Діти Бога (частина друга)

Зі шкільного курсу історії я пам’ятаю лише кілька випадків, коли політична партія була озброєна.

Один з них – це більшовики. Інший - націонал-соціалісти Німеччини.

Озброєна партія, яка бере участь у виборах, уже одним цим тисне на виборців, на виборчі комісії, на конкурентів, на суди.

Коли я з однодумцями виходив на Майдан, я йшов туди захищати європейські цінності. Потім це перетворилось на боротьбу з режимом. Але у мене точно не було думки про те, що «от переможемо – і я займу якусь впливову посаду».

Чи мало було днів, коли на Майдані стояло не більше десятка людей? Але прийшла перемога – і тих, хто «мерз на Майдані» з’явилося тисячі. (Пригадалися розповіді старших людей про те, як тисячі ліквідовували аварію на ЧЕС, а мільйони потім отримували посвідчення ліквідаторів…)

Сьогоднішні Діти Бога готові інквіз… вибачте люструвати будь-кого. Навіть тих, хто теж був на Майдані.

В чому ж сила новітніх інквізиторів, які шукають відьом і потім публічно їх спалюють?

Моя відповідь: їх сила – в безсиллі інших.

Хто вони, безгрішні і непорочні, які взяли на себе функції останньої інстанції?

Я думав, що знаю їх. Але чим далі, тим більше розумію, що не знав цих людей, їх думок, їх намірів, їх методів.

На сьогодні все більш очевидним стає, що їхня мета – це влада. Монополізувавши істину, видавши самим собі «патент» на неї, вони отримали і право брати стільки влади, скільки можуть донести.

Дехто вже отримав владні крісла. Без люстрації. Яка люстрація може бути стосовно недоторканих?

Але… Хіба громадське середовище - це вся громада? А кілька громадських лідерів – це все громадське середовище?

Хіба «Автомайдан» - це всі автомобілісти, і тим більше всі майданівці. Та й «Автомайдан», як і правда – у кожного свій…

Хіба «Правий сектор» – це всі, хто робив революцію в Києві?

* * *

На одному Віче я мав честь стояти поруч з Героєм Майдану. Він, ризикуючи власним життям, виносив поранених з поля бою у Києві. Простий хлопчина в синіх джинсах, чорній куртці, з рюкзачком за плечима.

Скромний, чесний, пролюстрований кулями. Без берців, військового одягу, балаклави, нашивок, хустинок, пов'язок. Без амбіцій бути істиною в останній інстанції.

Скільки таких моїх знайомих і не знайомих мені людей, повернувшись з Майдану, одягли звичайний одяг і почали жити своїм звичайним життям? Знаю, що багато.

Сьогодні у кожного, хто вважає себе патріотом, може бути тільки такий вибір: або йти в армію, або йти працювати на благо України, яка мусить якнайшвидше піднятися з колін.

…А того хлопчину я не побачив у виконкомі Луцької міської ради. Шкода.