомляє "Суспільне".

"У кожного в шафі є якісь речі, якими не користується, але зберігає. Тому що це ніби як продовження особистості тої людини, яка її носила, вишивала", — каже Марія Доліновська.

Такі речі, додає вона, передають зріз культурного побуту предків. Однак вони не повинні залишатися у шафах, зауважує Марія Доліновська, а виставлятися на загальний огляд, щоб люди побачили культурну спадщину.

Для цього вона задумала створити каталог "Над Бугом рікою", у якому зібрала фотографії екземплярів сорочок зі своєї колекції та людей, які їй приносили. Окрім того, підготувала схеми їх вишивки.

На цьому вирішила не зупинятися, адже переконана: вивчення побуту недостатньо без дослідження історичного контексту місцевості. Для цього колекціонерка вивчала історію Прибузького краю та географію.

Пригадує, коли тільки починала свою справу, виставляла у магазині ряди сорочок, а відвідувачі ділилися своїми спогадами про подібні вишивки.

"Люди дивилися: "Ой, а в моєї мами, бабусі таке є". Тобто я вже мала невеличку інформацію про те, який одяг побутував у нашому краї. Просила їх або поділитися, або фотографію показати", — розповідає вона.

Зі світлин Марія могла вивчати зачіски, одяг, їхні узори. Особливою цінністю вони набували через те, що багато зі зафіксованих людей колекціонерка знала поіменно, оскільки це люди з її місцевості, зауважила вона.

Робота зі старовинним одягом
Аби надати давньому одягу належного вигляду, потрібно очистити полотно від плям та старості. На це може піти кілька тижнів.

"Я в підвалі замочувала в холодній воді, потім трошки тепленької. Це не так просто, тому що деякі плями відбілилися, а інші — ні. Доводилося інші засоби брати", — пояснює Марія Доліновська.
Галерея розділена за етнографічним районуванням — Ратнівщина, Камінь-Каширщина, Рівненщина та інші.

"Часто говорять про те, що наші українські селяни були дуже бідними й неграмотними. Я не знаю, наскільки вони вміли читати, але рахувати вміли точно", — каже про складність вишивки вона.

"Коміри — це як паспорт території. Тому що вони існували тільки на цій території. Це Грубешівщина, Сокальщина, Іваничівщина, тобто, частина Надбузької височини, яка входила у Волинську височину”, — додає вона.

Щодо нагрудного одягу, а саме камізельки, шили з оксамиту, а вишивали гладдю і дрібним бісером. Марії вдалося дослідити, що на території Іваничівського району раніше була колонія чехів, які й привозили матеріали для створення верхнього одягу.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!