Заклик Тараса Бульби і сьогодні актуальний

Інколи мої друзі й незнайомі люди чи жартома, чи ні - порівнюють мене з Тарасом Бульбою – напівміфічним предком- героєм великого письменника. Я це сприймаю як похвалу, хоч недавно образ Бульби паплюжив хто як міг…

А даремно! Знову й знову перечитую твір, і приходжу до думки, що заклик Тараса до козаків перед битвою під Дубном як ніколи актуальний:

«Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство!

Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди!

Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе!

Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку.

Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б'є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного.

І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!»

Як бачимо, - наші часи мало чим відрізняються від XVII ст.: на нашій землі розвелось кодло, яке думає лише про власні ґешефти, суперприбутки та закріпачення «посполитих»; магнати-олігархи безкарно паплюжать наші традиції, мову та культуру, переймають і насаджують бозна-які бусурманські звичаї – аби не свої, і спротив цьому перетворюють на «фошизм»; милість чужого глави держави, та й не президента, а якогось бандита-олігарха дорожче для них за людяність, рідні традиції та національні інтереси! Культурні діячі, священники низькопоклонно б’ють лоба, вихваляючи це окупантське кодло, продаючи усе, що святе на світі.

Та як би там не було, - вірю – і в останнього падлюки, який він не є, - знайдеться дещиця козацької крові, бо ж звернуться вони до Бога перед смертю, спокутуючи гріхи свої… Але буде пізно – принаймні перед людьми…

Залишається і питання до нас – звичайних українців: як довго ми терпітимемо гніт окупантів, тамуючи свою козацьку кров?