Чому всі дороги ведуть до Києва

Кажуть, що Майдан – зрежисований кимось сценарій. Можливо, частково, так воно і є, бо важко повірити, що пам’ятаючи 2004 рік, на Банковій не могли передбачити масштабний протест. Ким і для чого писаний – покаже наступний, а ще точніше – 2015 рік. Поки що зрозуміло одне – тисячі стоять не за політичний бренд, а за законне право мирно стояти у серці країні.

На календарі було 11 грудня. Поїхати до столиці треба хоча б на день, аби побачити все на власні очі і зробити висновки, або хоча б переконатися, що це відбувається насправді і відчути яким це «насправді» є. З екрану монітора все сприймається інакше. Коли сцену побиття мирних демонстрантів, журналістів бачиш вперше – мурашки по шкірі. Коли в двадцяте – сприймаєш це як факт, який відбувся. Оце, власне, небезпечно, коли мурашки вже зникають.

Шоста ранку. Столиця. Про те, що вночі була зачистка барикад, дізналися згодом. Поки що у метро, їдемо до станції Золоті ворота, де-не-де трапляються люди у касках та люди у формі. Каска – це must-have української осені-зими 2013 року. Каски на Майдані – це навіть не засіб захисту, це – знак готовності до активних дій.

Форма – це to-be-or-not-to-be української осені-зими 2013 року. Форма на Майдані – це не просто знак приналежності, а знак вибору сторін барикад. Бо вибір завжди є.

Майдан незалежності о шостій ранку пахне димом, люди гріються біля бочок. П’яних і провокаторів виводять. Здається, що тут кожен знає що і навіщо йому це робити. Європейської символіки не так і багато. Політичну навіть не помічаєш за кількістю державної.



Зі сцени виступає Руслана, вчить танцювати. Каже, що рухаючись так, як вона, можна бути на Майдані не один тиждень і не мерзнути. Виходи з Майдану Незалежності заполонили внутрішні війська. МНС розбирає барикади в оточені правоохоронців.

Першим рядом до людей поставили геть молодих хлопців з ВВ. З ними намагаються говорити, питають про зарплату, достукуються до свідомості – громадської і особистої. Вдається? Думаю, вони настільки замерзли і зголодніли, що можуть думати лише про теплий дім. Висновки – на потім.



ТАКОГО Києва я ще не бачила. Підходимо до стели, а перед очима кадри нічного побиття «Беркутом»: зверху стояли дівчата, ось тут, в мене під ногами, добивали палицями хлопця.
Спільне виконання гімну. Так тут щогодини.
Йдемо до Михайлівського собору.

Тут кучкується «Беркут». Біля храму розкидані речі та покинуті намети. Все припало снігом. Небо на світанку палає. Оля Дацюк каже, що це ідеальне небо для епохальних подій – гарний фон для фотографій.



На дворі вже світло, мороз -8, на годиннику близько дев’ятої.

Іду в КМДА для знімків, мене чекають ззовні. Дядько на вході питає звідки. Кажу: з Волині. Він гарною українською відповідає, що з Керчі, а друзі поруч з Севастополя. Усередині КМДА спокійно, по-домашньому. Здається, можна підійти до будь-кого і так як ніколи душевненько поговорити про життя.
Все в наліпках, гаслах, вказівниках, проханнях, вимогах.

Вахтерша сидить біля входу на третій поверх. Надпис: «Вхід заборонений для ВСІХ». Парочка дивиться новини, які тут постійно транслюють. Хтось заснув на столі. Телевізійники набирають кадри. На другому поверсі КМДА на підлозі сплять у кілька рядів зморені нічною вахтою майданівці. Штиль.



Дзвінок мобільного: «До входу під’їхали три автобуси Беркуту. Грішина, бігом звідти».

Починається буря. Щойно поклала слухавку, в КМДА кричать: «Беркута! Підйом! Беркута!». Вихід барикадують за лічені секунди, так само швидко в голові формуються сценарії розгортання подій. Страшнувато, але паніки немає, всі діють згуртовано, чітко, але отут то якраз і розумієш, що все це по-справжньому, ми зачинені і нас атакують, а там, біля входу в КМДА, три автобуси тих самих angry birds.

Спускаюсь вниз, інтуітивно шукаю чорний вихід, якийсь хлопець гукає «Жінки всі сюди». Через вбиральню виходимо у внутрішній двір, а згодом за межі адміністрації. Біжу знову до КМДА. Біля входу юрба і беркута перед автобусами. Ну, далі, ви певно бачили. Їх добряче окропили водою і викурили з-під стін КМДА.



З майдану підійшло чимале підкріплення, люди рушили до станції метро Театральна, де на пташенят чекала підмога. Майданівці просто випхали автобуси.

Годину на відігрів і повертаємось на Майдан. Беркут і внутрішні війська відійшли. Дзвонить мама, каже, що в новинах сказали, що замінований вокзал. До поїзда дві години. Розмінують.

Всі як один на Майдані будують нові барикади. У цей раз міцніші. Кількість людей на площі зростала.



Що це дасть? Чим це все закінчиться? Чи будуть ще жертви? Чи знайдуться ті, хто загубився під час сутичок? Чи покарають хоч когось? Де, в якій країні, з яким бюджетом і урядом ми будемо зустрічати новий рік? Якою буде моя країна в очах іноземців?

Одним словом, багато тексту. Але на Майдан варто поїхати для того, аби побачити людей, які, чуючи гімн, покидають справи і стоять струнко не для когось, а тому що їм важливо почути ці слова. Аби побачити українців, які можуть гуртуватися заради спільної мети, забувати про лінь, хату з краю, свій соціальний статус, те, що роз’єднує. Зрештою, аби перестати говорити: «От українці мають таку владу, на яку заслуговують», а натомість:
«Ми, українці, повинні вибирати гідну владу, яка буде нам служити на нашій землі». Шкода, звісно, що вибір невеликий.


P.S. Люди добрі, не кохайте ні собі, ні іншим мізки, фразами «Люди на Євромайдані стоять за гроші». Ну не можна все по собі рівняти.