вхід реєстрація

Незрячий масажист: «Просити когось про допомогу? Ні, дякую – я сам!»

Незрячий масажист: «Просити когось про допомогу? Ні, дякую – я сам!»
Масажист луцької дитячої поліклініки Олександр Войнаровський працює тут майже 11 років. Спеціаліст цей особливий: він не має змоги бачити своїх пацієнтів.

Олександр – незрячий. Проте сліпота – не завада професійності. Якщо побачите Олександра у стінах поліклініки, мабуть, не повірите, що він справді не бачить нічого навколо себе. Бо ходить коридорами досить впевнено, без палички.

Чоловік не одразу погодився на інтерв’ю. «Мені не треба та зайва реклама, я і так для людей як екзотика», - пояснював Олександр. Змінив думку після аргументу, що його приклад може бути корисним людям, котрі теж мають проблеми із зором.

Спілкуємося з Олександром Войнаровським просто у нього на роботі, той якраз робив масаж маленькій дівчинці. Єдине, чим допомогла мама дівчинки – подала пляшечку з олійкою. Далі чоловік впевненими рухами почав робити масаж. Видно було, що руки добре «знають» свою роботу.

Олександр розповів, що ще в дитячому садочку впав, отримав травму голови, переніс операцію та лікування. Зір хоч і повільно, але втратив. У 9 років пішов у перший клас в львівську школу для сліпих, після того – у медичне училище в Генічеську. Після училища його взяли на роботу у дитячу поліклініку. З того часу ні разу місця роботи не змінював.

– Чи зверталися ви останнім часом до лікарів із проханням спробувати відновити вам зір? Адже медицина не стоїть на місці…

– А я ні до кого не ходжу (сміється, - авт.). От уявіть собі: 11 років, одружився, жінка зряча, маю троє дітей, все вже якось йде і так.

– А як з дружиною познайомились?

– А вона прийшла до мене на масаж (сміється, - авт.). Мабуть, сподобалось.

– Чи була можливість вибрати якусь іншу професію?

– Ні, в мене альтернатива була така: або масаж, або вдома сидіти. Можливо УТОС (Українське товариство сліпих), але там немає роботи зараз. Я собі думаю, що там на сліпих «поставили хрест». Раніше, за радянських часів, там була робота, вони щось собі робили, цехи працювали. Останнім часом в Україні хіба хтось про когось думає?

– Якби не втратили зір, то ким хотіли б стати?

– Ой, в мене там було багато професій, в дитинстві «і тим, і тим, і тим хочу бути». Побачив когось по телебаченні чи на вулиці – і «я буду ним».

– З якими проблемами стикаєтесь в Луцьку, в плані переміщення тощо?

– Ну, як вам сказати… Останнім часом немає якихось серйозних проблем. Мене на роботу підводить мама або дружина. З роботи я йду сам: вже вивчив траєкторію, через вулицю Степана Бандери на Винниченка і далі.

Йду з паличкою, звісно, бо і горбочки, і ямки різні, а тут, на Степана Бандери, ще й машин багато ставлять. Раніше переходив дорогу біля прокуратури, а зараз культурно – на світлофорі трохи далі. Там хоча й немає звукового сигналу, але я чую, що машини зупиняються, тоді переходжу.

Сліпа людина до всього себе адаптовує, а ще у такому випадку як я. Я ж не від народження був сліпим: пам’ятаю ще зелену траву, синє небо...

Але з іншого боку тим, хто народився сліпим, мабуть, легше, вони взагалі нічого не бачили, їм здається, що воно так і було, така тінь. А в мене до 8 років все пам’ятається…

А коли якийсь ремонт доріг, от як недавно був, то мене обводили, помагали.

– Тобто люди трохи допомагають зорієнтуватись на вулиці?

– Буває, звісно. Але я думаю, що вони бачать, що я собі сам рухаюсь, то й думають «ага, справляється».

– А ви можете собі дозволити попросити когось про допомогу?

– Ні, ну це вже зовсім (сміється, - авт.). Ну, от буває часом підходять люди: «Я вас переведу через перехід». Ну, а я, наприклад, знаю, де перехід, я знаю, що світлофор мигає: «Ні, дякую, я сам».

Ви знаєте, я, можливо, трохи впертий, як кажуть мої рідні. Я ще й Овен за знаком Зодіаку, і якось так в мене виходить.

– Допомогла вам якось ця впертість у житті?

– Так, звісно. От у 8 років я осліп, рік адаптовувався в селі у діда з бабцею, трошки в Луцьку. Для мене це була травма. Як це так? Бачив все і бац! – осліп. Але я хотів вчитися: чому це мій брат вчиться, а я ні?! Це для мене було нереально, адже я теж мав йти в школу, все мало бути нормально. Вперся: хочу вчитись і все.

Через рік я пішов у львівську спецшколу, після того – в училище в Генічеську, де здобув спеціальність масажиста. Тут у дитячій поліклініці проходив практику, і мені так сподобалось. Я одного разу сказав мамі: «От якби мене взяли сюди на роботу». І так сталось, що справді взяли.

– А хто вам робить масаж?

– Ой, ну, тут виходить, що ніхто. От як голова болить, то я сам собі можу зробити, руки собі масажую. Я насправді ще й перебірливий, мені важко догодити, а масажиста треба шукати такого, щоб вам підходив.

– Які ще професії найчастіше освоюють незрячі?

– Стають і юристами, і психологами, і науковцями. Є в мене знайома, котра вчителькою працює. Але, знаєте, діти зараз стали жорстокіші. В нас ще й безкарність така, батьки не дуже цікавляться. Я своїх завжди запитую: що і як, а чому так, а не по-іншому…

– Як люди реагують, коли приходять з дітками до вас на масаж?

– А я про це вже вкінці курсу дізнаюсь. Мами кажуть: «Ой, я так спочатку…, але потім звикла». Ну, куди ж вони дінуться, якщо їм призначають курс масажу (сміється, - авт.)?

Я свою роботу люблю. Часом йду додому ввечері втомлений такий, але відчуваю задоволення від роботи.

– А як ви ставитесь до інклюзивної освіти, коли діти з вадами зору вчаться в одному колективі зі здоровими дітьми?

– Раніше я був за такий принцип. Це все ніби дуже добре. А з іншого боку, я от сам провчився серед таких самих, як я. А якщо дитина буде серед здорових дітей, її ж будуть «клювати». Такі дітки не зможуть вчитися, будуть казати: «А мене там Іван, Степан ображав».

Це ж все європейське чи американське, чому нам за кимось йти? Треба просто облаштувати нормальні спецшколи, де діти рівні між собою. Вони там не принижують один одного, а якщо й принижують, то це по-іншому сприймається, адже всі практично однакові в таких закладах.

– Що б ви порадили людям, які стикаються з такою ж проблемою як у вас? Як не втратити надію?

– Я не знаю... Я теж свого часу втратив все, і ту ж саму надію. Але як я поїхав у Львів, зрозумів, що є такі самі як я, а дехто – навіть в гіршій ситуації. Виявилося, все не на стільки безнадійно.

Розмовляла Юлія ДРЕВ’ЯНЧУК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 9
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Думаю, що варто про таких людей писати. Але на жаль вони (незрячі) самі про себе не прочитають. Дякую Юлі. Це й справді може в когось відновити віру в себе.
Відповісти
Перепрошую, пане, але я вам відкрию Америку коли скажу, що незрячі можуть прочитати про себе. Як це не є дивно, але я незрячий і читаю. Хоча ви праві про когось я читаю з більшим задоволенням, а ніж про себе)))))
Відповісти
Такі люди можуть бути прикладом і для зрячих. Як бути щасливим і реалізованим попри свої обмежені можливості. І не нити все життя, не жаліти себе, що я такий нещасний.
Відповісти
Проходили у Олександра курс масажу. Дуже приємна та чуйна людина.
Відповісти
А от моя донька, будучи підлітком, від масажу у пана Олександра відлинювала, як могла -їй було нібито якось незручно, що вона його бачить, а він - ні. На жаль, напевно,щось я їй не вклала вчасно до голови чи до серця...
Відповісти
Класна стаття. По більше б якісних інтерв'ю, статей, аналітики на сайті, менше копіпейсту, це не цікаво людям і мало підвищує рейтинги в пошук. машин. Масажист реально класний майстер і дуже позитивна особистість, чого бракує багатьом зрячим.
Відповісти
Дуже хороший спеціаліст, якщо звертатися за допомогою то, тільки до пана Олександра. Нам дуже допоміг.
Відповісти
В очах сльози щастя. Дякую що є такі люди прочитавши статтю справді дивлюсь на небо а воно мені ще блакитніше ..... Олександр ВИ великий молодець! А дружина ... взагалі....мудра дівчина....вибирала не очима а серцем мабуть...... вірю ще в кохання... успіху ВАМ і надіюсь зір можна повернути....бо бачити своїх дітей це щасття!!!!!!!
Відповісти
Дайте контакти войнаровського
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
Незрячий масажист: «Просити когось про допомогу? Ні, дякую – я сам!»
02 липня, 2013, 10:05