Олена Голєва: « За Незалежність ще треба боротися!»

«За Незалежність». От спробуйте вимовити це словосполучення, кожного разу вкладаючи у сказане різний емоційний заряд.

Можна з піднесенням – як тост. Можна із розчаруванням – «За Незалежність…» Можна із здивуванням – «За Незалежність?!». А можна – як заклик до боротьби.

Тепер дайте собі відповідь на запитання – яка з емоцій є вам ближчою у дні святкування 21-ї річниці Незалежності України? Не боюся помилитись, стверджуючи, що нині обирається один з трьох останніх варіантів настрою. Перший навіть не розглядається. За іронією долі саме це відчуття єднає сьогодні багатьох українців.

Кілька років тому одна молода українська письменниця здійснила креативний проект, проїхавшись країною кілька тисяч кілометрів із досить цікавою метою. Подорожуючи, вона постійно задавала випадковим перехожим людям, яких зустрічала на своєму шляху, одне запитання: «Чи такої України ви хотіли?» Ніхто не сказав, що такої. Дехто навіть сказав: «Ви насміхаєтесь?!».

Взагалі картина тоді склалася досить сумна. З тої пори, я впевнена, ситуація стрімко погіршилася, і сьогодні на це запитання люди давали б відповіді у, м’яко кажучи, значно гострішій формі. Бо нині ми живемо у країні, де не поєднання людей, різних за поглядами і цінностями, а саме їх цинічне штучне роз’єднання стало технологією, що дозволяє владі втриматись у керма.

Колись я писала про те, що влада застосовує проти нас біологічну зброю, граючись на культурних, ментальних, мовних відмінностях. Поглиблюючи і роздмухуючи те, що треба врівноважувати та заспокоювати.

Чи можна б було навіть у кошмарному сні передбачити таке явище в ті часи, коли Україна стала суверенною? Тоді, коли українці з піднесенням зустріли Незалежність як нову надію на спільне заможне майбутнє, як довгоочікуваний фінал совкового збоченого буття. Ми розуміли, що Україна не є однорідною, що спільне життя в одній державі не стане щасливим автоматично, що нам потрібен час, аби стати громадянами однієї держави і пишатися тим, що ми живемо саме в Україні.

Але… Мрія не здійснилась. Хоча була цілком реальною, бо час працював на нас. Ми його не використали. І тепер він працює на людей (язик не повертається назвати їх ані політиками, ані обранцями), які ріжуть країну як весільного пирога – навпіл, а потім на маленькі шматочки. Які дозволяють іншій державі «орендувати» цілі міста; які поводяться з власним населенням, як загарбники, обкладаючи національний бізнес все новими поборами; які зневажають нас настільки, що відбирають навіть мову… Діти яких не живуть в Україні. Та й самі часто-густо «прописані» у Швейцарії, Австрії, Ізраїлі…

Нас зневажають в Європі, на нас зверхньо, часом навіть «по-хазяйськи» дивляться зі Сходу. Чому так? Гадаю, не тільки тому, що наша влада так «чудить». А і тому, що ми дозволяємо їй це робити.

Чи достойні ми в такому випадку поваги? Достойні власної держави? Змарновано, бездарно втрачено більше двадцяти років, за які країни, що мали схожі з Україною стартові умови, вже живуть в Євросоюзі.

Балтійські держави, країни колишнього соцтабору ефективно використали цей термін. І сьогодні люди, наші сучасники, які здійснили свій ривок від «совєцькості» до розвинутої Європи, самі живуть гідно і мають впевненість у майбутньому своїх дітей.

Жити гідно і мати впевненість в майбутньому – то є, на мою думку, найліпша характеристика дійсної Незалежності будь-якої держави. Проста і зрозуміла формула прагматичного патріотизму, любові громадян до країни, яка дає, а не віднімає. Ця формула поки що, на жаль, не може бути застосованою до України.

Мені здається, що ми нині, як двадцять один рік тому, стоїмо у нульової відмітки, в тому часово-просторовому відрізку, коли на дворі нехай вже і не «совок», але і не те, чого б ми хотіли. І з цієї ями ми нікуди не йдемо, не вилазимо… Оце – найстрашніше. Так, в нас ще є в наявності номінальні ознаки незалежної держави – гімн, герб, президент… Але вже й кількість цих ознак зменшується – от навіть мови державної може не стати.

Ми живемо в НАЧЕБТО незалежній державі і тільки від нас, як і раніше, залежить, чи стане вона дійсно НЕЗАЛЕЖНОЮ.

Одна ілюзія втрачена. Але і ходу назад немає. Ми не втратили спроможності мріяти і боротися за здійснення своєї мрії.

Письменниця, яка поставила оце сумне запитання «Чи такої України ви хотіли?», навела у своєму репортажі історію, яку їй розповіли у Західній Україні, про останнього бандерівця Ілька Оберишина, який у 91-му році вийшов з лісів, здав свій давно без патронів автомат зі словами: "Україна незалежна, я припиняю боротьбу!".

Цікаво, чи вийшов би Ілько зі свого схрону, якби знав, до якої «незалежності» дійде Україна через 20 років, чи вирішив би припинити свою боротьбу?

Ми знаємо відповідь.

Тому – За Незалежність, панове! Це – не тост. Це - заклик до боротьби.

Депутат Луцької міської ради, керівник обласного осередку Європейської партії України Олена ГОЛЄВА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.