«Іларія, ілюзія»: вибрані розділи. Частина третя

Попередні публікації вибраних розділів читай тут і тут

12. ДОЛЯ ВОРОЖКИ

Сьогоднішня клієнтка таки відібрала у Віти нервових клітин. Відвідувачка з`явилася на порозі величезної (як для районного центру Морище) чотирикімнатної квартири не одна, а з юнкою років чотирнадцяти. Та трусилася, немов листок у бурю, ховала голову у комірець пальта, наче під`їздом гуляв пронизливий холодний вітер.

Ворожка подумала: зараз жінка проситиме викачати у дівчинки – напевно у своєї доньки – переляк. Ці сільські баби такі легковірні: досі вірять у пристріти, переляки та магічні яйця.

На якусь мить юнка, на вигляд ровесниця її доньки Іларії, підняла голову, глянула на ворожку. «Ні, мабуть, малу чи то зґвалтували, чи спробували зґвалтувати, а ще побили, бо пручалася, – подумала Віта, побачивши під лівим оком дівчини синець. – Зараз ця тітка попросить наслати на ґвалтівників порчу».

Дівча, попри підбите око, було гарне, схоже на її Іларію. Втім її Іларія ніколи не одягне таких речей – не для того вона, Віта, працює.

Почути історію про зґвалтування Віті не довелося. Людмила, - а так звали старшу з відвідувачок, матір побитої Оксани, - розповіла про події не менш трагічні.

– Мій синочок пропав. Вчора вночі. Втік з армії, з караулу. Кажуть, що у нього з собою автомат і багато патронів. Говорять, що він може когось застрелити, – відновила свій плач селянка.

* * *

Чоловікам – а чим дорослішою ставала Іларія, тим частіше її мати дозволяла собі опинятися у чоловічому товаристві (природа намагалася надолужити своє) – з Вітою було цікаво. Жінка, попри свої під п`ятдесят, була ще досить красивою, – сказати таке про ворожку можна було і без чималої дози алкоголю. Віта ретельно доглядала за собою, і, якби у сторонніх людей запитали, хто, на їхню думку, старший: ворожка чи відвідувачка, десять із десяти відповіли б, що клієнтка. Людмилі ж виповнилося сорок три.

Ворожка мала пару зайвих кілограмів, розпрощалася з молодістю, однак уміла подати себе. Вона любила одягатися так, що чоловіки не помічали зморшок біля Вітиних очей, бо дивилися тільки в одну точку – на її декольте. Великі груди – практично неодмінний супутник дещо надмірної маси тіла, а Віта уміла підкреслити свої переваги.

До того ж саме ця трохи надмірна маса тіла свого часу – півтора десятка років тому – допомогла їй зачати дитину.

У віці за тридцять з лишком вона остаточно зрозуміла, що пора уже стати матір`ю. Опинившись випадково на одному симпозіумі з професором, із яким познайомилася давно, ще коли він був інтерном, Віта подумала: «Стоп, а чим цей худющий доктор наук не генофонд? Болячки він точно ніякої не має. У такого вдень — медична практика, вночі — медична теорія. Стати професором у його молодому віці — означає особистим життям пожертвувати».

Віта, практикуючий медик, не могла не знати, що після тридцяти — тридцяти п'яти років плідність у жінок (втім, як і у чоловіків) знижується. У її віці втрачати час жіночці, котра хоче стати матір`ю, не рекомендується.

Вдавши з себе закохану, умовила свого “єдиного” узяти відпустку в тому ж місяці, що й вона. Сонце, повітря, вода — які ще умови потрібні для зачаття?

Одна нога Віти важила більше, аніж півдоктора. Колишньому інтерну було годі мріяти вирватися із замка міцно схрещених за його спиною пишних ніг колишньої студентки медичного інституту.

Наступного разу вона опинилася на старому знайомому. Такого вантажу не скинув би і значно сильніший від професора чоловік.

Віта припинила спілкування тільки тоді, коли за допомогою тесту на вагітність дізналася, що професор таки зробив свою справу.

До Морищенської районної лікарні, з якої Віта пішла у декретну відпустку, вона так і не повернулася. У першій половині дев`яностих років життя в Україні було настільки складним, що прості люди не дуже й хотіли за нього боротися, та й не мали за що. Суцільні злидні, галопуюча інфляція, повальне безробіття — з пацієнтів нічого було узяти, окрім як “спасибі”. Те, що отримували медики від держави, заробітною платнею міг назвати хіба що психічно хворий.
Її колежанки потихеньку протоптували стежку емігрантську, перекваліфіковуючись у доглядальниць італійських бабусь.

Віти ж за кордон не пускала кількарічна Іларія.

А подальшу життєву колію ворожці проклала трагедія на колії залізничній.

Батьки студентської подруги запросили Віту з Іларією у гості. Мешкали старенькі неподалік від Здолбунова на Рівненщині. З-за столу старшу гостю відпустили тільки тоді, коли молодша уже бачила сни.

Заночувати у господарів Віта не залишилася. Зранку мусила, по старій пам`яті, відвідати у Морищах хвору — давню знайому. Віта поклала маленьку на заднє сидіння свого скромного авто і вирушила до Морищ.

Тим часом до залізничної станції Озеряни у Дубнівському районі на швидкості вісімдесят кілометрів на годину наближався поїзд Київ – Івано-Франківськ.

На переїзді в Озерянах щойно опустили шлагбаум.

— Тепер казна-скільки чекати, — подумала Віта, впершись автівкою у дерев`яну перегородку. — Об`їду-но я її. І так у гостях на скільки часу мене затримали! — глянула на годинник.

— Поїду! Від фари на тепловозі таке потужне світло б`є, що я його за кілометр побачила б! І де ж те світло? Не видно, — переконувала себе.

Повернула ключ у замку запалення.

І раптом привиділося: обминувши її машину, на залізничну колію вилітає якийсь автомобіль! І влітає просто під потяг! Скрегіт гальм, з-під локомотива на всі боки течуть ріки крові!

“Оце видіння!” — подумала.

Інстинктивно обернулася.

Якась «Лада» дійсно летіла у бік переїзду. У салоні автівки голосно звучала музика. Водій «Лади”, побачивши, що шлагбаум перебуває у горизонтальному стані, взяв уліво, щоб і його об'їхати, і Вітину колимагу.

На червоні вогні світлофора водій “Лади” не реагував. Звукової сигналізації, що працювала на переїзді, не чув. Був заглушений музикою. Проведений згодом аналіз рівня проміле у крові водія “Жигуля”-шістки перевищив позначку «два».
Пасажир на передньому сидінні, опустивши скло, махнув Віті: “Не бійся! Давай за нами!”

З будки на залізничному переїзді вибігла жінка і стала несамовито кричати. Її у “Ладі” також не почули.

...Автівку, що уже обминала шлагбаум, машиніст потяга побачив перед самісіньким носом. Він одразу ж застосував екстрене гальмування: включив пісочниці, щоб за допомогою часточок піску збільшити силу тертя коліс потяга об рейки. Потяг пересувався зі швидкістю двадцять метрів на секунду. За таких умов і з його вагою навіть при екстреній зупинці гальмівний шлях — кількасот метрів.

Машиніст же побачив “Ладу” за кілька секунд до зіткнення, тож хлопці були приречені.

Залізничний ревун та музика у салоні – останнє, що почули водій і чотири пасажири “Лади” у своєму короткому житті.
Наймолодшому з них виповнилося двадцять, найстаршому — двадцять шість.

Цю трагедію Віта “побачила” двічі. То було перше у її житті видіння, передбачення.

Воно й обумовило вибір нової професії.

Трагедія остаточно відвернула Віту від медичної практики. Для чого вона стільки років вчилася?! Для чого вона стільки літ самовіддано набувала практичного досвіду?! Для чого, якщо жодному, жодному із цих бідолах вона не змогла допомогти!

“Запобігти цій трагедії, — думала майбутня провидиця, — я могла тільки в один спосіб: передбачити її хоч трохи раніше!”

* * *

Віта вважала себе частиною світського товариства попри те, що мешкала у глибокій провінції. “Світське” у її розумінні означало, у тому числі, “заможне”. У багатих підстаркуватих татусів, котрі, хильнувши, підсідали до неї за столик (у вечори, коли ворожка дозволяла собі вихідний, вона, залишаючи Іларію з нянькою, вибиралася до найдорожчих в обласному центрі ресторанів), підростали нащадки, потенційні доньчині кавалери, а серед десятьох багатих лінивих розбещених батьківськими грошима синочків можна спробувати відшукати хоча б одного хоч трохи розумного.

Віта мала доглянуту шкіру, великі груди, вона користувалася дорогими парфумами. Перша і третя ознаки можуть вказувати на приналежність до кола заможних людей, але жодна з них не є ознакою цікавої співрозмовниці.

Віта ж була хорошою співрозмовницею.

Татусям з болячками ворожка ставала чимось на зразок медичної консультації. Її слова: “Ви чудово виглядаєте і ще років сто проживете — це я вам не тільки як провидиця, а й як дипломований лікар кажу”, — викликали у них бажання побачити Віту знову і знову. Приємно, коли така жінка стверджує, що ти у своєму пенсійному віці перебуваєш у хорошій формі!

Вона уміла легко підтримати бесіду на будь-яку тему і у компанії чоловіка, котрий ні на що не скаржився, у тому числі мужчини, молодшого за неї.

Віта могла навести кілька причин, через які екс-Президент Ющенко міг недолюблювати тодішнього прем`єр-міністра Тимошенко (і навпаки), порозмірковувати на нежіночі теми (скажімо, які шанси у збірної України потрапити у фінальну стадію футбольного Євро`2008), а ще знала, наприклад, яка резонансна дорожньо-транспортна пригода сталася позаминулої ночі

Переглядаючи публікації про аварії, ворожка уявляла себе на місці події, про яку читала. Такий метод пропускання інформації про подію через себе дозволяв їй запам`ятовувати прочитане миттєво і у деталях.

Щоб бути поінформованою, а отже цікавою співрозмовницею, ворожка передплачувала багато видань і, мабуть, найбільше з усіх мешканців свого райцентру користувалася Інтернетом.
На газети Віта остаточно підсіла у ті довгі ночі, коли колихала Іларію (професор так і не дізнався про свою дитину). З десяток видань ворожка читала постійно.

У їхньому домі газети були завжди. Підрісши, донька перечитувала їх слідом за матір`ю. І уже років з п`ятнадцяти Іларія вирішила: на неї чекає факультет журналістики.
Віта, її матір, мала хорошу пам`ять і здатність швидко мислити. Ці свої якості – вміння швидко запам`ятовувати і в деталях відтворювати великі обсяги інформації — вона поставила на службу не тільки своєму перебуванню у чоловічому товаристві, а й власному бізнесу. Добряче допомагали “передбачити” завтрашній стан здоров`я клієнтки чи клієнта вища медична освіта й лікарська практика. Інколи нігті говорять про людину більше, аніж написано у її медичній картці.

Та й ціна похибки ворожки не така трагічна, як лікарської.

* * *

Почувши про військовослужбовця, який уночі залишив військову частину із автоматом та набоями, одразу ж подумала: «Я ж сьогодні саме про це читала в Інтернеті». Піднялася, щоб принести відвідувачці склянку води, а тим часом згадати деталі прочитаного.

– Так, поки що не говоріть мені більше нічого, — Віта, немов заспокоюючи співрозмовницю, торкнулася її руки. — Я уже бачу, що сталося це у Княжграді. Ваш син стояв у караулі, у нього в руках були автомат і дуже багато патронів. Йому дев`ятнадцять, вже скоро прийшов би час демобілізовуватися, звати його… як його звати? Іван? Роман? – Віта розповідала селянці як власне видіння те, про що сьогодні уже встиг повідомити Інтернет.

– Роман, – заплакавши ще голосніше, відповіла жінка (якийсь сайт написав, що солдата звати Роман Іванюк, але Віта не запам`ятала достеменно імені та прізвища і не хотіла помилитись. - Автор). – Де він? Що з ним? Мою доньку міліціонери били, бо думали, що вона знає, де син! Ми приїдемо додому, а вони її знову битимуть, якщо не скаже! Де він, де? Він живий? Він нікого не вбив? Вони її сучкою обзивали, а вона ж тільки у восьмий клас ходить! У нашій сім`ї таких слів ніколи не чули! За волосся її совали… о сьомій ранку з ліжка підняли, закрили в приміщенні сільської ради, допитували про Рому, тільки о четвертій годині по обіді відпустили! А вона ж нічого не знає! І я нічого не знаю! Де мій син???

Віта спробувала спрогнозувати поведінку Романа. Отже про хлопця нічого не було чути уже майже дві доби. Цього часу може вистачити, щоб повернутися з військової частини до свого села навіть пішки. Значно меншого часу достатньо, аби зголодніти. А щоб поїсти, йому потрібно або магазин обікрасти, або до матусі мандрувати.

– Він живий, тільки дуже, дуже голодний і сильно втомлений. Нікого він не застрелив, не бійтеся («Мабуть, якби застрелив, уже було б в Інтернеті», – зробила припущення Віта). Автомат закопав («Ну не пертися ж йому з такою цяцькою, з таким опізнавальним знаком!» — подумала). Він скоро прийде додому («Додому – найімовірніше, бо, по-перше, голод не тітка, а красти боятиметься, по-друге — де ж шукати моральної підтримки, як не у матері! А по-третє — один із сайтів написав, що мобільного телефону в його солдатській тумбочці не знайшли. Тож, можливо, цей селюк, перебуваючи в караулі, зателефонував дівчині, а та йому щось таке сказала, що хлопцю захотілося терміново з`ясувати стосунки. Дівка та обманутий солдат – таке на кожному кроці»).

– Їдьте додому, готуйте вечерю. Тільки спати не лягайте, а чекайте, поки хтось стукатиме в шибку, – підсумувала.

* * *

Віта мала рацію тільки в одному: Роман справді за дві доби зголоднів, як дикий звір. Ні, він не пробирався до рідного села, а переховувався у лісі біля військової частини. Під прикриттям ночі заліз, як злодій, до солдатської чайної, розбивши одну із шибок. Саме звук розбитого скла допоміг караульним його вирахувати — голодного, змученого, знервованого…

Роман забіг у підсобне приміщення, замкнувся у вимкнутій дводверній холодильній шафі. Став швидко поїдати усе, що нагріб з етажерки. Розуміючи, що до одного злочину він додав інший — крадіжку харчів, тривожно прислуховувався до кроків людей зі зброєю, котрі шукали його по всій солдатській їдальні. Почув, як відкрилися двері в підсобку. Щоб налякати переслідувачів, поклав автомат на тіло, роззувшись, великим пальцем правої ноги торкнувся спускового гачка.

Двоє військових взялися за ручки холодильної шафи і одночасно рвонули дверцята на себе. У цю секунду напруга для втікача сягла апогею — він здригнувся, пролунала коротка черга. Дві кулі калібру 5,45 міліметра пронизали не тільки тіло, а й холодильник.

Чому запобіжник був знятий, а калаш переведений у режим автоматичної стрільби — це два із багатьох запитань, на які не змогли дати відповіді ні військові прокурори, ні командир та інші офіцери Романової частини.

...Про те, що Роман застрелився, його матір та сестра дізналися, коли, сповнені надій на нічне побачення із сином та братом, увійшли до хати.

Першим із рідних про страшне горе повідомили батькові — йому зателефонував командир військової частини.

* * *

— ...Ну, за робітничо-селянську армію! Ніколи ніяка із армій не була такою робітничо-селянською, як нинішня українська! За вас, бідахи солдатські! — співчутливо зітхнула Віта, перш ніж випити перед сном келих коньяку.

Для неї її нинішня робота була чимось на зразок чергування у приймальному відділенні Морищенської районної лікарні. З тією лише різницею, що там вона втішала людей зі скаліченими тілами, а тут — зі скаліченими душами. Але й у приймальному відділенні районної лікарні, і вдома доводилося стикатися з такими каліцтвами тілесними й душевними, що без ста грамів не обійтися.

...У власному кабінеті комбриг Кравчук не зводив очей зі спорожнілої півлітровки. Хміль не брав. З Іраку, країни, де велися бойові дії, він, бойовий офіцер, привіз усіх своїх солдатів цілими та неушкодженими. А у мирний час, бач, хлопця таки не вберіг...

…Іванюк-старший, батько Романа, подався у гості до батюшки. Той жив у новій хаті, на будівництві якої трудилися — не узявши з батюшки ні копійки — і Романів батько, і сам Роман.

Але обряду поховання душа Романа Іванюка не дочекалася. Самовбивця, мовляв, порушив волю Божу (Богу вирішувати, скільки нам жити, а не нам), цим поставив себе поза Церквою. Тому церковна молитва за нього не підноситься. Та й владика не дозволить, скільки його не проси.

Майор міліції, котрий побив чотирнадцятилітню Оксану, ровесницю Іларії, ще зовсім дитину, міцно спав. Докори сумління його не мучили, та й пляшка самогону, з якою прибіг дільничний сільський міліціонер, узяла своє.

Ворожці не спалося. Вона боялася, що до неї знову прийде отой страшний сон.

Одного разу Віті наснилося, що вона на великій швидкості збиває школярку, котра перебігала дорогу перед самісінькою автівкою — спізнювалася, певно, на урок. Віта різко загальмувала. В голові промайнула думка, що треба якнайхутчіш завезти дитя до лікарні. Але за секунду, миттєво оцінивши ситуацію і зрозумівши, що скоїла вбивство, вперла педаль газу практично у килимок. “Пощастило, що ніхто не побачив, — посадили б, і відправилося б моє щастя до дитбудинку”, — подумала ворожка.

За деякий час їй зателефонували, і Віта зрозуміла, що збила на смерть власну доньку.

Ось такий він, страшний сон. Ворожка пам`ятає, коли цей жах їй приснився уперше.

У своєму містечку Віта не ходила до церкви. Кожен перший у Морищах знав, чим вона займається, кожен перший ревно віруючий вважав її слугою сатани. У вуха прихожан цю думку вкладали місцеві священики. Вони не могли допустити, щоб тамтешні жителі залишали частину грошей Віті, а не батюшкам. Нічого особистого, тільки бізнес.

Ворожка молилася удома, робила це двічі на день: зранку і перш ніж лягти спати. Просила у Бога пробачення за те, що заробляла на чужому горі, вимолювала щастя для Іларії, і навряд чи хтось у їхньому районному центрі молився за майбутнє своєї дитини настільки ж ревно і пристрасно, як вона.

Одразу ж після того, як Віта завершила ранкову недільну молитву, у двері задзвонили.

Вбраний у камуфляжні куртку та штани і солдатські берці чоловік був молодим, але повністю сивим — як гоголівський Хома Брут після останньої ночі з померлою панночкою. Сива голова на плечах молодого мужчини вразила жінку. Віта відступила.

Уперше за свою “кар`єру” ворожки вона не узяла з відвідувача ні копійки. Зусиллям волі Віта відганяла від себе думку: “Я б з глузду з`їхала, якби таке сталося з моєю Іларією”. Але жахлива картина знову виникала в уяві.

Про цю трагедію вона не читала у жодній із місцевих газет. Віта припустила чому: автомобіль, знаряддя убивства, був зареєстрований на високопоставленого офіцера спецслужби. Хоч офіцер був винуватий тільки у тому, що своєчасно не вставив клепки своєму молодшому брату.


Від редакції ВолиньPost:

Четвертий місяць Ігор Чуб лікується від страшної хвороби - внутрішньо-мозкової пухлини скроневої ділянки головного мозку. Він проходить курс терапії у Рівненському онкодиспансері. Пухлина реально загрожує життю журналіста, тому Ігорю, як ніколи, потрібна допомога.

Звертаємося до усіх небайдужих людей: якщо є змога, допоможіть нашому колезі!

Гроші прохання переказувати на цей рахунок:

Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299
ОКПО: 14360570

В призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885827601300
ІПН 3112603624
Кому: Бура Ірина Вікторівна.

Номер карти повинен вказуватися без пропусків, обов'язково вказувати ІПН та ПІБ.