КОНІ НЕ ВИНІ…

Доктор філософії, письменник і публіцист, директор і засновник та автор експозиції Музею-скансену, що в селищі Рокині Луцького району, влаштовується на роботу ( по сумісництву)…- ОХОРОНЦЕМ в одному із Луцьких супермаркетів.

-Що змусило Вас піти на такий крок?- запитали ми у нього.

-Цілком практична дійсність,- відповів він по-філософськи усміхаючись у свої пишні вуса. –На черговій сесії Волинської обласної ради, яка відбулася 07 вересня, депутати не відновили фінансову дотацію музею. Розділивши понад 27 мільйонів гривень додаткових коштів, що надійшли у бюджет, вони були байдужими до проблем, які склалися у музеї-скансені. Уже рік, як музей знаходиться сам на сам із своїми проблемами, виживаючи, як кажуть, «з коліс». Мої звернення до Ігора Палиці та Олександра Пирожика, звернення до деяких активних депутатів облради – найдемократичнішої за всі незалежні часи, не було почуто. Просто, цинічно проігнорували і на комісіях, і перед сесією.

-А коні не вині,- розповідає Олександр Миколайович. –Адже в музеї-скансені є коні, кози та інша живність, за якою потрібний щоденний догляд. Крім того, потрібно заготовити корми на зиму: сіно, овес, коренеплоди. Припастися дровами. Адже хати зимою треба пропалювати, щоб не сиріли, прибирати і доглядати. Туристи, які відвідують музей, не знають про наші проблеми, інтриги чи експерименти обласної ради до музею, які точаться уже другий рік.

-А пенсії моєї не вистачає, щоб утримати такий музейний комплекс, найбільший у нашому краї. Тому й вирішив: не дати занапаститися і пропасти своєму дітищу, якому віддав 38 років молодих років, щоб його роздерли, як колгоспну ферму. Практично відновив здоров’я у відділі кардіології обласної лікарні, куди попав через нервові стреси, і піду на роботу по-сувмісництву, щоб мати яку гривню для утримання музею-скансену. Дізнавшись про заробіток охоронця, стало сумно і соромно «за державу», де за цілу добу тобі заплатять … всього 20 у.о.(у грн. по курсу). Саме стільки отримує в Канаді фахівець. Тільки за ОДНУ ГОДИНУ!

Можливо, і ми ще «діждемося свого Вашингтона», як писав 150 років тому безсмертний Тарас.

Діждемося.

А нині, реалії змушують поки що діяти в супереч здоровому глузду.