вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Якщо для порятунку треба бути злим, я буду злим»: волинський нейрохірург, що оперує «безнадійних» дітей

«Якщо для порятунку треба бути злим, я буду злим»: волинський нейрохірург, що оперує «безнадійних» дітей
У кожного з нас різні мрії: хтось хоче відкривати для себе світ, хтось – придбати машину, інші – ідеальну зовнішність у пластичних хірургів, декотрі бажають знайти кохання, щоб раз і на все життя, дехто воліє бути популярним, а хтось взагалі хоче мати все й одразу. Михайло Ловга мріє, аби всі діти були здоровими, щоб ті, хто, здавалося б, приречений на неповноцінне життя, впевнено ставали на ноги.

У квітні цього року користувачі соцмереж жваво обговорювали новину, що точно вразила кожного, хто її прочитав, – з ініціативи молодого дитячого нейрохірурга Волинської обласної дитячої клінічної лікарні у медзакладі облаштували сучасну операційну залу без єдиної копійки державних коштів. Цим медиком і був Михайло Ловга. Завдяки його наполегливості у лікарні вдалося, власне, відкрити окреме нейрохірургічне відділення.

– Я не думав, що цю ідею-фікс вдасться здійснити. «Ну, хоч би стіни поробити, електрику підвести, електрощитову поміняти, кількість розеток збільшити», – отак я думав. Це насправді було нереальною ідеєю, але з допомогою небайдужих усе стало реальним.

Михайло Ловга народився у Санкт-Петербурзі. Його батько був військовим лікарем і у той час приходив там навчання. Утім, усе своє свідоме життя майбутній нейрохірург прожив у Львові.

– З другого року в університеті я бачив себе хірургом, але ніколи не хотів бути нейрохірургом, тим паче дитячим, – зізнається Михайло Ловга. – Я не міг знайти місце роботи ні у Львові, ні у Львівській області. Так на інтернатурі я опинився на Волині. Мав приїхати лише на місяць, а потім повернутися назад у Львів. Але…

Із перших днів на Волині Михайло Ловга почав асистувати хірургам. Каже, що його надзвичайно вразила відкритість волинських спеціалістів, які з радістю ділилися своїми знаннями та вміннями, що для Львова на той час було нехарактерно. Потім він повернувся назад, працював у бригаді приватної швидкої допомоги, але за пів року не провів жодної операції. Тому згодом, заручившись підтримкою майбутньої дружини, таки проміняв залюблене туристами місто на Луцьк, аби мати змогу постійно допомагати іншим. Тепер Михайло Ловга з гордістю говорить, що він – лучанин.

– У кінці другого року інтернатури мені запропонували місце дитячого нейрохірурга. Для мене це було шоком! Я мав лише поверхневе уявлення про цю спеціальність, бачив дітей зі складними випадками, страждаючих дітей… Спочатку відповів «ні». Мою думку змінила сімейна трагедія: троюрідні брати потрапили у жахливу ДТП, двоє з них загинули на місці, ще один, який був мені найбільш близьким, отримав черепно-мозкову травму. Мені хотілося допомогти, але я не знав чим, звинувачував себе… Через сім днів мій брат помер у лікарні. Моя бабуся завжди казала, що випадковостей не буває. Так усе склалося в пазл, і я вирішив ризикнути.

Михайло Ловга спеціалізується на вроджених вадах розвитку головного та спинного мозку, гідроцефалії, тетеринг-синдромах, пухлинах головного та спинного мозку й інших складних випадках, оперувати які в Україні беруться одиниці. Такі хірургічні втручання можуть тривати по 8-10 годин, тож медик фактично живе в лікарні.

– Мій 7-річний малюк спочатку мріяв стати лікарем, але згодом, постійно відчуваючи відсутність тата, передумав. Маю два телефони – один для близьких, інший – для вирішення робочих питань, проте часто навіть рідним ніколи подзвонити. Але вони звикли, моя сім’я розуміє, що все це – недарма. Нейрохірургія – не офісна робота, де є «від» і «до».

Інформаційному агентству ВолиньPost очільник дитячого нейрохірургічного відділення волинської лікарні розповів, чому доводиться бути строгим із дітьми, які симптоми можуть свідчити про пухлину мозку, чому виступає за те, аби батьки були у медзакладі з дітьми й після досягнення 7-ми річного віку, як пандемія коронавірусу вплинула на роботу лікарів та яких рекомендацій варто дотримуватися, аби зменшити ризики стати пацієнтом нейрохірургії.


– Пам’ятаєте своє перше завдання на посаді дитячого нейрохірурга?

– Коли я закінчив свою спеціалізацію, то не був готовий до виконання великої кількості операцій, більше того, про половину з них я не знав взагалі. На жаль, у той момент ми сильно відставали у плані навчання, висококласного обладнання. Пам’ятаю ніч перед першим виходом на роботу – 19 червня 2012 року. Я взагалі очі не зімкнув, бо думав, що нічого не вмію. Першою, якщо не помиляюсь, була шунтуюча операція, котра в дитячій нейрохірургії є однією з найрозповсюдженіших, оскільки існує така проблема, як гідроцефалія. Це була дитинка, якій потрібно було поставити шунт. Я справився без проблем, можливо, трішки довше, аніж хотілося, ніж ми робимо це зараз. На той момент я не міг сам виконувати всі складні втручання – кілька років запрошував фахівців із обласної лікарні. Зараз ми багато робимо всього самі. Напевно, я пам’ятаю кожну операцію, яку робив сам.

Чомусь найбільше закарбувався у пам’яті один із випадків черепно-мозкової травми. До нас привезли дитину, яку вдарив копитом кінь. Був втиснений перелом і потрібна була термінова операція. Часто в нейрохірургії виникають стани на межі життя та смерті і ми маємо до 6 годин, аби прийняти правильне рішення, залишивши мозок без надмірного впливу. Посеред ночі ми робили цю операцію, черговий хірург допомагав. Хлопчик наступного дня прийшов до свідомості, хоча надійшов до нас у комі.

Ендоскопічні втручання на Волині ми почали виконувати 4 роки тому. Дитині з кістою головного мозку в утворенні потрібно було зробити отвори, щоб рідина витікала нормально. Мій близький товариш, дитячий хірург, асистував на цій операції, вона завершилася чудово.

Чесно кажучи, я можу не запам’ятати всіх імен, але бачачи обличчя дітей, згадую кожен їхній знімок МРТ, кожну операцію, яку ми виконали за останні 5 років, до дрібниць.

– Із дітьми, як відомо, працювати трохи важче не лише в плані лікування, а й емоційному. Як знаходите спільну мову з маленькими пацієнтами?

– Підхід можна знайти завжди. Є складна категорія малюків – від 2 до 5 років – вони постійно сваряться і плачуть. Інколи батьки допомагають, інколи ми мусимо їх відсторонити, адже нерідко так швидше можемо зробити перев’язку, обстежити дитину. Часто діти перестають плакати, коли батьки йдуть. Не скажу, що це через перестрах. Це через те, що ми бачимо рідну людину, якій можна пожалітися, і робимо це. Поки ми балансуємо між цими варіантами.

Я строгий лікар. Якщо для порятунку треба бути злим, я буду злим.

– Чимало хірургів говорять, що між операціями дорослим та дітям особливої різниці немає. Чи так це?

– Дитина не може сказати, що болить, як болить, що її турбує. Дійсно хірурги кажуть, що немає різниці між дорослим і дитиною. Ми дуже розриваємо цей шаблон. Я борець за відмежування лікування дітей і дорослих. Діти – не зменшена копія дорослого. Це зовсім інший організм з особливою фізіологією, анатомією, меншою кількістю крові тощо, і підхід має бути особливим.

– Хірургія – це не лише про врятовані життя, а й про смерті… Часто суспільство критикує лікарів, на столі яких помирає пацієнт, мовляв, некомпетентний. Чи так це?

– Невдачі стаються, вони є в кожного. Ми називаємо це помилкою. Це дуже непопулярне слово, яке вперше у правильному значення для лікаря озвучив мені відомий лондонський нейрохірург Генрі Марш. Слово «помилка» означає, що ми обдумуємо ситуацію в разі невдачі. Тут не йдеться про те, що хтось зробив не таку ін’єкцію, операцію чи ще щось. Хоч і немає двох однакових захворювань, двох однакових перебігів проблеми, але випадок треба аналізувати. Чесно кажучи, у 95 % випадків, навіть якби ми могли відмотати операцію назад, не могли би щось змінити. На щастя, серйозні клопоти стаються у нас не так часто. Я не знаю жодного нейрохірурга, який би знав відповіді на всі запитання, точний план дій без поворотів вліво чи вправо. Нейрохірургія – трохи творча спеціальність, цим вона десь захоплює і затягує. Крім анатомічних розумінь, нерідко мусиш приймати рішення відповідно до досвіду та відчуттів.

У нейрохірургії – чимало пацієнтів, які почувши про необхідність операції, плачуть чи ставлять дивні питання, бо асоціація з операцією на мозку – інвалідність чи смерть. Сучасна нейрохірургія – зовсім інша наука, завдяки знанням та технологічним досягненням ми можемо оперувати без негативних наслідків. Я завжди казав, що хірург не може проводити операції ложкою і виделкою. Нам пощастило мати якісне обладнання. Знову ж таки, бували складні патології, смерті стаються, вкрай рідко, але все ж... Батьки іноді не хочуть робити розтин, я їх фактично вмовляю, щоб завдяки цьому отримати більше відповідей.

Є моменти, коли ти думаєш: «Вистачить чи не вистачить». Тобто, якщо ти зупинишся, то це не допоможе, а якщо ти зробиш наступний крок, то можеш зробити дитину інвалідом. Як знайти баланс? Операцію роблять із ціллю допомогти. При останній ендоскопічній операції у нас були пацієнти з іншої області, яких я вмовляв її не робити, але батьки свято вірили, я прислухався. Під час операції виникла кровотеча. Із дитиною все добре, вона прекрасно себе почуває. Але я зробив один маневр, який аналізуючи операцію, не варто було робити, хоча за даними МРТ були чіткі покази. Впевнений, що кожен нормальний лікар аналізує свої дії. У складних випадках рівень ускладнень дуже високий. Ні в одній країні, де я був, із супер високим розвитком медицини, не уникають теми ускладнень, про це прийнято говорити. Тут немає чого боятися. Треба усвідомлювати, що ми багато знаємо про медицину, але ще більше не знаємо. У розвинених країнах при простих операціях виникали надзвичайні ускладнення і навпаки. Світ постійно рухається у напрямку вдосконалення, але ризик є завжди.

Соціум навколо настільки має недовіру до медицини, що у будь-якому випадку ти відчуваєш негатив, відчуваєш те «винен лікар». Зрозуміло, що важко переживаються невдачі, тим паче смерті дітей… Коли таке стається, хочеться усе кинути, але, знову ж таки, завжди є баланс, згадуєш дітей, яким ти допоміг, які вийшли з лікарні усміхненими… Ми працюємо в більшості з дітками, які перебувають на межі інвалідизації, із грубими порушеннями. Ми можемо значно покращити їхнє життя, комфорт, і це – наша основна ціль.

– Ви виконуєте надзвичайно складні операції і на ногах доводиться стояти й по 10 годин. Як відновлюєтеся після робочого дня?

– Довго я взагалі не думав про відновлення, працював фактично без відпочинку, поки не став це реально відчувати. Якщо навантаження сильне, втома «забирає» значно швидше. Після тривалих операції болить спина, очі, ноги. Зараз, якщо дозволяє ситуація, ми робимо невеликі перерви просто під час хірургічних втручань. Цю практику я перейняв за кордоном, де нейрохірург може під час довготривалої операції зупинитися, навіть розстерилізуватися на кілька хвилин, присісти, випити водички і працювати далі.

Раніше ми робили багато операцій поспіль, але так не може бути, має краще працювати логістика. Не можна постійно безперервно оперувати кілька годин, а після цього ще доглядати за пацієнтами. Вдома намагаюся «перезарядитися», але, на жаль, важко відновитись на 100 %, тут не працює принцип заряду батареї телефону. Намагаюся на 1-3 дні кудись поїхати, хоча здебільшого це все одно якесь стажування чи конференція. Немає жодного успішного нейрохірурга, який би міг собі дозволити прийти додому, відкинути телефон на кілька днів і дивитися телевізор.

Зараз у мене відпустка, але я не можу не думати про роботу, залишити пацієнтів, навіть якщо за ними є кому наглядати.

Звичайно, я мрію про асистента. Кожен нейрохірург за кордоном має асистента. Одна справа, коли ти можеш одразу зайти в лікарню і піти на операцію, відкинувши якісь інші проблеми, зовсім інша – коли ти ще не зайшов у медзаклад, а в тебе вже 10 важливих дзвінків зранку і 10 під час операції. Асистент міг би ці обов’язки брати на себе. Ця посада дуже нетипова для нашої медичної системи і викликає багато запитань, але вона направду потрібна. Одна справа, якщо у хірурга триває операція 40 хвилин чи годину – тоді він може багато встигнути і провести навіть кілька втручань, друга справа – коли ти зранку зайшов в операційну і ввечері вийшов, а в тиждень в тебе таких 4-5 днів. Мусить працювати ціла команда з асистентом та іншими спеціалістами. Ми пробуємо перетягнути до себе неврологів, які хочуть щось робити. З нами вже зараз працює висококваліфікований невролог, що дозволяє розібратися з випадками, котрі – на межі операції.

Рік тому я був у США в одній з найкращих дитячих лікарень у місті Цинциннаті. Там є 5 нейрохірургів, що мають 1-2 операційні дні. Це топова клініка, лікарі проводять дослідження, пишуть у відомі журнали, книги, за якими ми вчимося. Вони мають один день в операційній, один – у поліклініці, один – на заняття наукою. Таким чином, фахівці встигають відпочивати, бо з нашим режимом тиждень лише в операціях… Я боюся, що ми допустимо помилку. Я реально став відчувати втому і вже подумую над купівлею компресійних панчох, які одягають на тривалі операції.

– Місто сколихнула історія, як ви – нейрохірург із Луцька – без державних грошей, з допомогою друзів, меценатів, благодійних фондів облаштували сучасну операційну в обласній дитячій лікарні. Чого потребує відділення тепер?

– Нейрохірургічне відділення ми ділимо з травматологічним. Це для нас –болюча тема. Нам треба більші площі, забезпечити кращі умови догляду за пацієнтами після операцій. Не може лежати четверо дітей в одній палаті. Це тільки діти, а біля них мають лежати мами, не сидіти поряд на кріслі чи бути в одному ліжку. Законодавство каже, що з 7-ми років дитина має лежати сама, але я з цим не погоджуюсь. Ця норма теоретична, але на практиці хіба ж батьки покинуть у палаті своє чадо після складної операції? Нізащо!

В операційну ми збираємо кошти на так звану консоль. Це медична інсталяція, що кріпиться у стелю, даючи можливість розмістити та підключити багато обладнання, і таким чином забезпечити кращу безпеку пацієнта. Бо обладнання багато, а відповідно й дротів різних теж.

Ми хочемо мати сучасний апарат для виявлення вогнища епілепсії – електроенцефалограф, а ще – апарат МРТ. Останній вартує 1 мільйон євро. На сьогодні дітей на МРТ ми возимо в обласну лікарню.

Щодо інтраопераційного обладнання, то нам потрібна навігаційна система. Картинка мозку під час операції може зміщуватись за рахунок зміщення мозку. Коли ми говоримо про вогнища (пухлини), розташовані в глибоких структурах головного мозку, близько до важливих центрів, нам треба чітко бачити, де ми під час операції. Навігаційна система виконує цю функцію. Але таке обладнання також дороговартісне – від 400 до 600 тисяч доларів.

Хотілося б, щоб наші вельможі звернули увагу на проблеми медицини і поглянули на галузь з практичної точки зору, на галузь, де їм лікуватися, де лікуватися їхнім дітям, не втікаючи за кордон. Це можливо! Є низка спеціалістів, які досі працюють в Україні, які не виїхали ні в Німеччину, ні в Польщу, ні в Словаччину, ні в Чехію. Хоча я знаю багатьох чудових лікарів, які до останнього не могли себе тут реалізувати, які покинули Україну, але завжди мріють повернутися. Зараз дитинство (ми називаємо так між собою дитячу медицину) – нікому не потрібне. Усі говорять, що діти – основне наше багатство, а практичного втілення немає, це лише слова. Коли хворіє дорослий, то він шукає кошти: продає корову, свиней, квартиру. У дітей витрати на лікування не менші, а часто навіть в рази більші, і якби не благодійні фонди, не знаю чи ми могли б рятувати цих дітей. Наприклад, лише складові на операцію можуть обходитися від 5 до 20 тисяч гривень, а інколи – до 50-ти.

Допомогти відділенню можна, перерахувавши кошти на рахунок благодійного фонду із приміткою «Нейрохірургія».

ПриватБанк:
поточний рахунок - UA903034400000026009055546376,
МФО - 303440.
ЄДРПОУ - 43771114
Отримувач: Благодійна організація «Фонд боротьби з раком».

ПАТ «Кредобанк»
ЄДРПОУ - 43771114
МФО - 325365
розрахунковий рахунок - UA503253650000000260000018563
Отримувач: Благодійна організація «Фонд боротьби з раком».


– Щодо епілепсії. Чи завжди операція – єдиний вихід?

– Епілепсія – не дуже добре висвітлена проблема в Україні. У світі переглядають підходи до хірургії епілепсії, але насправді невеликий відсоток зі всіх випадків – максимум до 20 % – потребує хірургічного втручання. В епілептиків – непростий шлях до обстеження. Ми вибудували певний маршрут таких пацієнтів, це дуже тривалий шлях, бо пацієнт має підтвердити так звану фармакорезистентність або ми повинні знайти точне вогнище, що стимулює судоми. Що таке судоми? Це патологічні імпульси з головного мозку, які «вистрілюють» звідти позапланово і призводять до вигинання тіла, патологічних згинальних чи розгинальних рухів кінцівок. Якщо ми знайдемо вогнище, тоді ми його заберемо і дитина буде без судом. Але ціль, яку ми переслідуємо при таких операціях – хоча б зменшити кількість судом, бо забрати їх повністю можна не завжди.

Усе ж препарати – на першому місці у лікуванні недуги. Тоді хірурги дивляться, де можна посприяти, допомогти. Чудово, коли пацієнт повністю перестає пити ліки, таке теж має місце.

Чому на питання епілепсії в дітей особливо важливо звертати увагу? У них росте, розвивається мозок, вони здобувають певні знання і вміння. А при епілепсії дитина отримує розряд, що нівелює весь розвиток. Якщо ці розряди сильні, то дитина не те, що не може в школі добре вчитися, вона може втратити базові навички, зокрема впізнавання, реагування. У нашій лікарні за участі нейрохірурга зі США Люка Томича провели найскладніші операції при епілепсії, коли ми повністю від'єднали цілу півкулю головного мозку (гемісферотомія). До цього таких операцій робили лише декілька в столиці. Ми відпрацювали цю методику, впевнено себе почуваємо, і вже є двоє нових пацієнтів, що просять нас провести ці втручання.

– Реабілітація після операції – складний та доволі довготривалий процес. На які нюанси тут варто звернути увагу батькам?

– Якщо не говорити про якусь важку травму, яка спричинила проблеми з мозком, то я би менше приділяв увагу медикаментозній реабілітації. Спілкуючись з реабілітологами, неврологами за кордоном, з’ясувалося, що вони не використовують медикаментів або призначають мінімум ліків, щоб провести реабілітацію. У нас при будь-чому прийнято пити таблеточки, ставити якісь крапельниці.

Якщо пацієнт має погану координацію, треба займатися з реабілітологами, фізіотерапевтами, звертатися в професійні центри. Важлива й психологічна реабілітація – це та ланка, яка у нас завжди страждає. Важливо, щоб пацієнта, який вчора бігав, а сьогодні через травму має певні проблеми, підтримували психологічно, щоб були поряд, казали, що все буде добре і це не кінець життя, що попереду – непростий шлях, але разом його можна і треба подолати.

– У жовтні нейрохірургічне відділення відзначило рік «самостійного плавання». Яка географія ваших пацієнтів?

– Звичайно, Волинь, Миколаїв, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Хмельницький, Рівне, Вінниця, Черкаси, Харків… Якщо пацієнт звертається і ми вправі йому допомогти, то хіба ж можна відмовити? Цього року ми зробили уже 130 операцій, 45-50 % із них – найвищого ступеня складності.

– Не секрет, що працівники медзакладів в Україні отримують в рази менше, аніж за кордоном. Однак, бувають і винятки: мер Львова «переманив» із Ковельського МТМО тодішнього очільника Олега Самчука у Львівську міську клінічну лікарню. У вас були подібні пропозиції? Не думали про переїзд?

– Були часи, що я думав про переїзд, наприклад, у Німеччину. Але всюди є свої плюси та мінуси. У Луцьку ми зібрали невеличку команду однодумців і плануємо її розширювати, підзбирали більше досвіду. Наразі я не бачу доцільності кудись переходити. У нас пропрацьована така велика кількість дрібничок, які я не готовий міняти фізично і морально. Піду, хіба якщо мене не підтримуватиме керівництво і персонал.

Олег Самчук – мій однокурсник. До його задумів спочатку ставився досить скептично, але враховуючи те, чого він зміг досягнути за короткий період часу… Із можливостями, які йому дали у Львові, він зможе себе реалізувати. Можу впевнено сказати, що Львів – проміжна точка для Самчука, у нього є велике майбутнє адміністратора і організатора.

– Інтернет рясніє проханнями про допомогу онкохворим дітям. Серед частих діагнозів – пухлини головного чи спинного мозку. Які симптоми можуть свідчити про рак?

– Це дуже глобальна проблема. Ми намагалися нещодавно трошки обговорити її на вебінарі, організованому фондом «Таблеточки», але я почав хворіти на коронавірус і не зовсім до кінця вдалося все висвітлити. Часто нейрохірургічні онкологічні захворювання маскуються. Загалом є декілька речей, на які варто звернути увагу: швидший за норму приріст голови, блювання, біль голови (особливо у нічний та ранковий час), порушення координації, слабкість у кінцівках і навіть порушення ковтання та дихання.

Але не варто при першому такому симптомі йти до нейрохірурга. Треба розуміти, що є певна послідовність дій. Якщо у дитини нудота і блювання, варто піти до педіатра. Якщо не дає ефекту лікування чи не знайшли причину, то йти до невролога або до сімейного лікаря, що може призначити МРТ. Консультація без МРТ не дає ніякої користі. Усі перелічені симптоми можуть свідчити й про багато інших недуг. МРТ – єдиний повноцінний метод, що дає інформацію про стан справ.

– Як пандемія коронавірусу повпливала на вашу роботу?

– У медзакладі одразу правильно організували роботу. У нас є обсерваційне відділення, де пацієнта обстежують на коронавірус і, якщо інфекції не виявляють, відправляють до нас на операцію. Якщо коронавірус підтвердять, то ми вдягнемо захист і прооперуємо. Обстеження, як правило, триває один-два дні. У дітей були підозри на COVID-19, але хворобу, на щастя, не підтверджували.

Ми отримали заборони щодо планових операцій, але потік пацієнтів не зменшився. Плановість у хірургії, особливо у нейрохірургії – слизька річ. Скажімо, якщо у дитини ваших родичів є пухлина і треба операція, буде вона плановою чи ні? Пухлина там є, вона робить свою справу, вона росте і, можливо, завтра з неї з’являться метастази. Всю онкологію ми оперуємо. Є вроджені вади розвитку, під час яких наростають симптоми. У нейрохірургії – хитка межа плановості. Враховуючи пандемію, ми мінімізуємо кількість людей у палаті, час перебування і тепер із пацієнтом може бути лише хтось один із батьків. Операцій ми робимо навіть більше, аніж минулого року у ту саму пору.

– Фотограф Інформаційного агентства ВолиньPost мав змогу побувати на одній з ваших операцій та зазнімкувати процес. Розкажіть, що це був за випадок?

– У дитини – вроджена вада розвитку хребта, коли при народженні дитинка мала так звану спинно-мозкову килу (відому також під терміном "спіна біфіда"). Це проблема, коли частина спинного мозку розташована поза межами свого звичного середовища і виходить назовні. У такій ситуації спинний мозок треба вміло сховати. Навіть якщо все роблять вправно і вчасно, існує ризик, що спинний мозок приросте до навколишніх тканин і не дасть дитині можливості добре виростати, при цьому натягуються всі нерви, і відповідно порушуються їх функції. Це називається тетеринг-синдромом, таке втручання - звільнення спинного мозку або ж дететеринг - ми проводили. Маємо більше 20 операцій щодо цієї проблеми за останні 8 місяців, хоча це доволі рідкісна патологія.

– Діти, яким ви колись врятували життя, впізнають вас на вулицях, дарують малюнки?

– Діти дарували браслетики, іграшки, малюнки. Це надзвичайно приємно! Нещодавно я отримав картину, намальовану мамою, з відбитками її дитини. Це пацієнт з Харківської області зі складною пухлиною, якого ми оперували більше 10 годин. Успішно. На жаль, хлопчик надійшов до нас, коли уже не бачив на обидва ока.

Я не чекаю від когось подарунків. Посмішка дитини і те, коли вона йде самостійно додому, – найкращі подарунки.

– Якщо не брати до уваги важкі патології, вроджені хвороби, раптові травми, яких рекомендацій варто дотримуватися, аби не стати пацієнтом нейрохірургії?

– Тут діють золоті універсальні слова: добре їсти, добре спати – Бог здоров'я мусить дати. По-перше, важливо дотримуватися режиму дня: вчасно лягати спати, спати не менше 8 годин на добу, повноцінно харчуватися, бажано, щоб це було невеликими порціями. але частіше. Варто також обмежити час користування ґаджетами, особливо, якщо болить голова. А ще я «за» фізичну активність: біг, гімнастику, плавання, інші види спорту. Але без фанатизму. Колись всі масово просили звільнення з фізкультури, проте ми їх не даємо, лише вводимо певні обмеження на навантаження. І, звісно ж, дитині треба відпочивати, гуляти на свіжому повітрі.

Надія МІЩУК
Фото – Ігоря ДИНІ


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 3
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
за такими лікарями наше майбутнє
Відповісти
супер стаття. дякую
Відповісти
Михайло лiкар вiд Бога. Я близко спiлкуюсь з дитиною,яку вiн врятував.Дякую,Лiкарю!Здоровя Вам мiцного i щастя!
Відповісти